Юлія Свириденко приїхала до Гданська з українським словом, якого немає в жодному перекладному словнику. «Толока — це коли люди збираються разом і починають ремонтувати дім, коли він пошкоджений. Саме так ми підходимо до відбудови, — сказала вона. — Усі разом». І в залі, де сиділи лідери двох десятків країн, це прозвучало точніше за будь-які числа.

Але перш ніж говорити про толоку, варто сказати про слона в кімнаті, якого всі бачили, але на якого воліли не дивитися.

Зеленського в Гданську не було.

Відправною точкою нового протистояння став місяць до конференції, коли 27 травня Володимир Зеленський присвоїв Окремому центру ССО «Північ» почесну назву «імені Героїв УПА». Польська влада використала цей привід, щоб дати поштовх новій масштабній антиукраїнській хвилі. Далі були повернення ордену Білого Орла через «Нову пошту» та взаємні образи на рівні президентів.

Прем’єр-міністр Дональд Туск і сам описав це як «зайву емоційну напругу і неадекватні реакції з обох сторін», але додав, що відсутність Зеленського є радше «жестом деескалації».

Перший заступник голови Верховної Ради Олександр Корнієнко, який представляв парламент у Гданську, прокоментував у розмові з «Детектором медіа», що «слона в кімнаті» всі відчували, але воліли його не підгодовувати.

Утім, жоден «слон» конференцію не зірвав. Ще до її початку Туск прокоментував українсько-польський конфлікт так: «Незалежно від того, хто псує нам роботу у Варшаві та Києві, конференція у Гданську відбудеться, і ми виконаємо свою роботу».

І робочий настрій справді переважав.

160 угод на суму понад 10 мільярдів євро, підписаних протягом двох днів людьми, які приїхали не святкувати, а домовлятися, — це і стало тією самою толокою, про яку розповіла європейським партнерам прем’єрка Свириденко.

Місто для конференції цього року було напрочуд символічним — Гданськ. Портове місто на балтійському узбережжі, яке поляки називали Гданськом, а німці — Данцигом; місто, яке змінювало прапори й мови, горіло і відроджувалося, а зрештою подарувало Європі профспілку, яка похитнула імперію.

Під час своєї промови Дональд Туск згадував історичну спадщину Гданська особливо чуттєво.

«“Солідарність”, що народилася в Гданську, може стати нашою реальністю, якщо ми відкриємо серця і розуми для майбутнього», — сказав він.

Туск був тут у 1980 році — молодою людиною, яка стояла біля стін суднобудівного заводу і дивилася на тисячі людей, що наважилися сказати «ні» системі, яка здавалася непорушною.

«Я думав тоді, що людей доброї волі більше», — зізнався він сорок п’ять років потому з трибуни UCR2026. І здається, цю тезу він перевіряє досі — навіть тоді, коли двоє президентів-союзників обмінюються орденами через кур’єрську службу.

Але щоб зрозуміти, чому символіка Гданська настільки важлива для розмови про Україну, варто повернутися до серпня 1980 року. Страйк на суднобудівному заводі імені Леніна розпочався через звільнення кранівниці Анни Валентинович, жінки, якій до пенсії залишалося п’ять місяців. За кілька годин цей страйк перетворився на щось незрівнянно більше: 21 вимога, підписана на фанері, стала першим публічним договором між комуністичною владою і робітничим рухом у Східному блоці.

Незалежна профспілка «Солідарність» згодом об’єднала десять мільйонів людей — чверть населення Польщі. І зробила це не зі зброєю в руках, а з вірою в те, що система може відступити перед людською гідністю.

Вона відступила, але не одразу. У грудні 1981 року генерал Ярузельський запровадив воєнний стан, лідерів ув’язнили, рух пішов у підпілля. Але не зник, а згодом і переміг, здобувши 99 зі 100 місць у Сенаті на перших вільних виборах 1989 року. Це стало ударом по комуністичному режиму, за яким розпочалася ланцюгова реакція, що за кілька місяців обвалила залізну завісу від Балтики до Балкан.

Урсула фон дер Ляєн згадала, що «чотири десятиліття тому люди Гданська допомогли змінити хід європейської історії. Вони показали, що свобода може переважити гноблення». І додала: «Сьогодні люди України роблять те саме».

Антоніу Кошта додав цьому ще один вимір, згадавши, що «у 80-х багато хто сумнівався, що тоталітаризм можна перемогти. Але незліченні поляки відмовилися здаватися і не втратили надії на свободу та демократію».

І тут паралелі особливо промовисті, якщо згадати 2022 рік, коли багато хто також вважав Україну приреченою.

Юлія Свириденко нагадала, що саме врятувало українське суспільство:

«Наші військові часто кажуть: “Змінися або помри”. Саме це Україна засвоїла в умовах повномасштабної війни. Ми змушені бути новаторами, щоб вижити, — і це стало нашою суперсилою».

Звучали слова й про досвід інших країн, які пройшли непростий шлях. Приклади різні та по-різному важливі — Боснія і Герцеговина, Балтійські країни, Республіка Молдова й інші — разом уособлювали своєрідну дорожню карту, де кожна зупинка висвітлює інший аспект того, що чекає на Україну.

Боснія і Герцеговина знає, що означає відбудовуватися після геноциду. Президент Федерації Боснії і Герцеговини Денис Бечирович сказав, що через тридцять років його країна має конкретний ресурс, який могла б запропонувати українцям: досвід розмінування, ідентифікації зниклих безвісти, реабілітації ветеранів і психологічного відновлення суспільства, яке пережило те, що неможливо описати статистикою.

«Психологічне відновлення має починатися негайно», — розповів Бечирович. І це не абстракція: діти, які виростають в умовах війни, переміщені родини, ветерани, що повертаються, — всі вони потребують структурованої відповіді держави. І Боснія ы Герцеговина вже знає, як така відповідь має виглядати на практиці.

Балтійські країни пропонують інший урок: як будувати державу з нуля.

Крістен Міхал, прем’єр-міністр Естонії, нагадав, що його країна відновлювала незалежність після десятиліть радянської окупації і знає, що через що доведеться пройти Україні.

Президент Литви Гітанас Науседа поставив запитання, від якого в залі стало незручно:

«Чому не можна встановити цільову дату вступу України до ЄС — наприклад, 1 січня 2030 року? Це амбітно? Звичайно. Це місія нездійсненна? Ні. Це місія можлива».

Балтійські голоси в Гданську звучали як один: підтримка України — це інвестиція у власну безпеку, а ціна зволікання є вищою за ціну дії.

Прем’єр-міністр Латвії Андріс Кулбергс завершив свій виступ фразою, яка прозвучала як резолюція всієї конференції: «Росія має платити за відновлення України — не лише європейське суспільство. Гроші Росії мають бути використані для цього».

Заморожені активи на суму понад 300 мільярдів євро — не трофей і не заручник. Це відповідальність агресора, матеріалізована у фінансовому вимірі. І показово, що ця теза прозвучала не в кулуарах, а з головної трибуни конференції.

Гданськ 2026 року — це вже не Гданськ-1980, але між цими двома зліпками часу простягається одна й та сама думка, про яку на початку згадав Дональд Туск: людей доброї волі завжди більше, ніж здається, коли стоїш біля зачинених воріт.

Польща чекала дев’ять років — від страйку до перемоги. Україна вже тринадцятий рік живе у війні, але поряд — люди доброї волі, які готові інвестувати в перемогу.