Міністр культури, інформаційної політики, молоді та спорту Володимир Бородянський не має наміру якось карати Національний хор імені Григорія Верьовки за скандальне виконання пісні про погорілицю Валерію Гонтареву. Проте раніше визнав історію не смертельною, але все ж таки неприпустимою. А ще раніше, наступного дня після скандального ефіру «Вечірнього кварталу», державний службовець вибачився перед пані Гонтаревою.

Скандалові пішов другий тиждень. Його витіснили інші, не менш гучні — чого варта поїздка президента Зеленського на Донбас із метою відзняти пропагандистський фільм, який із документалістикою нічого спільного не має. Але так навіть краще: перші емоції вляглися, тож повернутися до прикрої історії із хором імені Верьовки варто. Хоча би тому, що пан Бородянський має рацію, коли відмовляється застосовувати проти керівництва колективу чи самого колективу якісь санкції. Адже співочо-танцювальний колектив у цій історії є лише об'єктом. На його місці міг бути інший колектив з аналогічним статусом. Або інші люди з позитивною репутацією. Зрештою, будь-хто, до кого зі схожою пропозицією звернувся би хтось із керівників «Студії “Квартал 95”».

Ось моя особиста думка, якщо вона, звісно, когось цікавить та на щось реально вплине. Учасницям скандальної постановки, яку кварталівці назвали сатиричною, варто надати статус, котрий прирівняв їх до статусу потерпілих від злочинних дій. Жінки, які підспівували Євгену Кошовому, мали би пройти курс реабілітації у психолога бодай як жертви психологічного насильства. Вони були відправлені на заклання керівництвом хору, своїм безпосереднім начальством.

Але й генеральний директор колективу Зеновій Корінець, який, до своєї честі, взяв удар та провину на себе, теж прийняв рішення брати участь у «сатиричному» дійстві не з лихим наміром. Також — не з метою наколядувати для колективу «халтурку» в розмірі 30 тисяч гривень. І тим більше — не тому, що його нагнули, шантажували, змусили, погрожували. Навпаки, зі слів пана Корінця, йому особисто грозили посадити вже після скандального номеру. І цілком патріотичні громадяни. Між іншим, сам чув кілька не так погрози, як образи на його адресу у прямому ефірі «Українського радіо». Вважаю Зеновія Корінця так само потерпілим.

Шкоди репутації Національного хору імені Верьовки завдала «Студія “Квартал 95”». Емоційно реагуючи на скандальний номер, ви навряд задумалися: згадане виробничо-творче об'єднання — приватна структура. Яка чомусь дуже легко дає собі раду не лише з колективом, який має державний статус, але й із самою державою під назвою Україна.

Так, у випадку з окремо взятим співочим колективом усе можна пояснити. Хор імені Верьовки може запросити для виступу будь-хто, уклавши офіційну угоду й оплативши дійство. Статус національного не забороняє комерційної діяльності, просто прейскурант інший, ніж, наприклад, у Потапа з Настею Каменських.

Але дуже складно, а поки що й неможливо пояснити за допомогою пальців на руці, двох слів та зрозумілих формул, як на «Студію “Квартал 95”» раптом почала працювати велика держава, котра за неповних тридцять років пережила два Майдани. Чому Україна, країна у стані війни, щонайменше з 1 січня поточного року живе за сценарієм, написаним авторами сатиричних скетчів та гумористичних шоу. Зрештою, як так непомітно для широкого загалу «Студія “Квартал 95”» стала реальною владою в нашій країні.

Актори-коміки та всі, хто з ними працював, нині задають порядок денний в усіх сферах: політичній, економічній, інформаційній, соціальній, освітній, культурній. Здається, сфера впливу кварталівців не поширилася хіба на спорт та погоду. Вікіпедія зазначає, що чисельність працівників «Студії “Квартал 95”» — 400 осіб, і там не лише артисти. Про це також говорив в інтерв'ю сам Володимир Зеленський, коли ще офіційно був художнім керівником. В інших джерелах проскакували різні цифри, й найбільша, яку чув — 800 людей, так чи інакше пов'язаних із виробництвом продуктів «Кварталу». Але це нічого по суті не міняє.

Кілька сотень кварталівців протягом 2019 року підняли та взяли у свої руки владу в державі Україна. Влада не те щоби погано лежала — просто її передавали по колу втаємничених. Низи не хотіли цього терпіти, верхи не могли знайти владі бажаного низам застосування. Так під прикриттям «повного перезавантаження» відбувся модернізований, якщо хочете — диджиталізований варіант пролетарської революції. Оригінал якої мали сто років тому, та й наслідки аналогічні.

Як результат, у вигляді «Студії “Квартал 95”» українці отримали те саме «начальство» радянського чи неорадянського штибу, із яким сперечатися — собі дорожче. «Квартал» раптом зробився прямим спадкоємцем КПРС у розумінні більшості тих, хто застав радянську владу, пожив із нею до пристойного віку й не звик суперечити їй. Як дід Ничипір із оперети «Весілля в Малинівці» — перевдягав нову шапку щоразу, коли мінялася влада в селі, й готовий був коритися. Бо що ж робить, люди добрі, начальству видніше.

Зеновій Корінець, якому виповнилося 52 роки і який чудово знає, що таке «начальство», вчинив так само, як дід Ничипір. У нього і в багатьох, народжених в СССР, на такі речі працює ментальна чуйка. «Партія влади» та її делікатні прохання лишають шпаринку для маневру. Тобто відмовитися від сумнівної співпраці можна — в теорії. А на практиці: ну його в баню, сваритися з Компартією. Або — з НСДПУ (о). Або — з «Нашою Україною», «Батьківщиною», Партією регіонів, БПП тощо.

І тут варто нагадати історію чотирнадцятирічної давнини. Маю на увазі прецедент, коли після перемоги напередодні співачки Руслани наша країна стала стороною, що приймала «Євробачення». Відбулося дійство на хвилі перемоги Помаранчевої революції. Владу репрезентувала партія «Наша Україна» і ще не почалися баталії з «Батьківщиною». Зараз я не хочу оцінювати особисті якості співачки Ані Лорак, яка 2005 року могла представляти нашу пісню на конкурсі. Мене досі напружує інше. Тодішній віцепрем'єр Микола Томенко без жодного авторитарного умислу, просто в порядку обговорення, поцікавився: а чому б на «Євробаченні» не виступити групі «Гринджоли» — її тоді знали за піснею «Разом нас багато», неофіційним гімном тогочасного Майдану.

Проте обговорення не сталося. «Начальство», яке втілював пан Томенко, сказало своє слово — підлеглі навіть не подумали обговорювати доцільність подібної заміни професійної, хай одіозної співачки, на команду, прямо скажемо, дилетантів. Спрацював той самий совковий синдром: «Так захотіла влада». Тож пан Корінець не зміг відійти від чинопочитання. Тому й пристав на пропозицію, хоч напевне розумів, куди вступає.

Фокус у тому, що «Студія “Квартал 95”» — не політична структура. Але в Україні навіть продавчиня городини з вуличного базару, не кажучи вже про таксистів, знають: «Квартал» — недоторкані. «Квартал» — це голова держави, СБУ, парламентська монобільшість, РНБО. Ще трохи — і кварталівці стануть начальниками ЖЕКів та патрульними поліцейськими. Або ж українці не без підстав почнуть ототожнювати кожного маленького владця із «Кварталом». Адже, повторюся, «Квартал» — уже сам по собі влада.

Приклад тому — заява «Студії “Квартал 95”» після скандалу з хором: «Наш гумор — наша зброя. Ми будемо з гордістю займатися своєю справою». Допис тижневої давнини дивним чином перегукується із самовизначенням голови Офісу президента Андрія Богдана: «Мені здається, я весела і щира людина. Я не стараюся бути поганим. Просто я веселюся, таким чином тролю людей». Отже, основою державної політики України відтепер стали веселощі, тролінг і, як наслідок, зняття із себе будь-якої відповідальності. Ви хочете штрафувати нас за жарти? Окей, і хто ви після цього? Таким чином виправдовується безкарність як складова всесильності і всемогутності.

Я не готовий прогнозувати, як довго триватиме монополія «Кварталу» на владу в нашій країні. Намагаюся не думати, як далеко вони зможуть зайти на хвилі безкарності і які ще межі перейдуть під прапором торжества гумору та сатири. Але вже бачу: сказати щось проти нинішніх гумористів — це вам не жарти. Вони гумору не зрозуміють. Жартувати відтепер можна лише цим веселим людям.