Продюсерка «20 днів у Маріуполі» Василиса Степаненко: «Ми б хотіли, щоб цього фільму не було»

Продюсерка «20 днів у Маріуполі» Василиса Степаненко: «Ми б хотіли, щоб цього фільму не було»

11 Лютого 2024
6072

Продюсерка «20 днів у Маріуполі» Василиса Степаненко: «Ми б хотіли, щоб цього фільму не було»

6072
Команді журналістів Associated Press вдалося не лише відзняти страшні події під час облоги Маріуполя, а й розказати про це всьому світу.
Продюсерка «20 днів у Маріуполі» Василиса Степаненко: «Ми б хотіли, щоб цього фільму не було»
Продюсерка «20 днів у Маріуполі» Василиса Степаненко: «Ми б хотіли, щоб цього фільму не було»

Коли на початку повномасштабного вторгнення Маріуполь потрапив у російське оточення, там залишилася єдина знімальна група — це були Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василиса Степаненко, які працювали для американського агентства Associated Press. Їм вдалося не просто вижити і виїхати з окупації, а й зафільмувати страшні події трьох перших тижнів російської облоги міста. Масова загибель людей від російських обстрілів, братські могили, мародерство, неймовірна робота лікарів без світла, води й практично без медикаментів, жорстокість, із якою росіяни знищували українське місто, — все це ввійшло до документальної стрічки «20 днів у Маріуполі», яка вже отримала нагороди й номінована на Оскар.

Про те, як вдалося зафільмувати страшні події облоги Маріуполя й вивезти цей матеріал з оточення, яка роль фільму про ті події та чому важливо допускати журналістів у найгарячіші точки, «Детектор медіа» поспілкувався з продюсеркою і журналісткою Василисою Степаненко.

Василиса Степаненко

Василисо, як ви перед початком вторгнення потрапили в Маріуполь? Чи не було страшно їхати в місто, яке точно буде чи не найбажанішим трофеєм для росіян?

— Я жила в Харкові й працювала репортеркою на місцевому телеканалі Simon. За місяць до початку повномасштабного вторгнення зі мною зв’язався Мстислав Чернов, який уже давно працював відеожурналістом на Associated Press, — ми з ним були знайомі до цього і він теж харків’янин. Йому була потрібна допомога з підготовкою сюжету про те, як люди реагують на тривожні новини, чи готуються до війни, чи ні, тобто був потрібен продюсер. Він вирішив робити цю історію в Харкові, тому що це місто розташоване фактично на кордоні з Росією. Оскільки я була місцевою журналісткою, він обрав мене. Як продюсерка я мала знайти історії, пов’язані з цією темою, знайти героїв, контакти, щоб передати цю атмосферу в місті.

Так ми почали працювати в команді: я, Мстислав і фотограф Євген Малолєтка. Ми з Євгеном працювали як фрилансери. Після того, як ми закінчили історію в Харкові, десь у 20-х числах лютого ми вирішили поїхати на Донбас, щоб висвітлювати події на передовій. Там я вперше в житті побачила зруйновані будинки. Навіть зараз пам’ятаю, що це мене дуже шокувало, тому що раніше багато про це чула, сама писала зведення про ці обстріли ще на харківському телеканалі, але на власні очі побачила це вперше. Тоді я ще не розуміла, що тисячу разів побачу це потім.

23 лютого ми були в Бахмуті й вирішили їхати до Маріуполя, тому що розуміли, що може початися повномасштабна війна. Ми також розуміли, що для Росії Маріуполь — це стратегічно важливе місто, бо це і порт, і найбільше місто в Донецькій області, яке вже намагалися захопити у 2014 році. Тобто було зрозуміло, що вони спробують зробити це ще раз. Але ми не думали, що Маріуполь так швидко потрапить в облогу і що росіяни замкнуть кільце з заходу. Ми їхали всю ніч на 24 лютого — була така тиша, що аж дивно, і це при тому, що ми їхали вздовж лінії зіткнення. До міста ми приїхали під ранок, приблизно за годину до початку повномасштабного вторгнення. Ми тільки заселилися у квартиру, сіли, щоб видихнути після дороги, а через годину почався виступ Путіна — було зрозуміло, що почалася війна.

— Тобто ви одразу були змушені включитися в роботу?

— Так, ми фактично одразу почали працювати, й тільки трішки засвітало, ми вже вийшли на вулицю з камерами. Спочатку в Маріуполі було більш-менш тихо і тільки десь на околиці міста було чутно обстріли, але в самому місті цього не було. Ну і загалом ми просто почали працювати як репортери — документувати все, що відбувалося в місті: одні люди бігли, щоб десь сховатися, інші казали, що буде все нормально і таке вже було у 2014 році. Дуже багато було людей і величезні черги на заправках, всі скуповували продукти, хліб. Загалом уже відчувалася напруга — ось таке було 24 лютого в Маріуполі.

— Де ви жили, яким був ваш побут під час цих зйомок?

— Розпочну з того, що в Маріупольську обласну клінічну лікарню №2, де ми базувалися приблизно тиждень чи навіть більше, привозили поранених. Перших поранених почали привозити із селищ навколо Маріуполя, де вже були бої. Для мене війна, напевно, почалася саме там — я усвідомила цей жах, коли в лікарню привезли першу поранену дитину. Лікарі не змогли реанімувати цю дівчинку — вона вже була мертва. Досі в пам’яті сльози й крики мами й бабусі від розпачу, сльози лікарів і наші сльози — це був дуже важкий момент. Після того ми стали фактично частиною тієї лікарні. Але загалом за ті 20 днів ми багато де базувалися — і на підстанції швидкої допомоги, і в найбільшому в місті шелтері, у пологовому будинку також ми були, і в поліційному відділку вже в самому кінці.

Загалом ми мало уваги звертали на труднощі та відсутність умов — не до того було. Крім того, ми самі свідомо обрали залишитися там і фільмувати все це. Я пам’ятаю, ще коли був зв’язок, моя бабуся дзвонила мені зі словами, що місто вже майже оточене, і питала, чому я досі там. Але для мене все було однозначно: по-перше, ми — команда і будемо разом, по-друге, тут багато людей і ми будемо з ними, тікати більше нікуди.

— Розкажіть ще про побачене і те, як ви все це переживали, будь ласка.

— У лікарні на наших очах було дуже багато всього — це вже були сотні людей. Лікарі взагалі рятували людей без умов, із браком ліків, а в кінці вже фактично без ліків. Ми застали той момент, коли зникли світло, зв’язок і вода в лікарні. Я пам’ятаю цей жах — перев’язки робили просто в коридорі на підлозі, люди всю ніч кричали від болю, тому що не було знеболювальних. Ми спали серед поранених і всю ніч чули крики та стогін, але ніяк не могли допомогти. При цьому всьому єдине світло було від сусіднього будинку, який палав.

— Ви залишились єдиною знімальною групою в місті й на ваші плечі фактично лягла відповідальність за документування всього, що там відбувається. Ви відчували це як вашу місію?

— Так. Пригадую, як ще на початку, коли ми базувалися в готелі перед лікарнею, там було дуже багато машин преси припарковано. А через кілька днів ми приїхали туди, дивимось — і їх просто вже нема, залишилася тільки наша машина. Стало зрозуміло, що ми повинні бути тут і ми єдині, хто може зафільмувати ці події.

Загалом, там була страшна ситуація: кожну хвилину щільні обстріли, авіаудари, і в цьому хаосі просто хотілося вижити. А в нашому випадку ще треба було працювати і якось це все відправляти, знаходити постійно шлях, як і залишитися живими, і зняти це все та показати світу.

— Ви спілкувалися з нашими військовими?

— Іноді бачила, як вони привозили гуманітарну допомогу — воду, якусь їжу до лікарні, або до інших шелтерів, де були люди. Тобто українські військові не тільки виконували свої прямі обов’язки, а ще й фактично гуманітарну місію — вони постійно допомагали цивільним.

— Як до вас ставилися цивільні?

— Були дуже різні люди, й усі по-різному реагували на той жах. Вони були в такому стресі та в інформаційному вакуумі, що тут не можна ображатися на жодну реакцію. Від відсутності інформації люди просто божеволіли. Були моменти, коли ми просто йшли вулицею, а за нами бігли й казали: «Журналісти, преса, дайте нам якусь інформацію, що відбувається?». Але ми самі нічого не знали. Іноді мені казали щось на кшталт «ви сюди приїхали й через вас прилетіло». А ще нам постійно люди казали: «Нас не чують, нам не допоможуть, про нас забули!». Хотілося відповідати: «Ні, про вас пам’ятають, ми покажемо це світу, буде допомога».

У фільмі є момент, коли в перший день ми зустрічаємо жінку, яка в розпачі питає нас, куди їй іти й що робити, бо війна її застала саму, а син на роботі. Мстислав тоді сказав їй іти додому й чекати, а ще сказав, що по цивільних не стріляють. А вже за кілька днів ми зустріли її в тому шелтері, вона сидить і каже: «Ви мені казали, що не стріляють по цивільних, а я прийшла додому і був приліт». Звісно, ми попросили вибачення, адже ще на початку не уявляли, що росіяни обстрілюватимуть житлові райони.

— Як ви змогли заряджати батареї для камери, яка була ситуація зі зв’язком і як ви змогли передавати звідти матеріали? Зрештою, як потім вивезли усе відзняте відео?

— Камери ми заряджали то від генератора в лікарні, то в Червоному Хресті. Інтернет і зв’язок поступово зникав і ми ловили його на сьомому поверсі лікарні. Згодом, коли й там уже не було зв’язку, нам допоміг поліцейський Володимир Нікулін, який є у фільмі. Він показав нам єдине місце, де ще був зв’язок, — це був офіс «Київстару», і звідти ми змогли перекинути фото і частину відео. Але це була велика проблема, тому що місце було під постійними обстрілами.

Цей же Володимир нам усіляко допомагав і постійно наголошував, що наші матеріали дуже важливо показати світу. І саме завдяки йому це вдалося зробити.

Уже 15 числа від редакції ми отримали повідомлення, що перші люди покинули місто і буде виїжджати колона Червоного Хреста. Але ми запізнилися на місце виїзду цієї колони, тому що були сильні обстріли й ми були в іншій лікарні. Також ми втратили свою машину, бо вона була припаркована біля лікарні №2, яка на той момент уже потрапила під російський контроль. Хлопці звідти вибрались у супроводі українських спецпризначенців і мало не потрапили в оточення, тому машину мусили там залишити.

 

 Василиса Степаненко та поліцейський Володимир Нікулін

Згодом Володимир переодягнувся в цивільне і вивозив нас разом зі своєю дружиною та донькою власною автівкою, ризикуючи своїм життям і життями своїх рідних. Камери та флешки ми сховали під речами в машині. Також нам вдалося вивезти відео парамедикині Тайри, яка нам передала флешку зі своєї нагрудної камери до того, як потрапила в полон. Ця відеоісторія була згодом опублікована на Associated Press.

Загалом ми проїхали 15 блокпостів і росіяни нас дивом не впізнали. Пощастило, що росіяни більше звертали увагу на те, що машина була посічена уламками, дуже цікавилися, де вона в нас була, що така прострелена, але речі ретельно не обшукували.

— Що ви відчували, коли їхали?

Нас не покидало відчуття провини, що в Маріуполі залишилося ще дуже багато людей. До того ж якраз наступного дня після нашого виїзду росіяни скинули авіабомбу на драматичний театр, де загинули сотні людей, але там уже не було журналістів, які могли б це зафіксувати.

Але коли ми виїжджали, вже і місця на флешках не було, і заряджати техніку теж не було можливості. Крім того, у російських медіа вже писали про нас і фактично нас шукали, особливо Євгена, чиї промовисті фото з пологового на той час облетіли весь світ. Тобто залишатися було небезпечно — був ризик і для нас особисто, і взагалі ми могли втратити все відзняте. Володимир переконував, що якщо росіяни нас впіймають, вони змусять нас говорити, що ці фото і відео — неправда.

— Як склалася доля Володимира? І всіх тих людей, із якими ви там познайомились і спілкуєтеся?

У 2014 році він виїхав із Донецька до Маріуполя й у 2022 році йому з сім’єю довелося знову покидати свій дім. Зараз його сім’я в безпеці. А він продовжує працювати в поліції на Донеччині й кілька місяців тому отримав поранення. Але вже пройшов реабілітацію і далі виконує свої обов’язки.

Лікарі з Маріуполя, з якими ми там познайомилися, виїхали та працюють у Києві, але частина залишилася. Доля деяких мені невідома.

— Як ви вирішили, що треба робити саме фільм, а не просто репортажі? І в чому була ваша функція як продюсерки у його створенні?

Після того, як ми виїхали з Маріуполя, то продовжили працювати у Харкові. Загалом у нас було більше ніж 30 годин відеоматеріалів із Маріуполя і ми розуміли, що треба робити фільм, щоб увічнити трагічну історію цього міста та людей, які там загинули. Про сюжети й репортажі можуть забути дуже швидко, а фільм залишиться в історії на десятиліття, століття.

Я була відеопродюсеркою під час зйомок у Маріуполі й моя робота полягала в тому, щоб комунікувати з героями, шукати історії, організовувати процес і допомагати з монтажем, тобто треба було ідентифікувати всі відзняті кадри.

 

 Перший ліворуч — Володимир Нікулін, третя ліворуч — парамедикиня Юлія Паєвська або «Тайра», біля неї Мстислав Чернов і Василиса Степаненко.

— Ви були на презентаціях фільму в різних країнах. Як на нього реагують глядачі? Ви зустрічали там людей, які змогли виїхати з Маріуполя?

Ми показали фільм майже у всьому світі на багатьох фестивалях. І реакції глядачів дуже чуттєві — люди плакали, мовчали, багато хто запитував про долі людей, які є у фільмі, питали, що зараз відбувається з Маріуполем та про інші міста в Україні. Загалом реакція іноземців дуже емпатична, але дехто казав, що їм важко було це дивитися. Але головне те, що я бачила в очах людей розуміння цієї трагедії. Думаю, тепер цю історію пам’ятатимуть і будуть задумуватися, що відбувається в Україні.

Також на багатьох показах у різних країнах були люди з Маріуполя, які спеціально приходили на ці покази. Потім ми розмовляли з глядачами, вони розповідали свої історії — це було надважливо. В Україні на прем’єру приходили і Володимир, і лікарі з Маріупольської лікарні, приходила Тайра. Дехто казав мені, що це ніби такий діалог із маріупольцями, що дає більше розуміння та об’єднує людей.

— Ви як команда вже отримали Пулітцерівську премію. Стрічку «20 днів у Маріуполі» номінували на BAFTA й Оскар. Це успіх як для українського кіно, так і для вас як для команди журналістів. Що ви відчуваєте зараз?

Ми б хотіли, щоб цього фільму не було, щоб не було причини його знімати, щоб народ України не переживав все це. Ці відзнаки для нас — це в першу чергу можливість розповісти трагічну історію Маріуполя і його жителів людям у різних країнах. А ще це довіра до нас і до нашої роботи. Зараз саме завдяки фільму голос маріупольців чують по всьому світу і це дуже важливо.

— Як ви пережили те, що побачили в Маріуполі? Вам знадобилася психологічна допомога?

Я досить важко переживала ті події. І навіть після того, як ми виїхали та продовжували працювати в Харкові, де на той момент також була складна ситуація й область була окупована, тобто ми теж були у зоні бойових дій, я все одно згадувала Маріуполь. Мабуть, спогади з Маріуполя залишаться зі мною назавжди — ти все одно пам’ятаєш кожен день, очі людей, кожну дитину, яка загинула. Спочатку, коли ми приїхали, я якийсь час не могла розмовляти зі своєю мамою, тому що мені було важко усвідомити, що ми вижили, змогли виїхати й що я тепер можу вільно розмовляти зі своєю родиною. Але згодом ставало легше. Я навіть намагалася працювати з психологом, але це важко, коли людина цього не переживала, здається, що вона не може тебе зрозуміти. Мені стає легше, коли зустрічаю людей із Маріуполя, тому що вони всі тепер стали рідними для мене й узагалі Маріуполь став ніби моїм другим домом, і за цей час ми всі дуже об’єдналися.

А ще мені дуже допомогла наша команда, тому що ми весь час трималися разом і досі продовжуємо працювати. Це мене тримає, тому що ти розумієш, що ти робиш важливу справу.

— Наостанок питання, яке зараз хвилює багатьох журналістів. Що ви можете сказати про доступ журналістів до фронту в Україні?

Я тільки повернулася з Донеччини й у нас там доступ був нормальний, і всі пресофіцери були дуже професійні, вони свою роботу на 100% знають і кожен мав певний медійний бекграунд. Я можу твердо сказати, що з ними було дуже-дуже комфортно працювати й із доступом не було жодних проблем.

Але щодо інших ділянок фонду — ми стикалися з проблемами доступу, наприклад, у Херсонській області. Коли була повінь через підрив греблі Каховської ГЕС, ми, побачивши це, одразу поїхали туди. Я пам’ятаю, що нас зупинили на блокпості й кажуть: «Не можна їхати!». Ми намагалися пояснювати, що це дуже важливо, що світ має побачити масштаб цієї катастрофи, люди в небезпеці. Загалом там часто траплялися не дуже професійні пресофіцери, які в роботі переходили на особистий рівень — ставилися до журналістів за принципом, хтось подобається, хтось не подобається.

Але можу сказати, що здебільшого все було нормально. Ще раз додам, що на Донеччині висвітлювати події було комфортно і це дуже важливо. Ми працюємо задля того, щоб показувати світові правду. Дуже важливо мати доступ до різних ділянок фронту, щоб показувати реальність. Світ має знати, що відбувається в Україні, тому нам, журналістам, потрібна можливість це зафіксувати.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6072
Читайте також
16.07.2023 09:00
Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
2 478
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду