Чи може публікація у засобі масової інформації, що містить невірні відомості про особу, стати приводом до кримінальної відповідальності на цій підставі? Здавалося б, відповідь на питання є однозначною: загалом відомо, що кримінальну відповідальність за поширення інформації, що порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, в Україні скасовано. Зараз справи про такі діяння є предметом розгляду цивільного судочинства, яке передбачає можливість подання позовів про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральних збитків. Однак, як виявляється, на практиці все може бути не так чітко і однозначно.

 

19 січня 2009 року знакову заяву зробив Віктор Петруненко, який є представником заступника міністра транспорту та зв’язку Ігоря Урбанського у справі за позовом пана Урбанського до газети «КоммерсантЪ» та журналістів Марти Бондаренко та Костянтина Усова. Позов поданий саме з метою захисту честі, гідності і ділової репутації, приводом до нього стала стаття «Греческий сухогруз Faina может оказаться украинским», опублікована у газеті «КоммерсантЪ» 15 жовтня 2008 року.

 

Зокрема, як відомості, що завдали позивачеві шкоди, представник позивача назвав такий абзац зі статті: «Ранее в прессе сообщалось, что владельцем захваченного корабля является гражданин Израиля Вадим Альперин. Источник в Минтрансе рассказал Ъ, что господа Урбанский и Альперин "давно знакомы, у них есть совместный бизнес". "Существует договоренность, что публичным собственником корабля выступает Альперин",– заявил собеседник Ъ.»

 

На думку адвоката, наведені формулювання дають підстави робити висновок про фактичну належність судна «Faina» пану Урбанському, а відтак, приховування ним володіння майном комерційного призначення та, відповідно, ухилення від сплати податків, що є кримінальним злочином. Цю думку пан Петруненко озвучив під час судового засідання, а безпосередньо після його закінчення судового засідання, у присутності учасників процесу та журналістів, звернувся до відповідача Усова з повідомленням про те, що його сторона має намір ініціювати порушення проти пана Усова кримінальної справи за «умисний донос». Пізніше у розмові з журналістами адвокат уточнив формулювання, вживши термін «завідомо неправдиве повідомлення про злочин» та зазначив, що мова йде про намір вивчити матеріали справи і, за результатами, рекомендувати своєму клієнту (пану Урбанському) звернутися до правоохоронних органів для порушення кримінальної справи.

 

На момент написання статті позивач ще не прийняв конкретного рішення – про це «ТК» повідомив той же пан Петруненко. При цьому він, однак, зазначив, що вважає кримінальне переслідування журналіста цілком можливим, оскільки повідомлення в пресі є одним із приводів для порушення кримінальної справи (а відповідно може розглядатися як неправдиве повідомлення про злочин - Авт).

 

Одразу слід зазначити: до винесення судом відповідного рішення варто утриматись від будь-яких коментарів або оцінок по суті цивільного позову (зокрема про вірність чи невірність оцінки наведеного фрагменту статті паном Петруненком). Тим не менш, хотілося б з’ясувати: чи дійсно журналіст може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за неправдиве повідомлення у своїй публікації про вчинення злочину? Адже в принципі це було б дещо спеціалізованим видом кримінальної відповідальності за наклеп – відповідальності, яка начебто скасована.

 

Сам пан Усов прокоментував заяву пана Петруненка наступним чином: «Погрозу представника Ігоря Урбанського домагатися порушення кримінальної справи ми сприймаємо стримано і з гумором, хоча це, імовірно, є наміром і самого Урбанського. З точки зору юриспруденції подібна ініціатива є безперспективною, оскільки ст.383 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за неправдиве повідомлення про злочин, надане суду, прокурору, слідчому або органу дізнання.

Тим не менше, потрібно визнати, що ми маємо справу із першим випадком, прецедентом, котрий може увійти до історії українського медіа-права. А як відомо, з прецеденту починається тенденція, і якщо справу дійсно буде порушено, це стане тривожною новиною не тільки для мене, а й для всіх, хто в нашій професії займається розслідуваннями»(виділено паном Усовим).

 

Спробуємо розібратися у питанні саме з точки зору юриспруденції. У чинному Кримінальному кодексі України єдиною статтею Особливої частини, яка описує діяння, подібне до названого паном Петруненком, є ст. 383 «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину»:

 

 

 

 

 

Юрист Інституту медіа права Ігор Розкладай каже: «Передусім, слід згадати, що стаття 383 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за "завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину".

 

 

 

 

Слід згадати також рішення Конституційного Суду України №8-рп/2003 у справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей). Конституційний Суд у цій справі зауважив: звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недотримання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами» (виділено паном Розкладаєм).

 

Варто також відзначити, що ст.383 КК входить до розділу XVIII Особливої частини кодексу, яка має назву «Злочини проти правосуддя». А згаданий вище науково-практичний коментар до КК називає об’єкт цього конкретного злочину як «правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі». За таким тлумаченням злочин є спрямованим саме на порядок здійснення правосуддя, а не на права фізичної особи.

 

Однак усі ці висновки стосуються лише теоретичних положень. Для з’ясування ж ситуації у практиці кримінального судочинства «ТК» звернулася по коментар до практикуючих працівників правоохоронних органів.

 

Слідчий у особливо важливих справах Головного слідчого управління МВС України, підполковник міліції Руслан Сушко у коментарі «ТК» зазначив, що справи за згаданою статтею 383 порушуються загалом доволі рідко, і підслідні вони не МВС, а органам прокуратури. При цьому він відзначив, що у випадку повідомлення про ухилення від сплати податків (а саме про наявність такого повідомлення у статті говорив представник позивача) для вирішення питання про неправдивість такого повідомлення і, можливо, порушення кримінальної справи по ст.383, необхідні матеріали відповідної попередньої перевірки, зокрема органами державної податкової служби.

 

В свою чергу Олександр Гузун, адвокат Оболонської колегії адвокатів і колишній слідчий прокуратури, охарактеризував ситуацію так: «Для того, щоб дійсно можна було щось пред'явити людині, котра повідомила про злочин, повинно мати місце повідомлення до правоохоронних органів. При цьому таке повідомлення повинно мати певну направленість: хто кому повідомив. У даному випадку Костянтин (Усов – «ТК») повинен був, як мінімум, свою статтю взяти та віднести до правоохоронних органів. Або інший варіант: якби цю публікацію прочитав хтось із працівників таких органів, туди б безпосередньо запросили Костянтина, відібрали у нього заяву про злочин та попередили про відповідальність за завідомо неправдивий донос. Тоді можна було б про щось говорити. А так в даній ситуації і близько нема нічого подібного до діяння, передбаченого статтею 383 Кримінального кодексу. Загалом все можна звести до однієї фрази: особа може нести відповідальність за завідомо неправдивий донос лише у тому випадку, коли при відібранні свідчень вона була попереджена про таку відповідальність. На практиці – а у нас в країні іншої практики, крім української, власне і нема – все вирішується саме так. Якщо особа не підписала документу про те, що вона про це повідомлений – ніхто їй нічого пред'явити не може» (виділено автором).

 

Таким чином ми бачимо, що загалом перспективи порушення проти журналіста кримінальної справи за публікацію статті досить примарні – що цілком вписується у вищезгадану декриміналізованість наклепу. До того ж ні авторові особисто, ні пану Усову (як слідує з вищенаведеного коментаря) не відомо жодного такого випадку, принаймні з 2001 року. «ТК» уважно спостерігатиме за подальшим розвитком подій.