«Інформаційна війна» залишається концепцією, яка постійно трансформується, як і сама війна. Термін існує понад три десятиліття, й уже встиг обрости інфраструктурою: моніторинговими центрами, грантовими програмами, університетськими курсами. Разом із тим, ця робота дедалі сильніше відстає від реальних викликів семантичного простору. 1 червня на форумі «Архітектура безпеки» відбулася панельна дискусія, учасники якої зафіксували цей розрив.

Модераторка дискусії Рена Марутян, директорка Інституту національної стійкості та безпеки, професорка кафедри глобальної та національної безпеки КНУ імені Тараса Шевченка, зафіксувала, що класична інформаційна війна є насамперед конкуренцією версій реальності. Одна сторона стверджує одне, інша — інше й десь між ними, можливо, є правда (а може й ні). Разом із тим, факти можна перевірити, брехню — спростувати, аудиторію — переконати. А така модель передбачає, що обидві сторони все ж апелюють до свого розуміння реальності, навіть коли маніпулюють нею.

Експертка відзначає, що Росія вже давно не намагається переконати. Вона намагається зруйнувати саму здатність людини орієнтуватися, атакуючи не просто переконання, а саму здатність їх формувати.

«Росія перейшла від операцій дезінформації до операцій впливу і, в першу чергу, операцій хаотизації нашого суспільства. Тобто вони змінюють ці атаки — не просто на інформацію, а на суспільну думку. В сучасному світі суспільна думка дуже швидко змінюється, тому що такий потік інформації, що людина може заплутатися в цій інформації. І тому поняття інформаційна війна — це поняття ХХ століття. В сучасному, XXI столітті, ми зіштовхнулися з більш такою страшною річчю, як когнітивна війна», — каже Марутян.

Рена Марутян продовжила, що когнітивна війна є атакою на ідентичність, на відчуття спільності, на політичну волю. На її думку, якщо вона спрацьовує, далі вже нічого не потрібно: суспільство розкладається зсередини без жодного додаткового зусилля ззовні. Точки входу, які Марутян перелічила, виглядали як природні напруги воєнного часу: недовіра між тими, хто залишився і хто виїхав; між тими, хто донатить і хто не донатить; між армією і цивільними; між суспільством і владою тощо.

«Росія вкладає мільйони доларів у те, щоб порушити довіру всередині суспільства, довіру суспільства до влади. Щоб ми не приймали управлінські рішення, які приймає влада. Недовіра до армії, до силового блоку — це теж наслідок цієї когнітивної війни», — пояснила Рена Марутян.

Чому когнітивна атака так ефективна, спробував пояснити Пітер Померанцев, старший науковий співробітник Інституту SNF Agora при Університеті Джона Гопкінса. Він уродженець Києва, який провів десять років на московському телебаченні й написав про це книгу «Nothing Is True and Everything Is Possible», яка стала одним із перших аналітичних описів путінської пропагандистської машини зсередини. Поняття «інфраструктура цинізму», яке він запропонував, увійшло в обіг задовго до того, як стало загальною темою конференцій.

Ця інфраструктура переслідує дві цілі одночасно. Перша — зруйнувати індивідуальне відчуття суб’єктності. Якщо все навколо — корупція й обман, якщо всі однаково брешуть, то раціональна відповідь — пасивність. А пасивне суспільство завжди потребує вождя.

«Якщо ми живемо у світі цинізму, у світі теорій змови, у світі плутанини — це означає, що ви як громадянин безнадійні. І вам потрібен Путін або інший авторитарний лідер, щоб вести вас», — сказав Померанцев.

Друга ціль, на його думку — знищити саму ідею майбутнього. Не якогось конкретного, а майбутнього як такого. У путінській пропаганді його немає: є токсична ностальгія за величчю, за порядком, за стабільністю, але немає образу того, куди рухаємося. Є тільки те, що треба захистити від руйнування.

«Усе — цинізм. Усе — корупція. Є токсична ностальгія, але немає надії та немає майбутнього, до якого треба дістатися. Росія намагається зруйнувати значення слів, якими ми будували наше суспільство. Свобода, демократія, суверенітет. Вони хочуть знищити сенс цих слів», — відзначив Померанцев.

Разом із тим, така технологія не є путінським винаходом. Пропаганда Геббельса так само будувалася не на майбутньому, а на реванші: велич, яку вкрали, порядок, який треба відновити, вороги, яких треба покарати, тощо. Жодного образу того, як виглядатиме завтра після перемоги — тільки образ минулого, яке треба повернути. З тим, що Путін точно відтворив цю матрицю, сперечатися ніхто не буде.

Але Померанцев підкреслив і те, що стало відповіддю. Майдан 2014 року, на його думку, вже був найпотужнішою контрпропагандою — не через гасла, а через сам факт того, що звичайні люди продемонстрували, що вони можуть змінити щось навколо себе, що суб’єктність існує і що «демократія» — не порожнє слово, навіть якщо до неї залишається довгий шлях.

«Коли я дивлюся на Україну — я бачу там не просто місце, де заново винаходять дронову війну. Це місце, де великі демократичні наративи, великі європейські наративи знову отримують натхнення. Коли хтось із нас приїжджає в Україну — ми бачимо, як ці слова знову наповнюються змістом, жертвою, відчуттям надії», — сказав він.

Когнітивна атака, на думку експертів, починається не з новин, а зі значно глибшого рівня — з підважування ідентичності. Таку думку висловила Ен Епплбом, лауреатка Пулітцерівської премії, авторка «ГУЛАГу», «Залізної завіси», «Червоного голоду» й «Автократії Inc.», оглядачка The Atlantic.

Авторитарне використання історії, пояснила вона, не має нічого спільного ані з реальною історією, ані з навчанням, ані з пам’яттю чи практиками вшанування. Така атака конструює фальшиву рамку, через яку людина сприйматиме будь-яку наступну подію.

На думку Епплбом, цей механізм досить простий: береться реальна образа, чи то особиста, чи то колективна й до неї підшивається готова інтерпретація. Ти не досяг того, чого хотів? Ось же відповідь!

«Тут є готове пояснення для вас. Вас пригнічують старі історичні сили. Або — ось інцидент із минулого, у якому людей, подібних до вас, убивали або катували. Може, це було 50 років тому, може, 300, може, 1000. Ви ідентифікуєте себе з ними — і ми відстоюємо вас, говорячи про цей історичний інцидент», — пояснила американська дослідниця.

При цьому такі образи не є обов’язково вигаданими — у цьому й полягає ефективність механізму. Кримські татари, переслідувані Сталіним, перетворюються на аргумент того, що «Крим завжди був російським». Голодомор — на аргумент проти «укронацистів». Монгольська навала XIII століття — на доказ того, що Росія завжди воювала. Реальні злочини і реальні жертви в такий спосіб інструменталізуються й стають пальним для актуальної мобілізації емоцій.

Важливий акцент, який зробила Епплбом, полягає в тому, що Росія працює не на одну аудиторію. Вона прагне переформатувати розуміння ідентичності й у самих росіян, і в українців, і навіть у європейців та, в більш опосередкований спосіб, в американців. Кожна «забута» меншина, кожна «ображена» спільнота в будь-якій країні була і є потенційною точкою входу для такого впливу. Не тому, що ці спільноти неправі у своїх образах. А тому, що цими образами можна скористатися.

Експертка вважає, що Путін невипадково в кожному публічному виступі повертається до середньовічних текстів, до Рюрика, до Хрещення Русі, до монгольської навали. Він будує не знання — він будує дзеркало, в якому сьогодення виглядає як продовження давньої, незавершеної боротьби.

Те, як ці механізми спрацювали в реальному часі, описував Джон Гербст, старший директор Центру Євразії Атлантичної ради, колишній посол США в Україні (2003—2006), який пропрацював над цією темою більш як дванадцять років. Дипломат сказав, що поки Москва керувала, фінансувала й озброювала «зелених чоловічків» у Криму й організовувала дестабілізацію на сході України, Захід публічно говорив про «невідомих людей в уніформі» та «громадянський конфлікт».

«Усе це було кероване, спрямоване, фінансоване і озброєне Москвою. Але Захід трактував це як невідомих зелених чоловічків, як нібито громадянську війну на сході України — коли це очевидно не було так. І як наслідок — виникла плутанина на Заході щодо реакції на перший постріл у кремлівській війні проти України», — сказав Гербст.

Та ж схема, вважає американський дипломат, спостерігається і у спробах розмивати відповідальність, робити ситуацію «незрозумілою», перетворювати очевидне на дискусійне. Понад те, Гербст вважає, що така схема спрацювала безпосередньо у США. Він вважає, що так, не Кремль вигадав американський ізоляціонізм, натомість Росія знайшла жилу, яка існувала задовго до нього, і відкрила її заново.

«У моїй країні вони натиснули на вену в американському суспільстві, яка існувала понад сто, а може, і двісті років — бажання зосередитися лише на Сполучених Штатах, на своїх сусідах у Західній півкулі. Цю жилу було відкрито заново — десять, сім, вісім років тому: просуванням тем, які допомогли знову вийти на позиції політичної значущості речам, які просувалися старими правими США після Першої і до Другої світової війни. І такі теми як “Америка, якою користуються союзники”, знайшли відгук — саме тому, що вони не були войовничими», — сказав Гербст.

Гербст вважає, що теми, які Кремль просував у американській аудиторії, не були агресивними і навіть могли виглядати справедливими на широкий загал: «Навіщо нам платити за чужу безпеку?», «Хіба не логічно спочатку подбати про себе?».

Андрій Сибіга, міністр закордонних справ України, у вступній промові до Форуму говорив у дипломатичному аспекті, але за його тезами також проглядала та сама логіка, яку озвучили надалі експерти.

Будапештський меморандум він назвав «ганебним символом» — і не тільки тому, що він провалився як юридичний документ, а тому, що він провалився як сигнал. Ніхто не повірив у реальність наслідків — і саме це породжує переконання, що «гарантії не працюють», «Захід не втрутиться», «великі держави завжди домовляться без нас». Саме це перетворюється на один із найпотужніших пропагандистських ресурсів до та під час повномасштабного вторгнення.

«Час паперових гарантій минув. На пам’ять залишився Будапештський меморандум як його ганебний символ. Безкарність завжди породжує нову агресію. Невідворотність покарання — це юридичне стримування», — сказав очільник МЗС.

Спеціальний трибунал щодо злочину агресії  — вперше після Нюрнберга — Сибіга описував не лише як акт справедливості, але і як інструмент когнітивного протистояння: публічну демонстрацію того, що правила мають значення.

«Асад, може, і в Москві, а от Сирія вже поза російським впливом. Росія — це не СРСР 2.0 і не нова наддержава. Її вплив падає. “Вагнер” більше не фактор сили в Африці. Країни Південного Кавказу відходять із російської зони впливу. Коли Мадуро забирали з Венесуели — Путіна ніхто не питав. У світі дедалі важливішими стають швидкість, креативна гнучкість та асиметричні рішення», — сказав Сибіга.

Те, про що говорили дослідники і дипломати, Андрій Юсов, представник із питань стратегічної комунікації Головного управління розвідки Міністерства оборони України, назвав оперативною реальністю сьогодення.

На його думку, від початку повномасштабного вторгнення Росія остаточно відмовилася від «прямолінійної застарілої пропаганди» та перейшла до повноцінної когнітивної війни, яка ведеться не лише проти України.

«Удари завдають по базових цінностях, уявленнях, по демократичних рішеннях. Сьогодні немає жодних виборів на території вільного світу, куди Путін не намагався б підключатися і тиснути. Десь це робиться непрямо, а десь — абсолютно відкрито, як ми зараз спостерігаємо у Вірменії та в Молдові. Це неприхована політична агресія. Наразі — лише політична», — відзначив Юсов.

І «наразі» в словах представника ГУР видається не заспокоєнням, а скоріше застереженням. У Молдові виборча кампанія 2024 року супроводжувалася задокументованою операцією з купівлі голосів через підставні структури з коштами, відмитими через кілька юрисдикцій. У Вірменії після поразки в Карабаху проросійські сили намагалися представити Пашиняна зрадником, спираючись на наративи, які створюються в Москві.

Юсов також згадав, що Путін використовує навіть найболючіші теми, такі як ситуація навколо військовополонених, цивільних заручників, доля депортованих дітей, заради цілей когнітивної делегітимізації, для того, щоб загострити внутрішній розкол і послабити позицію України на міжнародній арені.

«Когнітивна зброя намагається підібрати ключ до підсвідомості західного суспільства і таким чином послабити проукраїнську коаліцію. Але головним чином — роз’єднати цілий західний світ. Тому що в такий спосіб Путін має якісь шанси проти об’єднаної Європи, проти об’єднаного вільного світу. Проти об’єднаної західної цивілізації диктатура — зокрема, російська диктатура — не має і не матиме жодних шансів», — сказав представник ГУР.

Зведені разом, усі ці думки таких різних фахівців описали одне й те саме явище з різних позицій. І те, що суттєво відрізнялося від стандартної логіки «боротьби з дезінформацією». Росія не намагалася перемогти в дискусії — вона намагалася зробити дискусію неможливою. І саме в цьому — принципова різниця між інформаційною війною, яку ми навчилися розпізнавати, і когнітивною, до якої ми пристосовуємося зараз.