12 жовтня 2023 року в рамках сьомого фестивалю «Київський тиждень критики» відбулася церемонія нагородження шостою Національною премією кінокритиків «Кіноколо».

Телеканал «Суспільне Культура» транслював нагородження в прямому ефірі зі своєї студії. Перед церемонією вшанували представників кіноіндустрії та журналістів, які загинули на російсько-українській війні.

Премію «Кіноколо» вручають щорічно, починаючи з 2018-го. Її заснували Спілка кінокритиків України, Асоціація «Сприяння розвитку кінематографа в Україні — дивись українське!» та кінокомпанія «Артхаус Трафік». Премія названа на честь журналу «Кіноколо», що виходив у 2002–2008 роках.

Призи вручають у таких категоріях: найкращий повнометражний ігровий фільм, найкращий короткометражний ігровий фільм, найкращий документальний фільм, найкращий анімаційний фільм, відкриття року (дебют), найкращий режисер, найкращий продюсер, найкращий актор у головній ролі, найкраща акторка в головній ролі, найкращий сценарій, «За досягнення» (кінокритикам).

У попередні роки найкращими фільмами ставали «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Стоп-Земля» Катерини Горностай, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Додому» Нарімана Алієва та «Донбас» Сергія Лозниці.

Цьогоріч фаворитом вважалася драма Марини Вроди «Степне»: з призом за режисуру на кінофестивалі в Локарно вона мала максимальну кількість — шість номінацій. У «Ля Палісіади» Філіпа Сотниченка було п'ять номінацій, у стрічки «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча — чотири, у «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова — три номінації, що є максимально можливою кількістю для документального фільму. По дві номінації — в «Назавжди-назавжди» Анни Бурячкової та «Довбуша» Олеся Саніна.

Результати виявилися несподіваними. «Степне» лишилося без нагород.

Кадр із фільму «Степне»

Найкращим повнометражним фільмом стала «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка.

Кадр із фільму «Ля Палісіада»

Антоніо Лукіч переміг у двох номінаціях: найкраща режисура й найкращий сценарій («Люксембург, Люксембург»).

Кадр із фільму «Люксембург, Люксембург»

«20 днів у Маріуполі» теж здобув два призи: найкращий дебют і найкращий документальний фільм.

«20 днів у Маріуполі»

«Кіноколо» за найкращу жіночу роль дісталося Карині Химчук («Ти мене любиш?», режисерка Тоня Ноябрьова), а найкращим актором визнано Аміла Насірова («Люксембург, Люксембург»).

Кадр із фільму «Ти мене любиш?»

«ГКЧП» Аркадія Непиталюка відзначено як найкращу ігрову короткометражку, а «Маріуполь. Сто ночей» Софії Мельник — як найкращий анімаційний фільм.

У категорії «За досягнення» поза конкуренцією опинилася команда Довженко-центру — Олена Гончарук, Олег Оліфер, Станіслав Битюцький, Альона Пензій, Олександр Телюк — які підготували й провели цикл лекцій «Як перестати хвилюватися та полюбити українське кіно».

Спеціальні відзнаки отримали кінокритики й кіножурналісти, котрі пішли служити у військо та на фронт: Артур Корнієнко, Ярослав Підгора-Гвяздовський, Юрій Самусенко, Антон Філатов.

У списку номінантів і призерів простежуються певні закономірності. Зокрема, на відміну від минулого року, коли левову частку відзнак зібрав «Памфір», зараз призи розподілилися більш рівномірно, що свідчить про сильну конкуренцію та високий рівень претендентів.

З другого боку, в короткометражній і документальній категоріях усі номіновані фільми так чи так — про війну. Водночас усі повнометражні номінанти, за винятком «20 днів…», тему війну оминали — що не дивно, адже зазвичай повний цикл виробництва фільму від задуму до прем’єри — понад два роки.

«20 днів у Маріуполі» зайвих представлень не потребує. Мстиславу Чернову, котрий навіть не мав режисерської освіти, вдалося створити високу драму про вбивство цілого міста, увівши себе в цю трагічну оповідь як ліричного героя. Фільм був раніше відзначений Призом глядацьких симпатій на кінофестивалі «Санденс» і наразі має шанси потрапити в короткий список «Оскара».

Друга, ще довоєнна тенденція — помітна частка історій про 1990-ті. Цієї суперечливої епохи торкалися «Назавжди-назавжди», «Люксембург, Люксембург», «Ти мене любиш?» і «Ля Палісіада». Остання разом зі «Степним» була одним із найбільш очікуваних артхаусних проєктів. Сотниченко, провідний режисер об’єднання «Сучасне українське кіно», привернув до себе увагу низкою ефектних короткометражних робіт, тож на його повнометражний дебют чекали.

Дія картини починається в наші дні. Безтурботний на перший погляд пролог із прогулянкою хлопця й дівчини обривається пострілом, що запускає історію з минулого, де головні герої — батьки пари: слідчий з особливо тяжких злочинів і судовий психіатр, які розслідують убивство колеги. Дилема перед психіатром дуже проста: визнати підозрюваного неосудним або відправити під розстріл. Адже все відбувається 1996 року, за п'ять місяців до скасування смертної кари в Україні. Утім, смертна кара — привід для розмови про інші речі: екзистенційну вагу вибору й те, наскільки несподівані й фатальні наслідки він має. Філіпу вдалося відтворити атмосферу 1990-х у найдрібніших деталях — від деталей одягу до інтер’єрів ресторанів, від вуличних ринків до похоронних ритуалів. Для цього більшу частину фільму знімали на ретро-камеру, касети для якої замовляли по всьому світу.

Дебют Ноябрьової «Герой мого часу» (2018) був вправою в жанрі комедії; тепер же маємо драму. Головна героїня «Ти мене любиш?», 17-річна дівчина, тяжко переживає розлучення батьків. Вона дорослішає, кинута напризволяще посеред хаосу розпаду СРСР. Власне, найбільша удача фільму — виконавиця головної ролі. «Ти мене любиш?» — це моноспектакль Карини Химчук (глядачі знають її по «Королях репу»). 23-річна акторка грає і за себе, і майже за всіх інших. Такий же самий акторський шарм притаманний і «Люксембургу…». Лукіч написав смішну історію про двох соціально несхожих  братів, які шукають свого батька; найкращим його рішенням стало призначення на головні ролі близнюків Аміла й Раміла Насірових із хіпхоп-гурту «Курган і Агрегат»: хлопці не мають акторської освіти, але неймовірно органічні й дотепні в кадрі.

Якщо говорити про «ГКЧП» і «Маріуполь. Сто ночей», то вони цікаві насамперед як майстерні стилістичні експерименти. Непиталюк зробив дотепну комедію, де події в Москві 19 серпня 1991 року заскочують зненацька кількох безтолкових героїв і героїнь, які застрягли в піонерському таборі. А в «Ста ночах» події в Маріуполі показані очима маленької дівчинки, прототипом якої була чотирирічна Аліса, котра залишалася в оточеному місті протягом всієї облоги. Софія Мельник поєднує реальні кадри руїн із мальованими образами: мертві птахи, вбивче полум’я, блакитні контури людей — наче привиди, напис «діти» перед рештками драмтеатру — все це під музичну композицію на вірш Василя Стуса «Колеса стукотять» (композитор — Володимир Руденко). Виходить вкрай пронизливо й красиво.

Загалом, підсумки «Кінокола» здаються доволі оптимістичними. Багато цікавих фільмів у різних жанрах, хороші акторські роботи, яскраві нові імена. Та все ж є велике «але», про яке згадала одна з номінанток Надія Парфан: уже наступного року в нашому кіно почнуться важкі часи. Адже майже все, що ми бачили на «Кіноколі», знято ще до війни. А в останні 19 місяців українська кіноіндустрія за потурання уряду майже цілковито зупинилася. Так, у країні війна — але ж культура в ній — така ж зброя, як танки й гармати; та й, зрештою, що формує нашу національну ідентичність, як не мистецтво? Питання риторичні.

Тож, схоже, на нас чекає тотальне безкартиння, і, можливо, на наступному «Кіноколі» не буде кого нагороджувати.

Ілюстрація на головній: «Маріуполь. Сто ночей»