«Ці вибори будуть най…» — так починалося чимало прогностичних текстів, які виходили на «Детекторі медіа» та в інших виданнях в останні півтора десятиліття. Я вже бачив кілька варіантів про президентські й парламентські вибори, які чекають на Україну 2019 року: найбрудніші, найганебіші, найпродажніші, найнапруженіші, найжорстокіші. Потім хтось обов’язково напише, що це «вибори без вибору». Ще хороший варіант: «останні вибори, результат яких визначить телевізор».

Я не думаю, що телевізор як інструмент агітації — політреклама, джинса, інтерв’юери-підлабузники, зрежисовані ток-шоу, навіть новорічні привітання кандидатів, — може повністю визначити результат всеукраїнських виборів. Хоча б тому, що претендентів, озброєних телевізором, забагато, і створити цілісну картинку світу, яка підштовхне електорат до відчуття безальтернативності вибору, комусь одному з них буде важко. А власники телеканалів так загрались у розкладання яєць у різні кошики, що потім самі не розберуться, де чиї.

Але однією з головних сил, які разом із агітацією, адмінресурсом, підкупом, зневірою і втомою визначатимуть результат цих виборів, буде те, що англосакси звуть partisan journalism. Небезстороння журналістика, журналістика співпричетності. Або співучасті, якщо хочете.

Явище для України не нове. Перед президентськими виборами 2004 року в тижневику «Дзеркало тижня» ціла шпальта була відведена під цитату Івана Франка: «Се ж остатня війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає». Невдовзі чоловіцтво-Ющенко і звірство-Янукович за круглим столом підписали «Універсал національної єдності»; про подальші їхні стосунки ви теж, певно, пам’ятаєте.

Це повторювалося не раз, здебільшого у вирішальні моменти, коли журналістам легко було повірити, що їхній внесок у перемогу добра над злом виправдовує дії, несумісні із професійною етикою. Тим більше, що етика відносна, а добро абсолютне, як і зло.

Але теперішній вирішальний момент триває вже п’ять років. І образ зла, який під час Майдану й на початку війни був більш-менш однаковим і зрозумілим більшості не проросійських журналістів, розщепився на десятки образів, що далі трансформуються. Одні бачать те, що відбувається, як спрощене протистояння «наші проти Кремля», де уособлення «наших» і «Кремля» можуть сильно різнитися. Інші, навпаки, витісняють чинник Росії та бачать протистояння «корумповані проти чесних» або «старі проти нових». Де чесними, корумпованими, старими й новими вважають тих, кого зручно.

Політикам та їхнім комунікаторам удалося переконати журналістів у двох протилежних за змістом, але однаково згубних за наслідками речах. Перша — що це вони, журналісти, є учасниками гри, у фіналі якої держава отримає нового (або збереже старого) керівника, а потім — оновлений склад парламенту. Що вони є суб’єктами — ну, можливо, союзниками-однодумцями інших, потужніших суб’єктів, але все ж гравцями, а не фігурками на шахівниці. І вже точно не взаємозамінними, часто одноразовими, інструментами для досягнення прагматичної мети справжніх гравців.

Друга — що все, що вони роблять, всього лише «бізнес» і за результат вони, журналісти, відповідальності не нестимуть. Повірити в це неважко, адже й після першого, й після другого Майданів, коли в порядку денному з’являлась ідея люстрації хоча б найзатятіших медіаприслужників режиму, її мерщій відкидали. «Свобода слова» (в лапках, аби не плутали зі справжньою свободою, яка тут ні до чого) стала чарівним оберегом для людей, які працюють на Кремль або на повернення людей із команди Януковича. Вони впевнені, що це стоп-слово врятує їх від будь-якої відповідальності, якщо задуми їхніх спонсорів не здійсняться. І, скоріш за все, таки врятує.

Журналістам і ведучим «1+1» було комфортно почуватися співучасниками великого патріотичного дійства, про яке й досі нагадують боти в коментарях: «порятунку Дніпра». Ситуації на зразок боротьби за «Укртранснафту», коли журналістів використовували для безпардонного просування інтересів власника каналу, не відбили в них бажання бути співпричетними. І ось почався новий, ще захопливіший флешмоб: «тролить шоколадного вора» (також цитата з ботівських коментарів), просуваючи власного «позасистемного» кандидата у президенти, чий рейтинг цілком сформований піаром на «Плюсах». У той самий час журналісти й ведучі Прямого каналу та інших медіа, які неприховано підтримують Порошенка, втішаються тим, що так добре працювало ще п’ятнадцять років тому: образом месії, єдиної людини, спроможної оборонити Україну від Путіна. В цьому неважко себе переконати — як і в тому, що олігархи-медіавласники корисні, роблять добру справу (рятують дітей Донбасу, наприклад), і піар вигідних їм кандидатів — це менше зло.

Це зовсім не те саме, що «журналістика з позицією», яка справді існує в цивілізованому світі — й має право на існування. Перш за все, тому, що українські журналісти не обирають собі позицію самі, а формують її в рамках, встановлених інтересами власника. Ці рамки періодично змінюються; найкрутіший зі свіжих прикладів — риторика «Інтера» щодо Вадима Рабиновича, «За життя» й «Опозиційного блоку», яка коливалась у такт залаштунковим перемовинам у діапазоні від вихваляння до поливання брудом. Як почувається журналіст, який робить протягом двох тижнів два протилежні за змістом сюжети на одну тему, й ведучий, який підводить до них у випуску, можна уявити.

«Ця держава корумпована, прогнила й безнадійна, тому її треба зруйнувати, щоб на її місці кращі люди збудували щось повноцінне», — філософія, яка прекрасно підходить власникам NewsOne, «112», «Страны», «Вестей» і тому подібних явно проросійських ЗМІ. Ці медіа не вимагатимуть від працівників носити хрест Московського патріархату поверх пуховика чи вішати на стінку портрет Суркова. Їм достатньо, щоби люди з власних мотивів погоджувалися працювати на проекти, метою яких є знешкодження України.

«Головна цінність — людина, й ми допомагаємо людям, і наш власник допомагає їм також, а те, що він має в цьому якийсь інтерес, не страшно», — теж дуже зручна позиція. Вона гарантує, що ньюзрум не страйкуватиме, не висуватиме менеджменту й інвесторам своїх умов щодо якихось там стандартів або невтручання в редакційну політику. Що не буде нового «Стоп цензурі», коротше кажучи. А для виконання найбрудніших завдань у кожного медіамагната завжди є спецпризначенці, готові на все. Навіть інтерв’ювати Юрія Бойка щотижня протягом чотирьох років, як Олексій Ліхман з «Інтера».

Чи слід ганити людей за роботу в медійних командах, що насправді є групою підтримки кандидатів у президенти або сервірування шведського столу джинси в газетах, теленовинах і ток-шоу? Навряд. Більшість із них не наймалися на «канал за Ляшка», «газету за Тимошенко» чи «сайт за Авакова». Роботодавці, скоріш за все, обіцяли їм нормальні посадові обов’язки. У крайньому випадку — «компроміси в межах розумного».

Їм можна закинути наївність — мовляв, зрозуміло ж було, що рано чи пізно, працюючи на Ахметова, ти муситимеш або вихваляти Власника, його Фонд, Футбольну Команду, Корпорацію, друга Борю та інших союзників-політиків або, принаймні, підносити набої тим співробітникам, які це роблять. Напевно, вони сподівались або й досі сподіваються, що якось пронесе — передвиборчий бруд заляпає інших, не їх. Згадується фраза журналіста з каналу «112»: «Нам навіть окремо обіцяли, що Медведчук не зайде в новини».

Оцінюючи перспективу наступних двох років — президентських, парламентських і місцевих виборів, — слід виходити з того, що кожен потенційний експлуататор медіаресурсу «зайде» всюди, куди тільки можна, щоб уплинути на результати виборів і отримати від них максимальні дивіденди.

Наважуся припустити, що більшість журналістів, які працюють у дотаційних і залежних від власників медіапроектах, не є нігілістами, цинічними заробітчанами без етики й моралі, байдужими до професійних стандартів і власної репутації. Багато з них шукають самовиправдання й самозаспокоєння в ситуації, коли від них вимагають порушувати стандарти. Також багато з них не чинять спротиву через страх залишитися без роботи, але є й інші причини: незнання й нерозуміння способів та мети спротиву, осуд і моральний тиск із боку колег, відсутність підтримки й захисту.

Є низка громадських організацій, які пропонують журналістам, чиї права порушує роботодавець, юридичну консультацію та навіть підтримку в суді. Але далеко не завжди такі конфлікти доходять — і можуть бути доведені — до суду. Чимало журналістів навіть не є штатними співробітниками ЗМІ, а працюють за контрактом, який роботодавець може просто не продовжити.

Кільканадцять років тому саме для захисту журналістів від тиску і звільнень була створена Незалежна медіа-профспілка (спершу київська, потім всеукраїнська). Будьмо щирі: в останні роки ця організація маргіналізувалася. Вона не змогла завоювати масової довіри журналістів, а профспілкові осередки в редакціях нестійкі через плинність кадрів. І, знову ж таки, далеко не завжди захист трудових прав — це саме те, що потрібно журналістам, які опинилися під моральним або адміністративним тиском керівництва.

Про Національну спілку журналістів України годі й говорити. Після Нового року в товаристві кремлівських медіаприслужників, делегування львівського медіавласника й політика Мирослава Хом’яка (який відзначився тиском на журналістів своєї радіостанції) до Громадської ради Нацради з питань телебачення і радіомовлення, «почесного члена» Олександра Шевченка та багатьох інших історій до абревіатури НСЖУ хочеться дописувати «МП».

Найбільш ефективним захисником журналістських інтересів у ситуаціях конфлікту з керівництвом і власниками був, мені видається, саме рух «Стоп цензурі!», до якого входили громадські організації, окремі активісти, юристи, парламентські лобісти й навіть окремі політики. На різних рівнях, від непублічної медіації до масової адвокаційної кампанії, рухові не раз удавалося допомагати журналістам за часів Януковича, коли тиск на медіа був практично тотальним. Можливо, ми занадто рано оголосили завдання руху виконаним, а його життєвий цикл завершеним.

Сьогодні в Україні вкрай необхідна організація чи неформальна спільнота, готова в різний спосіб підтримати журналістів — будь-яких, а не лише тих, які щось підписали, десь офіційно зареєстровані і платять членські внески, — у їхньому прагненні працювати чесно й за стандартами. Організація без політичної прив’язки, до якої зможе звернутися людина з будь-якого медіа, незалежно від того, кого і в якій формі це медіа «любить» чи «мочить». Яка зможе послати будь-якому журналістові, охочому працювати за стандартами, сигнал: «ти не один».

Медійна й медіаекспертна спільнота сьогодні ще більш атомізована, ніж десять років тому, а її окремі частини добряче пересварені між собою, зокрема й на політичному ґрунті. Але саме події десятирічної давнини мали би навчити нас, що краще об’єднуватись у передчутті біди, яку ще можна спробувати відвернути, аніж тоді, коли біда вже прийшла.

P. S. від «Детектора медіа». Отар Довженко фактично описав усі передумови, які визріли в Україні для створення нового журналістського руху. Маємо повідомити, що наприкінці минулого року вже відбулася неформальна зустріч ініціативної групи щодо створення такого руху. Найближчим часом ініціативна група вийде з публічною заявою щодо мети, завдань та принципів, на яких відбуватиметься об’єднання в неформальну медійну спільноту.

Якщо в когось уже зараз є бажання долучитися до ініціативи, пишіть на адресу координатора ініціативної групи Вадима Міського: vadim.miskyi@gmail.com

Фото: nyfa.edu