Щодня я редагую три-чотири тексти. Паралельно працюю над книжками. Плюс читаю щось цікаве для себе. Як ви думаєте, я зможу відрізнити згенерований штучним інтелектом текст від людського?

Так, за кілька років існування генеративного контенту — і, будьмо чесними, регулярного надсилання його під виглядом авторського — вже виробилося певне чуття на ШІ. Хоч і не стовідсоткове, звісно.

Але останнім часом ця здатність усе частіше опиняється під питанням — не тому, що штучний інтелект став непомітнішим, а тому що змінився сам спосіб, у який тексти створюють.

Три моделі використання ШІ

Сьогодні авторський текст, створений за допомогою ШІ, існує щонайменше у трьох формах. Перша — найпростіша й «найледачіша»: текст або цілі розділи повністю написані штучним інтелектом. Це легко побачити, й так «писати» — просто несерйозно.

Другу форму обирають ті, хто діє ретельніше: вони або покращують уже написаний текст, його чернетку, за допомогою ШІ, або — як я зараз, — просто надиктовують матеріал, проговорюють думки, розшифровують свій власний текст із допомогою ШІ, переводячи його в письмову форму, а потім допрацьовують його власноруч. У другому випадку генерації немає взагалі, адже це фактично лише інструментальне забезпечення швидшої творчості.

Третя форма — нині найпоширеніша і найскладніша для розпізнавання: гібридний текст, у якому одне речення написане людиною, а сусіднє — штучним інтелектом, і межу між ними неможливо провести навіть уважному професіоналові.

Саме ця гібридизація й міняє звичну логіку редакторської роботи. Раніше можна було виробити підхід стосовно тексту загалом: цей автор пише сам, цього варто перевіряти пильніше, той текст містить складніші тези, на які потрібно більше часу, а цей надійшов від сторонніх авторів, із ним слід бути уважнішим. Тепер ця стратегія не працює, бо в межах одного тексту, навіть одного абзацу, авторство постійно змінюється.

Проблема довіри до джерела

Раніше в редактора була людина-першоджерело: якщо виникали сумніви щодо факту, цитати чи джерела, можна було перепитати автора напряму, і його відповідь була вирішальною. Тепер це вже не так. Абзац, речення, фрагмент або навіть слово могли бути сформульовані з допомогою ШІ, у них могла проскочити галюцинація: вигадана цитата, неправильно вказане джерело або спотворена розшифровка прямої мови, прізвища в ній.

Раніше межею відповідальності редактора була компетентність і сумлінність автора. Тепер ця межа розмита, бо сумлінний автор сам може не підозрювати, що ШІ підсунув йому недостовірну інформацію.

Ця ситуація нагадує історію з генетично модифікованими організмами. Свого часу виробники кукурудзяних продуктів маркували їх написом «без ГМО», поки нові поля були нечисленними. Але поширення полів із ГМО призвело до перехресного запилення, і тепер сліди генетичної модифікації можна знайти практично всюди, й абсолютно «чистої» кукурудзи, напевно, вже і не знайдеш.

Так само з текстами: існування «чистого», повністю авторського тексту, ізольованого від впливу ШІ, стає дедалі рідкіснішим явищем. Одні втручання штучного інтелекту помітні одразу — за характерною причесаністю, логічною структурованістю, стилістичною одноманітністю, що межує з кітчем і масовою культурою. Такого зараз повно у фейсбуці або в тредсі. Інші не помітні взагалі, а артефакти ШІ-розшифровки прямої мови не побачиш, аж поки не прослухаєш усе сам.

Парадокс редакторського навантаження

Логічно було б припустити — і дуже, чесно кажучи, цього хотілося — що з поширенням ШІ обсяг редакторської роботи скоротиться. Насправді поки відбувається протилежне. Редактор змушений узяти на себе додаткові функції, які раніше виконував хтось інший або не виконував ніхто.

Наприклад, це роль фактчекера — перевірка кожного факту незалежно від упевненості автора. Раніше редактор, отримуючи великий текст від авторитетного дописувача, міг покладатися на його фаховість. Зараз це не так. ШІ, який використав автор, може галюцинувати, вигадувати цитати й фантазувати з джерелами.

Також це роль людини, яка звіряє розшифровку усного мовлення на заходах — бо ШІ-транскрибація прямої мови іноді неточна. А навіть коли точна — то це саме транскрибація, а не переведення розмовної мови в письмову. У мене є приклади таких текстів, де «спотикаєшся» на кожній фразі, з усіма цими «ну», «грубо кажучи» та «і» на початку кожного речення.

Коли автор переписував це з диктофона, то просто з міркувань меншого обсягу роботи та під час самого перенесення звуку в символи робив первинне «редагування», прибираючи слова-паразити, «екання», «нукання», повтори та все зайве. ШІ зараз звільнив від цієї справді виснажливої роботи авторів, достатньо просто скинути запис у діалогове вікно. І потім це в сирому ж вигляді надходить редактору. Сумлінні журналісти — велика їм дяка за це — все ж причісують пряму мову самі, оскільки були на заході, слухали своїми вухами, пам’ятають емоції та контекст і можуть відтворити це в тексті.

Таким чином, редактор перестає бути останньою ланкою перевірки стилю й логіки і стає першою лінією верифікації фактажу — функцією, яка раніше здебільшого лежала на самому авторові чи журналісті. Раніше говорили так: факт — відповідальність автора. Тепер це вже змінилося. Через це я завжди прошу авторів указувати джерела — і словами, і гіперлінком, — щоб факт чи думку можна було перевірити самому. І щоб це міг зробити уважний читач.

Що з цим робити

Виходячи з описаного, є кілька напрямів, у яких варто рухатися редакціям і самим редакторам.

Поліпшити регламент перевірки з вибіркового на суцільний. Якщо раніше факти, цитати й джерела перевірялися точково — там, де виникала підозра, — тепер варто перевіряти їх системно, незалежно від того, наскільки переконливо звучить текст чи відповідь автора. Як не дивно, тут якраз місце для зворотного застосування ШІ і як фактчекера також. Але з урахуванням того, що він може галюцинувати, вигадувати й давати підлабузницькі відповіді.

Слід також якось формалізувати запит до авторів про використання ШІ. Редакціям варто прямо питати авторів, на якому етапі й у якій формі застосовувався штучний інтелект — генерація, редагування, розшифровка диктофонного запису. Це не питання довіри, а питання розподілу зон відповідальності під час перевірки. Я часом так і кажу: від цього залежить, як ретельно й глибоко я редагуватиму.

Варто виробити внутрішні правила, хоча б неофіційні, щодо «гібридного» тексту. Замість дихотомічного поділу «написано людиною / написано ШІ» редакціям потрібні критерії роботи саме з гібридним текстом: перевірка кожної цитати, перевірка кожного прізвища, перевірка кожного посилання на подію чи виступ — незалежно від того, яке речення виглядає людським, а яке — ні.

Можна заперечити, що це ж і є роботою редактора, проте на практиці саме в медіа це не завжди так. Краще пояснити на прикладі. Коли в тебе три-чотири тексти на день і один із них справді великий, ти не маєш розкоші передивитися цитований відеофрагмент або прослухати запис, посерфити в інтернеті чи погортати книжки. Нема на це часу. А якщо це специфічна тема — наприклад, днями я редагував текст про відцентрові тенденції політичних партій Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії, або ж матеріал про плавучі радіостанції в Британії у 60-х — то нереально абсолютно всі прізвища, назви й фрази перевірити. Мусиш покладатися на автора у фактажі й цитуванні. Проте зараз це вже слабке місце.

А відтак слід переглянути оплату й навантаження редакторської праці. Якщо обсяг фактично виконуваної роботи зріс (додалися функції фактчекера й розшифрувальника), це має відображатися в тарифікації, а особливо в дедлайнах. Інакше якість перевірки неминуче падатиме під тиском часу.

Також мають з’явитися (і частково вже з’являються) інструменти, які допомагають редактору швидко перевіряти цитати й джерела, а не лише інструменти, які допомагають генерувати текст. Я часом використовую для цього модель «Перплексіті», яку свого часу позиціювали як замінник гуглу, Claude, який називають найкращим для роботи саме з текстами, а також «Notebook LM», якщо мені потрібне «заземлення», тобто не галюцинування чи вигадування відповідей, а чітка робота з наданими джерелами, приміром, чи наявна цитована фраза в першоджерелі.

Нарешті, слід прийняти саму зміну статусу професії. Редактор більше не є винятково фахівцем зі стилю й логіки викладу. Він стає гібридною фігурою — редактором-фактчекером-верифікатором джерел. Це варто визнати офіційно, зокрема в посадових інструкціях і фахових стандартах і доборі співробітників, а не залишати як неоплачену й неформалізовану надбудову до старих його обов’язків.

Чисто авторський текст, як і чисту від ГМО кукурудзу, — вже, вочевидь, шукати треба днем із вогнем. І тим більше ти радієш суто людським матеріалам — не тільки від, приміром, Юрія Макарова чи Павла Казаріна, а й «пересічно-людським» — із помилками, неточностями, порушенням логіки, задовгими конструкціями (як, наприклад, оце моє речення). Проте він точно авторський — і тепер це ще більший скарб, ручної роботи.

Тож тепер питання в тому, як вибудувати нову професійну методологію роботи в умовах, коли межа між людським і машинним текстом стала практично нерозрізнюваною. І як зберігати ці скарби ручної роботи, якщо вони, можливо, «огранені» за допомогою нових технологій.