О дев’ятій ранку в Гданську, коли більшість учасників Ukraine Recovery Conference ще тільки шукали каву, в одному з залів уже тривала важлива розмова. Панель називалася «Відновлення під загрозою: захист довіри, медіа та прозорості від когнітивної війни Росії». Ішлося про те, що відновлення України неможливе без захисту інформаційного простору. Ця тема вперше за всю історію проведення конференцій UCR була винесена на окреме обговорення. Поки більшість дискусій на конференціях такого рівня обертається навколо інфраструктури, зброї, фінансових механізмів, на цій панелі йшлося про інше — про те, що Росія руйнує не лише мости й електростанції, а й саму здатність суспільства думати самостійно.

• Читайте також: Зброя, якої не видно

Віцепрем’єрка з гуманітарної політики, міністерка культури України Тетяна Бережна почала розмову з показників, які рідко потрапляють до заголовків. Згідно з останньою доповіддю RDNA Світового банку, збитки медіасфери України перевищують 2 млрд доларів. За її словами, Росія вчинила понад 950 злочинів проти українських журналістів: 131 медіапрацівник загинув, 29 — викрадені.

«Це не просто цифри, — сказала Бережна. — Це факт того, що Росія атакує нашу свободу слова, наш доступ до інформації».

Інформаційна цілісність, пояснила вона, є такою ж передумовою перемоги, як і військові технології, і саме тому ця тема опинилася у безпековому вимірі конференції, а не десь на узбіччі культурних сесій. Тож те, що медіа обговорюють поруч зі зброєю та обороною, — не випадковість програми, а визнання реальності: інформаційна війна існує, і вона не менш завзята.

• Читайте також: Гданська толока

Депутатка польського Сейму, голова польської делегації в Парламентській асамблеї НАТО Йоанна Клюзік-Ростковська додала до цього історичний вимір. Вона нагадала, що Путін ще у 2000 році записав у свою воєнну доктрину, що інформація — це зброя, і відразу почав будувати відповідну інфраструктуру.

«Країни НАТО понад двадцять років сперечалися, чи є інформація зброєю — і доходили висновку, що ні: демократія, журналістика, четверта влада самі по собі є захистом. Лише останнім часом ми почали думати про це інакше, почали думати наступально», — сказала Клюзік-Ростковська.

Але, як вона далі пояснила, саме ці двадцять років «фори» змушують Європу й українських журналістів платити конкретну ціну.

Польська депутатка також говорила про те, що когнітивну війну суспільству важко усвідомити саме через її невидимість. Кінетичну війну люди можуть уявити — танки, ракети, руїни. А от зброю когнітивної війни, як от дезінформацію, кібератаки, акти саботажу, суспільство досі сприймає як щось абстрактне, як фоновий шум, а не як удар.

Народна депутатка, заступниця голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенія Кравчук говорила про те, що відбувається на окупованих територіях, — і це, мабуть, найбільш промовиста ілюстрація того, навіщо Росії потрібен контроль над медіа. Кравчук розповіла, що одними з перших цільових об’єктів повномасштабного вторгнення були телевежі. І це не випадково: знищити сигнал — означає знищити реальність, яку цей сигнал транслює, і розчистити місце для іншої.

• Читайте також: Атака Росії на Суспільне і телевежу у Дніпрі є свідомим ударом по свободі слова, — заява українських медіаорганізацій

На окупованих територіях окупаційна адміністрація з перших днів переслідує журналістів, завозить лояльних редакторів із Росії, а якщо редакція відмовляється співпрацювати — просто краде торгову марку.

«Вони зробили ту саму обкладинку газети, — розповіла Кравчук, — й у травні 2022 року вийшов номер, який оспівував визволителів… Журналісти на той час уже втекли до Києва та інших міст — але люди довіряли бренду», — сказала вона.

За словами Кравчук, це і є мета: не знищити медіа фізично, а перетворити довіру на зброю проти тих, хто її роками будував. «Довіра читача, яка накопичувалася десятиліттями, стає інструментом окупації за один номер газети».

Кравчук також розповіла, що з грудня минулого року в українському парламенті діє спеціальна слідча комісія, що вивчає злочини проти журналістів. За її словами це «унікальний інструмент навіть за мірками більшості парламентів світу. Комісія об’єднала різні комітети й фракції, щоб дослідити майже тисячу воєнних злочинів проти медіапрацівників. Висновок однозначний: це не побічні втрати від бойових дій — це систематична, навмисна кампанія. Журналісти є мішенню не випадково, а тому що саме вони документують реальність, яку Росія хоче замінити власною версією подій».

Саме про цю альтернативну «реальність» Кравчук говорила далі.

«Журналісти в Україні зараз конкурують не між собою за кращий матеріал — вони конкурують з альтернативною реальністю. Росія виробляє не просто пропаганду, а власні документальні фільми, власні хронології подій, власну версію Маріуполя. Якщо набрати “20 днів у Маріуполі” у російському пошуку, першими у видачі з’являться не кадри Мстислава Чернова — єдиного українського лауреата премії “Оскар”, — а саме ця альтернативна реальність».

• Читайте також: «Я відчував, що мільйони українців вийшли на сцену разом зі мною». Розмова з лавреатом премії «Оскар» Мстиславом Черновим

Депутатка сказала, що журналістика в умовах такої конкуренції потребує не просто ресурсів — вона потребує системної підтримки як суспільний інститут. Окремо Кравчук розповіла і про те, про що на конференціях із відновлення говорять рідко, якщо не вперше: пропагандистська машина не зупиниться після закінчення кінетичної війни. Навпаки — саме тоді вона перейде у новий, можливо, ефективніший режим.

«У момент, коли йтиметься про інвестиції в Україну, євроінтеграцію, відбудову, Росія запустить новий цикл наративів: “повернімося до старого бізнесу”, «знову будьмо друзями” — і ці наративи будуть адресовані насамперед європейським суспільствам, які втомилися від війни й шукають нормальності», — сказала вона.

За інформацією з панелі, Росія спрямувала майже 2 млрд євро на пропаганду для країн ЄС і НАТО, — і це на 50% більше, ніж роком раніше. Усе це складається в одну просту думку, яку на панелі у Гданську формулювали різними словами: незалежні медіа — це не м’яка сила на узбіччі відновлення. Це інфраструктура довіри, без якої жодна інша інфраструктура не працює.

Можна відбудувати міст, але якщо суспільство не довіряє інформації про те, хто і як його будував, міст стане інструментом для корупційних маніпуляцій. Можна залучити мільярди інвестицій, але якщо інформаційний простір контролює ворог, кожну інвестицію можна буде переписати у його версію реальності.

Росія розуміє це краще, ніж деякі наші партнери, — і саме тому журналісти в Україні гинуть, телевежі підривають першими, а торгові марки місцевих газет крадуть так само методично, як крадуть зерно чи обладнання з заводів. У цій війні медіа вже давно перестали бути просто «четвертою владою». В умовах війни вони є першою лінією когнітивної оборони: тією точкою, де реальність або утримується, або здається.

Саме тому питання фінансування незалежних медіа, захисту журналістів, підтримки переміщених редакцій є не лише питанням культурної чи гуманітарної політики, а й питанням архітектури майбутнього: чи матимемо ми суспільство, здатне зробити усвідомлений вибір після завершення гарячої фази війни, чи отримаємо територію, де реальність уже давно замінена на чужу.