Львівська газета «Ратуша» унікальна у своєму роді. Це, напевно, єдина з-поміж близько 700 комунальних газет України, що вже кілька років перебуває в жорсткій опозиції до свого засновника, міської ради. За невизнання принципу «не кусай руку, що годує тебе» тижневику з двадцятирічною історією довелося чимало постраждати. Редакція, куди мене запросив головний редактор «Ратуші» Микола Савельєв, нагадує фотографії з занедбаних міст чорнобильської зони: вбогі меблі, холодні батареї, допотопна техніка й навіть древні друкарські машинки, які не можна викидати - вони на балансі комунального підприємства. Співробітники вже звикли місяцями чекати на зарплатню, мерзнути й відбивати рейдерські зазіхання, однак не звільняються. Робота у «Ратуші» має всі ознаки партизанської боротьби.

Про свого опонента, міського голову Львова Андрія Садового, Микола Савельєв, видається, може говорити нескінченно. Мер, натомість, останнім часом воліє взагалі не звертати уваги на непокірну комунальну газету. Адже внаслідок дій, спрямованих на реформування газети, Садовий опинився у рейтингу «ворогів преси» 2007 року, а нещодавній виступ Миколи Савельєва на парламентських слуханнях у Верховній Раді ославив львівського мера на всю країну. Редактор не намагається камуфлювати свою різко критичну позицію безсторонністю, вважаючи, що місія журналістики - лаяти владу, а не хвалити.

Випускник журфаку Львівського університету Микола Савельєв працював у «Ратуші» ще в 90-ті. Також устиг попрацювати в газетах «Post-Поступ», «Молода Галичина», «Телепростір», «День», «Експрес», «Незалежність» і «Львівська газета». Його спеціалізація - кримінальна журналістика. У середині 2000-х повернувся до «Ратуші» й очолив газету. Тоді ж розпочалась історія його конфліктів із міською владою, що відтоді практично не припинялися. Микола очолює громадську організацію «Центр "Журналістський правозахист"» і є експертом проекту «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», що здійснюється за підтримки програми Internews Network «У-Медіа». У партнерстві з Інститутом масової інформації львівські експерти щомісяця відстежують замовні публікації у друкованих виданнях регіону. «Детектор медіа» запитала Миколу Савельєва про ситуацію з джинсою у львівській пресі, про конфлікт між «Ратушею» та міською владою, технології виживання газети в умовах безгрошів'я й тиску і багато іншого.

- Миколо, ви - експерт моніторингу матеріалів із порушенням журналістських стандартів, що знайшов джинсу у власній газеті. Це вражає...

- Нічого дивного. Навпаки, дивно було б, якби я у своїй власній газеті, де я є редактором, не знайшов джинси.

- Себто джинса була санкціонована?

- Авжеж, санкціонована мною. Дуже легко шукати грішників, коли ти сам безгрішний. А ось коли ти й сам грішний, і тобі завжди можуть закинути: дивись, ти й сам друкуєш джинсу...

- Чи немає тут певної етичної суперечності?

- Жодної. Ми не виступаємо в цьому проекті в ролі суддів, які знайшли винного і зараз будуть його розпинати. Ми реально оцінюємо ситуацію, в тому числі й на власному прикладі. Мені кажуть: «У тебе було вісім чи дев'ять замовних матеріалів», а я відповідаю: «Так, у мене дев'ять, але в тебе - двадцять п'ять!». Є не лише кількісні критерії оцінки, але й якісні: ми публікували замовні матеріали, але від багатьох відмовлялись. Є такі матеріали, щодо яких я гордий, що вся львівська преса відмовилася від їх публікації. Наприклад, текст, у якому Степана Хмару звинувачували у співпраці з КДБ. Абсолютно брехливий, поверховий, дурний матеріал, підписаний псевдонімом. І всі львівські ЗМІ, попри те, що замовники щедро за нього платили, відмовилися публікувати цю гидоту. За моєю інформацією, одна з тернопільських газет не відмовилася, через що мала судові проблеми з Хмарою. Або текст про Миколу Мельниченка, де йшлося про його начебто роман, через який він покинув сім'ю; я бачив його у деяких газетах під рубрикою «світська хроніка», хоча я точно знаю, що за публікацію пропонували гроші. Але були й інші матеріали. Наприклад, текст, який являє собою просто виступ Юлії Тимошенко. Чого б його не взяти, якщо за публікацію платять?

- А скільки платять за такий матеріал?

- Хто як домовиться... Як правило, за цінами комерційних рекламних площ. Даєш замовнику рекламний прайс, вони обраховують, - у залежності від того, чи на першій шпальті, чи в середині, яку площу матеріал займатиме, чи будуть ілюстрації, - що це коштуватиме 900 чи 1100 гривень, наприклад.

- Йдеться саме про розцінки на комерційну рекламу, а не політичну?

- Так, вони казали: якщо ви будете рахувати як за політичну рекламу, вийде надто дорого, а ми теж маємо на цьому щось заробити. Уявлення, що джинса коштує страшні гроші, хибне: можливо, десь у Києві, але не тут. Я знаю одну газету, яка підняла ціни на джинсу до неймовірних висот, - скажімо, шпальта коштувала 50 тисяч гривень, - а потім пропонувала замовникам знижку 50%, все одно дуже пристойно заробляючи.

- Усі львівські газети практикують публікацію замовних матеріалів, чи є винятки?

- Я вважаю, що джинса під час виборчої кампанії була в усіх друкованих виданнях Львова. Жодна газета не дотрималася професійних стандартів. Якщо спершу «Інформатор» казав, що не братиме джинси, то згодом усе-таки брав, хоч і з якимись застереженнями. Усі ці рубрикації, які вигадують газети - «позиція», «точка зору», літерка «р» у квадраті, ще щось подібне, - робляться не для судів, оскільки судам абсолютно начхати на них. (Дивлюся у вихідні дані «Ратуші»: в них зазначено, що на комерційних засадах публікуються виключно тексти під рубриками «реклама» та «на правах реклами». - О.Д.). Це робиться для очистки власного сумління. Але який читач заглядає у вихідні дані? Відсотків 70 читачів навіть не знають прізвища головного редактора.

- Чи не було особистих претензій до вас із боку колег, упійманих на джинсі? Мовляв, Миколо, як це так, ми ж товариші...

- Були не лише претензії, а серйозні дебати і сварки з моїми товаришами, які працюють головними редакторами. Він мене питає: «Як я міг перше місце зайняти?» - а я йому: «Менше бери, або став рубрику!». Або жалілися: прийшли, мовляв, до нас інвестори і кажуть, що якщо в нас так багато джинси, отже ми багато заробляємо й нам можна менше платити. Інколи щодо джинсовості чи неджинсовості можна припуститися помилки, від цього ніхто не застрахований. Отак наче намагаєшся зробити хороший крок у журналістиці, а виходить, що навпаки - людям гидиш.

Були й суперечки між експертами: одному здавалося, що аналізований матеріал - джинса, іншому - що це чиясь приватна думка. Сперечались і про те, що слід вважати джинсою. У дискусіях, які часто виникали на форумах та в коментарях на сайтах, ніхто не намагався спростувати, що виявлені матеріали є замовними - аргументи були на рівні «а ти хто такий?»... Але є й позитивний ефект: деякі видання, кілька разів очоливши антирейтинг, почали маркувати комерційну джинсу як рекламу.

- Хто був найбільшим замовником джинси на Львівщині під час виборів?

- Штаб Юлії Тимошенко. Думаю, не лише в нашій області. Конкуренти - штаб Віктора Ющенка, який виграв у Львові в першому турі, - очевидно, через свою бідність, а не порядність, не замовили жодного матеріалу, принаймні, в нашій газеті. Але були видання, які частково працювали на Ющенка і ставили замовні матеріали на його користь, не отримуючи за це грошей. Хто працював згідно з професійними нормами, так це обласний штаб Януковича: їхні матеріали ми позначали «на правах політичної реклами», а вони платили згідно з нашими рекламними розцінками за безготівковим розрахунком. Джинсових матеріалів на користь Віктора Януковича наш моніторинг не виявив.

- А як щодо матеріалів проти Тимошенко?

- Вони були, але робилися у формі інтерв'ю, тому встановити замовний характер таких матеріалів дуже важко. Було багато матеріалів, спрямованих проти Арсенія Яценюка. Колеги розповідали, що за передрук інтерв'ю з Сергієм Ратушняком із «Української правди», де йшлося про нібито єврейське походження Яценюка, платив зовсім не Ратушняк. І не Партія регіонів... А вже після перемоги Януковича публікувалися тексти, спрямовані проти Ющенка і «Нашої України».

Зрештою, багато фактів у цих матеріалах правдиві, просто немає другої точки зору. А правда, висвітлена однобоко, - це вже напівправда. Та найбільше мене дивує, що замовників джинси зовсім не хвилює її дієвість. Їх цікавить, щоб матеріал вийшов, а також відзвітувати перед штабом і отримати відкат. А результат - аніскілечки.

- Чи цікавилися львівські медіа результатами моніторингу? Публікували їх?

- Публікували переважно електронні ЗМІ. Була, здається, лише одна газетна публікація. Їм це невигідно, адже вони теж ризикують стати переможцями антирейтингу.

- Яка динаміка кількості джинси у львівських газетах простежується після виборів?

- Ми вже провели підрахунки: джинси поменшало. Газети не знали, як ляже політична карта, і вичікували. Багато газет так сильно підсіли на голку політичних грошей, що просто не знають, як далі жити. Без джинсових доходів вони не можуть виходити, адже ринок комерційної реклами майже знищено. Це як післявоєнний синдром: людина повертається з фронту, і спокій мирного життя її дратує. Ось і в газетах тепер просто казяться - так охота повоювати, а на війну ніхто не кличе.

- В якому стані ваш конфлікт із міською владою?

- Ну, якщо це можна назвати конфліктом... З початку 2010 року вийшло 9 номерів газети, й міська рада не дала на друк ні копійки - ми мусили оплатити все з власних коштів, зароблених від реклами, реалізації газети, тієї ж джинси. Їх вистачає лише на друк, а комунальні послуги, зарплатню людям ми платити вже не можемо. Співробітники газети отримали останню зарплату за січень.

Але при цьому пан Остап Процик, начальник управління інформаційної політики та зовнішніх відносин Львівської міської ради, не забуває щотижня присилати грубий стос ухвал, які ми повинні публікувати, адже вони - наші засновники. Та я вже настільки обюрократився за час цієї війни, що відповідаю: в нас у статуті справді записано, що ми повинні публікувати ці рішення, але ніде не сказано, що публікація має бути безкоштовною. Адже ті самі документи вони публікують в інших виданнях, але за гроші, й видатки на це передбачено в бюджеті. Нехай платять за публікацію нам! Вони не думають про те, що для випуску газети, в якій буде опубліковано їхні документи, потрібні кошти.

Спочатку вони воювали за принципом «не можеш задушити - обійми». Казали: давайте ми вас приватизуємо за законом про малу приватизацію, ви продасте ваш бренд, і кожен заробить на цьому по 15-20 тисяч... Потім - не фінансували нас. Потім насилали перевірки. Потім - знов не фінансували. Усі ці методи не пройшли. А тепер - криза, і в зв'язку з кризою можна на газету грошей не виділяти.

- Одного разу вам удалося відсудити в них гроші...

- Не відсудити, а відголодувати. Міська рада 5 місяців не давала нам жодної копійки, ми працювали без зарплати. Тоді ми відстояли свою правоту за допомогою голодування, і мер Андрій Садовий визнав, що не фінансував нас незаконно, й виділив 304 тисячі гривень. Але хто відповів за те, що людям 5 місяців свідомо не платили зарплатню? Ніхто. Я сказав про це з трибуни Верховної Ради - і що? Нічого.

- Чесно кажучи, збоку це сприймається як боротьба радше особисто з Садовим, аніж за свободу видання.

- «Війна» почалася не з війни, а з мирної розмови: новообраний мер Садовий закликав мене до себе в кабінет, пригостив чаєм, запропонував бути його радником із преси з дуже пристойною, повірте, зарплатою. Наступного дня, прийшовши на сесію, я побачив, що питання про моє звільнення стоїть першим. Тоді ще не було ніякого конфлікту, й депутати за це не проголосували.

Якщо їм не подобається газета, якщо не влаштовує наша відмова публікувати їхні ухвали, нехай проголосують і закриють її. Але ж газету ніхто навіть не намагався закривати - завжди тільки звільняють мене. Якби йшлося особисто про мене, я б собі роботу знайшов. Звісно, я вже звик до «Ратуші», до цих людей. Дещо хотілося б змінити, я бачу газету інакшою.

Ще коли Садовий ішов до влади, ми писали: люди, буде страшна біда. Попередній мер Любомир Буняк мене теж знімав із роботи, ми писали про купу його недоліків. Я до нього, до речі, нормально ставлюся, вітався з ним, але він зі мною - ні, тож і я врешті-решт перестав. За Буняка ми відмовилися друкувати 20-сторінковий пасквіль, на публікації якого він наполягав. Тоді мені довелося вийти на сесію міськради й заявити про те, до чого мене примушують. Мене відразу ж замінили на іншу людину, я кілька місяців ходив на роботу невідомо в якому статусі, нічого не писав і не отримував, але сидів у редакції. Коли Буняка зняли, міськрада дружно проголосувала за моє поновлення на посаді редактора - Савельєв, мовляв, виявив журналістську позицію й виступив проти мера. Всі хвалили мою сміливість, мені було приємно, звісно...

- Словом, спокійним періодом в історії «Ратуші» був проміжок між Буняком і Садовим?

- Ні, ми й тоді критикували владу. Тоді почалася незаконна реконструкція площі Ринок, наприклад, і ми про це писали. Садовому ж тим більше не була потрібна газета, яка писала про те, що він робить неправильно. Він хотів звільнити мене, ліквідувати газету й відродити її в якійсь добрій іпостасі - кольорову, з гарним дизайном, аби вона безкоштовно приходила в кожну львівську квартиру, розповідаючи про чесноти й досягнення міського голови. Але - за бюджетні кошти.

Далі була ухвала сесії про моє зняття. З формулюванням: «З метою покращення діяльності газети "Ратуша" звільнити Савельєва Миколу Володимировича». У перший раз рада дала 44 голоси з 46, необхідних для ухвалення рішення. Тоді мер зібрав їх уночі, й вони о 23.22 проголосували. Що могло примусити депутатів сидіти в раді до такого часу?

Але я оскаржив у суді цю ухвалу, ліг на півроку на лікарняний, і виграв процес. Коли в редакцію привели нового редактора, чиновника міськради, і представили колективу, всі люди встали і вийшли. Могли б сказати: «Що ж, кожна влада від Бога», - й залишитись, але не сказали. Я намагаюся бути чесним із людьми, говорити їм прямо: така ситуація, що два чи три місяці не буде зарплати, але рано чи пізно ми гроші виб'ємо, вони зобов'язані заплатити за законом. І люди мені вірять - продовжують працювати...

Більшість депутатів міської ради ніколи не були в приміщенні газети «Ратуша», і міський голова також. Вони не уявляють, як ми там живемо. Був момент, коли взимку нам відключили газ, і нас захищали лише п'ятеро депутатів. І газета міської ради все одно виходила! Намагалися забрати за борги приміщення, яке ми орендуємо за 1 гривню в обласної та міської рад. Воно багатьом подобається - дуже гарне місце на розі вулиці Винниченка і площі Митної, поруч із обласною радою.

Що ж до особистої боротьби... Завтра Садового не буде, прийде хтось інший, і що, я не буду його критикувати?

- Скільки зараз людей працює в «Ратуші»?

- Дев'ятнадцятеро. Це всі, від редактора до водія й охоронця. До кризи було 24, але частину довелося скоротити.

- І все ж: це газета міської ради.

- Але не Садового! Це не всі розуміють. Люди, що приїжджають із Києва, не вірять: як це так, він же вам гроші дає! Але як так вийшло? Чому ми, комунальна газета, яка в принципі має бути частково узалежненою від влади в плані фінансування, пишемо на теми, які незалежні комерційні видання не піднімають? Бо їм влада, наприклад, обіцяє місця під кіоски.

Хоча є й інші газети, окрім «Ратуші», які критикують Садового. І що, хтось на ці публікації реагує? Влада обрала дуже правильну тактику, яка спрацьовує: собака гавкає - караван іде. Я вважаю: якщо тебе на чомусь упіймали - май сміливість за це відповісти. А я й хотів би не писати про Садового, він не є моєю ідеєю фікс, але куди не глянь, усюди він.

- Але ж, поза всіма можливими зловживаннями, міськрада працює, приймає рішення, й не всі вони протизаконні. Ви висвітлюєте їх, чи залишаєтеся в межах вашої критичної позиції?

- Події в місті ми висвітлюємо, й намагаємося брати коментарі. Але з цим виникають серйозні проблеми. Телефонуєш, наприклад, до чиновника по коментар, а він відповідає, що не має права коментувати без дозволу прес-служби міськради. Телефонуєш до прес-служби, а там тебе просять подати письмовий запит. Далі вони мають тридцять днів на відповідь, після чого пишуть: на ваш запит відповідаємо, що на цей момент такою інформацією не володіємо, зверніться до райадміністрації. Або дають вихолощений коментар ні про що. В якому законі написано, що я маю звертатися в прес-службу? Я маю право підійти до чиновника й вимагати інформації. Ось якби всі видання позивалися проти міської влади через відмову в наданні інформації, це могло би спрацювати.

Сходіть заради інтересу на брифінг у міськраді й подивіться, як це виглядає. Всі сидять і мовчать. Хіба що ставлять запитання: «Як ви оздоровились?» - «Добре оздоровився». - «Як іде будівництво стадіону?» - «Добре йде будівництво». Хоча всі знають, що на будівництві відставання вже два місяці, але мовчать, вірять, головами трясуть. Коли запитуєш щось змістовне, на тебе дивляться як на придурка: чого ти виступаєш?

На брифінгу повідомляють: відкрилися дві нові трамвайні лінії. Але це не є подією для міста! Зробили 300 квадратних метрів дороги - теж не подія. Ось те, що під час асфальтування цієї дороги закатали каналізаційні люки, справді є подією.

Вони незадоволені тим, що ми їх не вихваляємо? Так їх є кому вихваляти. Наприклад, є вкладка до газети «Високий замок» - «Леополіс», де кожну другу публікацію підписано прес-службою міської ради. Там розповідається, який чудовий дитячий майданчик зробили у Львові, як відремонтували дорогу... Вони хотіли б, щоб так працювала й «Ратуша», але ми - не газета Садового. Завдання нашої професії - шукати недоліки, а не позитив; позитив і без нас знайдуть.

- Рано чи пізно повинні відбутися місцеві вибори. Якою тоді буде ваша позиція? Ви підтримуватимете конкурентів Садового?

- Якщо дотягнемо до виборів... Так, підтримаємо конкурентів. Бо я вважаю, що Садовий - біда для Львова.

Втім, на сьогодні найбільші шанси виграти вибори мера має таки Садовий. Хоча в медіа про нього більше негативу, ніж позитиву, й люди говорять більше поганого, ніж доброго, на виборах заграє солодкоголоса сопілка, і десятки тисяч львів'ян за нього проголосують. І нам би, в принципі, з економічного погляду було вигідно помиритися з ним. Адже ще чотири роки я не витримаю, рано чи пізно він щось вигадає, щоб мене прибрати. Але я буду підтримувати його конкурентів, будучи свідомим того, що вони програють.

Думаєте, мені потрібна ця війна? Я хотів би робити нормальну газету, але ж весь час справді почуваюсь як на фронті. Я не можу не писати про те, що бачу. Якби мер тримав нас за блазнів, - а функція блазня полягає в тому, щоб казати королю правду, не давати йому зазнатись, - а не вів проти нас війну, на наші публікації звертали б значно менше уваги.

- Для вас принципово зберегти газету саме як комунальне видання, а не приватне? Адже вам пропонували приватизацію?

- Приватизацію на умовах, на яких ми «загнулися» б відразу. Як комунальне підприємство, ми платимо за оренду приміщення 1 гривню, а за комерційними розцінками платити не змогли б. Нас улаштували б умови приватизації, за яких ми отримали б якісь кошти, аби протриматися, поки не зможемо стати на ноги й почати заробляти. Приміщення ж нам поки що віддати не можуть - це заборонено законом.

Пропозиції купити нас були вже не раз. Приходили митники, які пропонували купити газету й закрити її, взявши собі приміщення. Приходили бандити, які тепер стали бізнесменами і хочуть бачити свої обличчя на першій шпальті. Приходили ті ж самі депутати міської ради - один пропонував за газету 30 тисяч гривень. Вгадайте, що його цікавило? Правильно, приміщення. Хоча, можливо, й газета: тоді можна було б прийти до Садового і вже з ним вести переговори про те, на яких умовах «Ратуша» перестане його «взувати». Ринок уже розділений, а ми останні незалежні.

- Але рано чи пізно закон про роздержавлення ухвалять. Усе ж таки комунальні ЗМІ - анахронізм.

- Можливо. Але в законі не буде написано, що комунальні ЗМІ - анахронізм і їх треба закрити. Якщо роздержавлення буде цивілізованим, ми підемо на нього.

А поки що я звернувся до прокуратури, повідомивши, що колектив не отримав зарплатню за два місяці, й чекаю на реакцію. Мер не виконує рішення суду, яке зобов'язало його спростувати недостовірну інформацію про виплату в «Ратуші» грошей у конвертах, але кримінальну справу щодо невиконання чомусь не порушують. Депутати щойно проголосували за підвищення премій чиновникам. Отже, премії є з чого платити, а газету фінансувати - грошей нема?

- У чому, на вашу думку, причина того, що влада ігнорує і критичні публікації в ЗМІ, і їхні проблеми? У самій владі, в журналістиці, в суспільстві?

- Насамперед у владі. У взаємопов'язаності влади та силових структур, місцевої влади - з центральною. Немає кому приїхати з Києва з інспекцією, щоби розібратися з тим, що робиться тут. Проблема, звісно, й у відсутності адекватної реакції суспільства. Після того, що робить тут місцева влада, люди мали б вийти на вулиці, перевернути все догори дриґом. Та вони сидять удома й тішаться, які вони всі помаранчеві. А помаранчевість - це не те, що ти проголосував за Ющенка чи Тимошенко, вона повинна бути в тебе всередині, в тому, як ти готовий захищати свої права.

Від редакції: «Детектор медіа» готова надати Львівській міській раді та меру Львова Андрію Садовому можливість висловити свою позицію щодо фактів та тверджень, озвучених Миколою Савельєвим.

Фото - www.gazeta.lviv.ua