Чому сміялися глядачі «Кварталу» з Гонтаревої

Чому сміялися глядачі «Кварталу» з Гонтаревої

29 Жовтня 2019
2677
29 Жовтня 2019
13:30

Чому сміялися глядачі «Кварталу» з Гонтаревої

2677
Існують кілька великих груп суто медійних чинників, які сприяли такій реакції (сміх) на глузування з нещастя Гонтаревої.
Чому сміялися глядачі «Кварталу» з Гонтаревої
Чому сміялися глядачі «Кварталу» з Гонтаревої

У медійних та соцмережевих обговореннях свіжого в пам'яті виступу «Кварталу» та хору імені Верьовки автори обурювалися не лише самим виступом, а й тим, що він викликав сміх присутніх у залі. Пояснювали це рівнем глядачів, дивувалися й обурювалися з цього рівня.

Але звідки він узявся — такий? І тут відповідь буде однозначною: окрім значної кількості суто соціальних факторів (зокрема, до дуже значної міри ми й досі не вийшли з епохи малинових піджаків — це саме вона значною мірою й культурні та поведінкові взірці на заміну радянським сформувала, й до еліти вивела людей часто-густо низького культурного рівня), такі смаки формували ЗМІ, й формували протягом десятиліть. Варто згадати, зокрема, концепцію «новин для барбоса» з їхнім смакуванням злочинів. Варто згадати й багаторічний диктат російського телебачення з його культом сили й культом зневаги до слабшого, культом презирства до жертви — «лузера». За п'ять років вичавити наслідки того щеплення з людської підсвідомості було навряд чи можливо.

І застереження. Неправомірно виправдовувати глузування з пожежі в будинку Гонтаревої, порівнюючи їх із матеріалами французького журналу «Шарлі Ебдо». Так, кілька років тому весь світ обурив теракт проти його редакції. Весь світ тоді солідаризувався із журналом — але це жодною мірою не зробило «Шарлі» еталоном смаку, стилю та гарних манер. Він, як і був, залишився вельми специфічним виданням із вельми специфічною репутацією. Оце — саме те, що, як випливає з обговорення, залишається незрозумілим для багатьох українців: коли скоєно злодійство, репутація жертви не має значення. Злочин проти «Шарлі» сколихнув далеко не самих лише його прихильників, а й тих, кому цей журнал категорично не подобався, хто вважав його гумор неморальним.

Якщо й проводити паралелі, то «сатира» «Кварталу» більше нагадує «дотепність» деяких російських гумористів, які глузували з теракту проти «Шарлі», як і з катастрофи «боїнгу». А якби, до речі, виявилося, що на тому «боїнгу» летіла якась вельми неприємна особа — чи дало б це підстави влаштовувати «сатиру» з її загибелі?

Шокувало й порівняння Коломойського: «А скільки на Донбасі хат згоріло?» То тепер і вбивства можна виправдовувати: мовляв, а скільки на Донбасі людей загинуло?

Існують кілька великих груп суто медійних чинників, які сприяли такій реакції (сміх) на глузування з нещастя Гонтаревої.

Перша — гумор на телебаченні й узагалі у ЗМІ, але то окрема велика тема, про неї якось іншим разом. Тут лише звернімо увагу: гумор «Кварталу» має спільну рису з інформаційним телебаченням — він так само персоніфікований. Як інформаційно-політичні телепрограми розповідають про персоналії, а не про політичні та суспільні явища й тенденції — точнісінько так само й «Квартал» сміється із персоналій, а не із загальних, навіть набридлих явищ. Він не типізує й не узагальнює — от саме тому його творчість важко назвати сатирою. Це — в найкращому разі карикатури, причому нерідко фейкові, тобто геть не схожі на їхніх прототипів, вигадані. Як діти малюють якусь пику й підписують: «Це Лєрка».

Існує й іще одна прикмета, без якої не обходиться майже жодна гумористична телепрограма, — це закадровий сміх, сміх за сценою. Немов підказка: сміятися треба отут. І немов свідчення висококласності гумору, такий собі різновид самохвальства. У даному разі сміх був у залі — це так. Але у програмах, що йдуть у записі, ніщо не заважає вмонтовувати сміх, що лунав в інших епізодах або навіть під час інших виступів. Не можна стверджувати цього стосовно номеру про Гонтареву, але й виключати таку можливість теж не можна. Тим паче що номер мав явно пропагандистську мету.

Друга група чинників — це рівень юридичної грамотності. Передусім рівень юридичної грамотності самих ЗМІ. Шокувало почуте понад тиждень тому в ефірі Першого каналу «Українського радіо»: йшлося про те, що в СІЗО можна купити в охоронців (наглядачів) вельми вільний режим перебування. І пролунала фраза: «Засуджені в очкуванні вироку». Тобто вироку ще немає, вони ще тільки чекають на нього — а вже «засуджені»! І це — суспільний мовник у тематичній правовій програмі! А скільки разів і в якій кількості ЗМІ людей, щодо яких іще не відбулося суду, називали вбивцями, крадіями, злочинцями? Корупціонерами, зрештою? Та це — звична практика в наших медіа. Ще сталінські аксіоми «диму без вогню не буває», «просто так не посадять» та «значить, щось він скоїв» — усі вони процвітають у наших медіа й сьогодні.

А скільки разів ми чули й чуємо фразу: «Політика такого-то викликали на допит»? Або: «Фігурує в такій-то кількості справ»? Але викликати на допит можна як підозрюваного, можна як свідка, можна як потерпілого. Фігурувати у справі можна в усіх цих якостях плюс як понятий, як третя особа, як експерт. Усі ми ще пам'ятаємо, як одна відома політикиня, щойно її викликали на допит як свідка, здіймала лемент: «Режим мене переслідує!» Тож інформація про те, що «викликали на допит» — чи є вона повною? Та не те що повною — чи інформує вона про щось реальне?

Ні, не інформує — натомість вона поширює в суспільстві, втовкмачує суспільству презумпцію винуватості. Хтось когось обізвав корупціонером — і все, людину замазано. Хтось про когось скаже, що це він украв руки у Венери Мілоської — й усе, репутацію злодія людині забезпечено. А злодіям не годиться співчувати. Злодії не повинні мати прав — ніяких: спалили будинок — ну то й по заслугах. Та взагалі їх — на Колиму, на лісоповал!

Правова культура в нас — гулагівська. І ЗМІ тут — не виняток.

Третя група чинників... про неї вести мову гірко. Я маю на увазі ту саму персоніфікацію інформації. Значна частина суспільства тепер переконана: посадити мерщій колишніх посадовців — і корупцію буде поборено. Гонтарева як глава Нацбанку саме до цієї категорії належить.

Тож в очах значної частини суспільства Валерія Гонтарева — це злодюга, яка не заслуговує на жодне співчуття. Хоча жоден суд цього не довів, а суспільство однаково ЗНАЄ: про це ж по телевізору скільки разів казали.

От усе це в сумі й дало сміх у залі. Тож, шановні журналісти, не варто казати «фі» — до дуже значної міри це саме ми навчили публіку сміятися.

Фото: РБК-Україна

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2677
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду