Історія розгортається в хаотичний і непростий час — кінець 1990-х. Головна героїня фільму, старшокласниця Тоня (Аліна Чебан), рятуючись від ревнивого переслідувача, переходить зі школи в центрі міста до іншої, в спальному районі, та потрапляє до компанії відчайдушних підлітків. Разом вони шукають пригод і неприємностей на околицях пострадянського Києва. Незабаром Тоня закохується в Журіка (Захар Шадрін), а трохи згодом у Саню (Артур Алієв), брата її нової подруги Лєри (Єлизавета Цілик). Тінейджери з радістю долають будь-які заборони, розриваючись між блатною романтикою життя «по понятіях» і почуттями одне до одних, між дикою жорстокістю та спалахами ніжності. Власне, фільм і присвячений підліткам, які вижили в 1990-х.

Анна Бурячкова розпочала свій режисерський шлях зі створення музичних кліпів, телевізійної реклами та соціальних відео. Її роботи були визнані на таких профільних фестивалях, як Berlin Music Video Awards, Berlin Fashion Films, Grand OFF Poland і Cannes Lions’ Additional Social Campaign Program.

Бурячкова написала сценарій свого повнометражного дебюту у співпраці з Мариною Степанською («Стрімголов», 2017), перебуваючи на карантині, спричиненому COVID-19. Знімальний процес був завершений у Києві лише за два місяці до повномасштабної війни, монтаж і постпродакшен завершували вже за кордоном.

Анна Бурячкова

Ми поговорили з Анною про роботу над фільмом, травму 1990-х і самодостатність як життєву стратегію.

— Якщо говорити про біографію, то, наскільки я розумію, ви починали з реклами?

— Я починала, якщо точно, з кінофестивалю «Молодість». Потім довго була другою режисеркою на рекламі, а потім уже почала знімати кліпи й рекламу. І ще продовжую знімати їх.

— Тож «Назавжди-назавжди» — це такий стрибок у воду, від кліпів одразу до повного метру?

— В певному сенсі так, але мені здається, що і кліпи, і реклама доволі потужно готують до режисури. Ну і колись, у кайнозойську еру, я закінчила університет імені Карпенка-Карого, який навчив не так щоб багато, але певний досвід усе ж таки дав.

— А з чого почався фільм?

— Спочатку я мала іншу мрію, яка, сподіваюся, колись утілиться — екранізувати «Тигроловів» Багряного. Назагал у мене дві найулюбленіші українські книжки: «Жовтий князь» Василя Барки і «Тигролови». «Жовтого князя» не можна екранізувати, бо в людей випаде серце. «Тигроловів» можна. «Тигролови» про надію. Але я розуміла, що «Тигроловів» мені як дебютантці ніхто не дасть. І тому, власне, треба було почати з чогось іншого, простішого. Частково власні спогади, частково десь підгледені шкільні історії, які оформлювалися потроху в щось цільне. Продюсерка Наталія Лібет у мене двигун прогресу, вона наполягала: «Треба написати цей сценарій, я не сценарист, хто це писатиме?» Коли почалася пандемія, вона нас зв’язала з Мариною Степанською. І ми під час локдауну, сидячи в двох різних квартирах і пересилаючи одна одній шматки сцен, це написали. Я би сама не зібралася б це писати, а з Марининим наглядом, керівництвом і творчим підходом це вийшло.

• Читайте також: Підлітки з 90-х. На Венеційському фестивалі покажуть стрічку Анни Бурячкової «Назавжди-назавжди»

— Сцена, де підліток б’є кулаком свою подругу прямо в шкільному коридорі, — це теж реальний досвід?

— Цілком реальний, пережитий у школі в центрі Києва. На початку 1990-х дуже багато дорослих, не кажучи вже про підлітків, загубилося в цьому вирі новонабутої свободи. За моїми відчуттями, тогочасні тинейджери наслідували кримінальні звичаї, викривлюючи по-своєму. Що й призводило до такого.

— До речі, я помітив, що зараз, таке враження, 1990-ті для українського кіно стали темою, другою за важливістю після війни. Чому так, як ви думаєте?

— Коли ми цей фільм планували та задумували, для мене це була дуже пряма історія. Мені дуже хотілося співати про ці 90-ті. Частково ще тому, що тоді українського кінематографа для підлітків і молодих не існувало. Його в принципі не існувало, крім «Чорної Ради» чи що там було в той час. Все, що ми бачили, — якісь західні фільми про підлітків. Там показували класне легке життя з невеликою кількістю булінгу, і все було зазвичай окей. І оця спроба натягнути іноземну реальність на нашу дійсність теж давала своє спотворення. Мені дуже хотілося зробити цей фільм не для сучасних навіть підлітків, а для тих, хто виліз із 90-х, щоб вони подивилися на себе з нашого боку, а не через призму іноземного режисера. Тобто ця рефлексія, якщо вже казати про всіх, для нас важлива, тому що в нас не було тоді й літератури теж, було дуже мало авторів, яких хотілося читати, які відображали нашу реальність.

Я думаю, що ще, можливо, є хвиля моди на 1990-ті. Мій 17-річний син одягається так, як одягалися ми, і це жахливо. Їх це сильно зараз надихає, і вони всю цю музику слухають, і дивляться фільми. Правда, коли ми задумували «Назавжди-назавжди», ще не було такої повальної моди.

Кадр фільму «Назавжди-назавжди»

— Слухає My Personal Jesus?

— Так, слухає «Депеш Мод», «Нірвану», і Курт Кобейн знову герой.

— Діалектика. Історія рухається по спіралі.

— Скоріше за все. Я цю спіраль чітко бачу зараз.

— Поговорімо про акторів. Чи багато було кандидатів?

— Кастинг був нетиповий, мені здається, для українського кінематографу. Ми зробили оголошення майже скрізь, де тільки можливо, у театральних вишах — і на проби прийшло 1500 людей. Кінець кінцем якось усе зібралося. Такої великої настінної роботи з портретами акторів у моєму житті не було ніколи, і не факт, що буде.

• Читайте також: З'явився трейлер стрічки «Назавжди-назавжди», яку цьогоріч презентують на Венеційському фестивалі

— Ви як із ними працювали? Давали більше свободи чи тримали їх на майданчику за жорсткими приписами?

— Я не фанат тримати за жорсткими приписами. Мені здається, що всі, хто потрапляє на зйомки, має складати таку певну синергію. У нас із операторкою Лєною Чеховською є певні домовленості та розуміння одна одної. Якісь сцени розкадровуємо, але мінімально. Зазвичай я вибудовую мізансцену, а Лєна своєю психологічною камерою залазить прямо в душі всім, і всі її допускають. Тобто ми живемо весь час із героями, і ця ручна камера частково теж герой. А з акторами цікаво те, що ми навіть не репетирували на підготовці, натомість робили всякі вправи, грали в ігри, деякі складні сцени так і проходили граючись. У них була свобода певна, ми розібрали персонажів, актори теж щось приносили зі свого досвіду. І потім навіть доходило до того, що вони приходили до мене й казали: «Нам це слово не подобається, ми будемо інше казати». Ну і якось ми вальсували між тим, що вони вносили, і тим, що потрібно. Вони і слухалися, і водночас додавали багато свого. Це було суперкльово.

Зйомки «Назавжди-назавжди»

— Мабуть, у вас на початку була одна історія, а що вийшло в підсумку?

— Звісно, історія була інакша, тому що для мене завжди будь-яка робота — це подорож, у якій ми щось набираємо і створюємо всі разом.

Як на мене, це все та сама ідея про те, що нас навчали, і не тільки в Україні, що для того, аби бути цільними, ми маємо знайти свою половину і там уже застрягти. А в 1990-ті на це ще накладалося те, що без того, що будь-хто тебе любить або приймає твою компанію, ти фізично можеш припинити існувати, бо тебе ніхто не захищатиме. І, власне, ці речі приводили нас до того, що ми йшли на компроміси з собою для того, щоб цю любов і визнання отримати.

— А Тоня перемогла в підсумку?

— Так. Це означає, що її життя в момент, коли вона сказала кривднику: «Я тебе не боюся», стало набагато легшим. Просто питання ще в тому, що безліч людей мого покоління, трошки старших, трошки молодших, усе ще живуть у цій парадигмі: страх бути абсолютно самотнім прямо тисне.

— Тому така фаталістична назва?

— Я хотіла назву, яка б віддзеркалювала оцей підлітковий стан, коли тобі здається, що все, що з тобою стається в будь-який момент, так і буде тривати, і з цього немає виходу. Тільки згодом, дорослішаючи, люди починають розуміти, що кожна мить змінюється. Оцей максималізм: якщо я люблю, то це назавжди-назавжди. Мене залишили, то назавжди-назавжди я буду один.

Кадр фільму «Назавжди-назавжди»

— Таке розуміння було б не зайвим і для багатьох дорослих.

— Так, бо це насправді фільм для дорослих зокрема.

— Ви наразі єдина, хто представляє Україну в конкурсах Венеції. Чи можуть тут бути протиріччя між очікуваннями і результатом: ваш фільм про відносно мирне життя, але ж зараз для закордонної авдиторії фільм з України — це за визначенням фільм про війну?

— Не можна всім знімати про війну. Ми завершили зйомки, почали монтувати — і тут почалась війна. І мені було дуже важко повертатися до цього матеріалу. Чому я маю про це все ще говорити?

• Читайте також: У рамках Венеційського кінофестивалю вдруге відбудеться «Український день»

Але сенс був знайдений у тому, що людям, які зараз найбільш активно захищають країну, переважно від 30 до 50 років. Отже, вони пройшли через 1990-ті в юності. Тобто дев’яності нас, як не дивно, загартували. Тому для мене це пояснення, чому я повернулася до фільму, ще й із натхненням. І трохи проявляє, звідки й чому ми такі, які ми є зараз.

— То наступний проєкт — «Тигролови»?

— «Тигроловам» дуже потрібні великі можливості. Їх не можна зняти на колінці. Можливо, їм треба буде ще полежати й почекати. Є ідея спробувати себе в документалістиці, я в ній не дуже багато працювала.