«Я живий. А ви живі?». Як журналіст сповіщав маріупольців у блокаді і вивіз з міста безцінні кадри

«Я живий. А ви живі?». Як журналіст сповіщав маріупольців у блокаді і вивіз з міста безцінні кадри

17 Листопада 2023
494
17 Листопада 2023
10:06

«Я живий. А ви живі?». Як журналіст сповіщав маріупольців у блокаді і вивіз з міста безцінні кадри

Юлія Рацибарська, «Радіо Свобода»
494
«Я живий. А ви живі?». Як журналіст сповіщав маріупольців у блокаді і вивіз з міста безцінні кадри
«Я живий. А ви живі?». Як журналіст сповіщав маріупольців у блокаді і вивіз з міста безцінні кадри

Із окупованого Маріуполя пішки на вільну територію України журналіст В’ячеслав Твердохліб здолав 30 кілометрів. Тоді, у березні 2022-го, з собою він зміг забрати заховану в цукерку безцінну річ – носій із сотнями фотографій та відео, зроблених в місті, навколо якого замикалося кільце оточення. Усе це – свідчення про страшні маріупольські будні початку повномасштабної війни. Пізніше ці кадри воєнних злочинів Росії – тіл на бульварах міста, пожежі в драмтеатрі, руйнувань після авіаатак – облетіли весь світ. Їх показували міжнародній спільноті.

Про те, що пережив в окупованому Маріуполі, як знімав важливі для віднайдення істини кадри та як, ризикуючи життям, вивіз їх з блокади – В’ячеслав Твердохліб розповів проєкту «Ти як?». Розмову із медійником, який виконував свою професійну місію, попри смертельні ризики, журналісти провели напередодні Дня працівників радіо, телебачення та зв'язку. Важливо згадати, що з початку повномасштабного вторгнення, віддано працюючи, щоб доносити людям правду, загинули вже понад 70 українських журналістів. Серед них – і наша колега Віра Гирич, яку вбила російська ракета у власній оселі.

Початок війни

Те, що в Україні може бути нова війна, В’ячеслав Твердохліб зрозумів за кілька тижнів до її початку. Зробив удома запаси води, провізії і навіть дрів. Напередодні 24 лютого 2022 року він працював на муніципальному телеканалі «ТВ7» і добре запам’ятав події і заходи, які знімали для телебачення.

«Я знав, що війна розпочнеться, але не думав, що таке. Думав, що буде так, як було на східному напрямку, я думав, що розпочнеться 16-го лютого. Для вивчення мови я дивлюся англомовні телеканали і, з огляду на ті новини, складалося саме таке враження. І 16-го до нас приїхали Ахметов, Колесніков, оглядали підприємства, було таке враження, що це – прощання з активами», – згадує медійник.

В’ячеслав Твердохліб народився й виріс у Маріуполі. Його батьки – з сіл, батько – з Запорізької області, мати – з Чернігівщини. У родині завжди говорили українською. Економіст за фахом, у журналістику він потрапив волею випадку. Зі школи любив читати періодику й навіть був дописувачем газет, а після вишу йому запропонували спробувати себе на Маріупольському міському телебаченні кореспондентом.

Вже було гостре передчуття війни

22 лютого, згадує маріуполець, у місті був мітинг на День єдності: «Вже було гостре передчуття війни. 22-го маріупольці вийшли, покричали, що до останнього будуть захищати місто, а потім 90% з цих людей 24 лютого виїхали за кордон, виїхали на захід країни, і навіть повимикали телефони… Це був шок для мене».

В'ячеслав Твердохліб, журналіст з Маріуполя, з колегою
В'ячеслав Твердохліб, журналіст з Маріуполя, з колегою

У ніч на 24-те лютого, каже В’ячеслав, він з колегою їздив по місту – знімав побутову техніку, яку вивозили великі торговельні мережі. Близько третьої ночі, з його слів, люди з населених пунктів поблизу Маріуполя вже писали в соцмережах, що чують гул техніки: «То росіяни прогрівали військову техніку. Опівночі ще прогрівали, потім полетіли дрони, а потім почалися обстріли».

24 лютого, каже В’ячеслав, запам’яталося загальною панікою – люди вишикувалися в черги до банкоматів та магазинів, змітали з полиць хліб, борошно, воду. Журналіст з колегами знімав це на відео. Сам чоловік тоді твердо вирішив нікуди з Маріуполя не виїздити і продовжив працювати:

Якщо людина не бере в руки зброю, вона має або лікувати, або допомагати

«А чого я маю виїздити зі свого міста? Якщо людина не бере в руки зброю, вона має або лікувати, або допомагати. На стадіоні спорткомплексу були навчання, «Азов» влаштовував навчання з до медичної допомоги, там нам так і казали: не вмієш воювати – маєш допомагати».

Робота й волонтерство

У перші два дні телевізійники ще могли видавати сюжети, публікували новини в соцмережах. Але першого березня вже в центрі міста не стало світла.

«Працювати був сенс лише доти, доки тебе прочитають. Навіть якщо ти підеш на якусь точку, відзнімеш матеріал і передаси до редакції – не буде ні як поставити, ні як прочитати. Місто було знеструмлене, зв’язку не було. 1-2 березня зв’язку вже не було, на мікрорайоні Східному – ще раніше», – каже медійник.

Маріуполь після одного з обстрілів, фото березня 2022 року
Маріуполь після одного з обстрілів, фото березня 2022 року

В’ячеслав згадує перший приліт у місто 24 лютого, що був вранці на приватний сектор в Лівобережному районі: «Ми його ще відзняли після безсонної ночі. Потрапило в хату. Загиблих не було, лише поранені. Відтоді почало гепали частіше, з руйнуваннями, з жертвами. Далі ставало ще гірше».

У перші дні повномасштабних бойових дій він полишив власну квартиру на четвертому поверсі й переселився до волонтерського хабу «Халабуда». Разом з іншими чоловіками вони доправляли їжу й воду до підвалів і бомбосховищ, де маріупольці ховалися від обстрілів.

«Розвозили харчі й воду людям. Воду набирали в річці. Харчі та медикаменти можна було взяти на ринку, який від мародерства охороняли тероборонівці та самоорганізована охорона ринку. У нас був список «шелтерів» – підвалів, де ховалися люди, і список потреб – і ми до цих укриттів. Ми їм роздавали ліки, щось з продуктів», – згадує він ті дні.

Також у місті, позбавленому зв’язку з зовнішнім світом, журналіст проводив інформаційне волонтерство.

В розмовах телефоном була єдина фраза: «Я живий. А ви живі?»

«У нас був генератор, і ми дивилися телемарафон, щоб бути в курсі подій. І разом з колегою робили інформаційні листи – дайджест новин. Клеїли їх на брамі, аби люди мали хоч якусь інформацію. Люди взагалі нічого не знали. Найбільше, звісно, їх цікавило, як вижити й чи вижили їхні рідні. Якщо ловили зв'язок, а це було вкрай рідко, то в розмовах телефоном була єдина фраза: «Я живий. А ви живі?». У людей було одне – вижити й дожити до наступного дня», – каже В’ячеслав.

Усе, що бачив на вулицях рідного міста, маріуполець намагався зафіксувати телефоном: «Я знімав те, що бачив, те, що відбувалося. Потім прильотів стало дуже багато, постійні обстріли. Обстрілювали нас з усього, навіть з корабельної авіації. Знімати на камеру було неможливо. По-перше, через еклектику, по-друге, люди, наприклад, в чергах за гуманітаркою могли реагувати агресивно».

Розбитий Маріуполь
Розбитий Маріуполь

Тіла людей на бульварах міста, руйнації після російських атак – журналіст каже: усвідомлює, що зняв на вулицях рідного міста цінні для історії кадри.

Трупів було дуже багато. Намагалися ховати, але земля була мерзла

«Я бачив трупи на вулицях. Це було дуже масове явище. На зупинках громадського транспорту, на «Тисячі дрібниць» (магазин – Ред.) дуже довго загиблий чоловік лежав. На зупинці по проспекту Металургів на санчатах загорнута бабуся… Підписано було – ім’я та адреса. Під мостами, біля вежі, туди позносили трупи. На лавках в парках, на дитячих майданчиках. Постягували. Трупів було дуже багато. Намагалися ховати, але земля була мерзла. Ховали прямо у дворах будинків або у вирвах від снарядів. Тих, кого знали, тих, кого сусіди хоронили, – підписували. Інших – ні…», – ділиться важкими спогадами.

Тіло на вулиці, фото березня 2022 року
Тіло на вулиці, фото березня 2022 року

«Історично важливо, що мені вдалося зняти те, що існувало короткий проміжок часу. Було розуміння, що треба знімати, бо воно потім або буде знищено, або буде зроблено так, що воно перестане існувати. Місто, яке було до 24 лютого, назавжди залишиться в нашій пам’яті. Навіть після звільнення, в місті щось приберуть, щось відбудують. Тому те, що там було натворено, – ось це треба показувати», – переконаний В’ячеслав.

Історично важливо, що мені вдалося зняти те, що існувало короткий проміжок часу

Страшними були не стільки артобстріли – пригадує медійник – до їхнього звуку люди звикли.Особливо жахали маріупольців бомбардування з неба, каже В’ячеслав. Люди вмить або падали на землю, або забігали до під’їздів.

Знімав журналіст і наслідки авіанальоту на драмтеатр.

«Там було багато людей, адже це була одна з трьох точок, де люди очікували на евакуацію. Стояла цистерна з водою, багато автівок. Вибухи я чув, але прийшов на місце, коли драмтеатр вже догорав. Там, де у них імпровізована кухня була, – якраз туди потрапило дуже багато уламків. Там був один чоловік – бігав, кричав, когось не міг догукатися. Більше людей я вже там не бачив», – згадує він.

Драмтеатр після авіаудару, березень 2022 року
Драмтеатр після авіаудару, березень 2022 року

Рішення виїздити до чоловіка прийшло пізніше, коли поряд з волонтерським хабом сталося влучання. 19 березня в цьому районі був вуличний бій. А потім до волонтерів прийшли люди з білими пов’язками – російські кадрові військові.

В’ячеслава з колегами забрали на допит. Згадує: били, а одному з затриманих прострелили руку.

«Біля «Халабуди» був будинок, потягнули нас туди на допит. Ідеш за ними і не знаєш, скільки тобі залишилося, – хвилина, секунда, дві, три – жити. Питали, «чи знаєш, де СБУшники ховаються», «чи служив в армії», дивилися татуювання, пальці обдивлялися, роздягали. Шукали ЗСУшників, «азовців». Це були росіяни, кадрові військові. Видно по виправці. Гепнули автоматом, коли побачили в інстаграмі фотку, як ми їздили на базу «Азова» – вони презентували нову форму. Я приміряв кітель – подумали, що я військовий», – говорить В’ячеслав, додаючи, що їм пропонували стати колаборантами.

Вихід з окупованого міста

22 березня В’ячеслав з товаришем і його мамою почали виходити з Маріуполя. Йшли пішки впродовж майже трьох днів, ретельно обходячи блокпости окупантів польовими дорогами. Вони змогли винести флешку з фото і відео про події в Маріуполі.

Флешку сховав у цукерку

«Ми взяли велику ковдру, якою втрьох можна було вкриватися. Рюкзак. Документи. Все. Зі мною – колега по волонтерству і його мама. Фото й відео з Маріуполя в мене були на телефоні. А в 60-річної мами хлопця була флешка – і я скинув свої матеріали на флешку. Я найбільше боявся за флешку, шкода, скільки ж кадрів! Аби понести її через блокпости, я придумав – сховав її в цукерку. У мами товариша був набір цукерок. Я трохи потримав її в руках, у кишені, аби вона трішки підтанула. Цей батончик був розмірами у дві пальчикові батарейки – туди я заховав флешку. Мама товариша потім вивезла її у Францію, в евакуацію», – розповідає він.

Дорогами війни
Дорогами війни

Дійшли до Нікольського, а там були безкоштовні автобуси в Росію, тому вирішили йти пішки далі, на підконтрольну Україні. 25-го березня маріупольці вже були на підконтрольній Україні території, у Вільнянську.

«Я зустрів Альберта Хом’яка, пастора однієї з протестантських церков. Така зустріч була, мене таким смачним борщем нагодували! Борщ… А я ще застуджений, голос захриплий, ми обійнялися на радощах», – згадує журналіст.

З Вільнянська він потрапив до Запоріжжя, де мешкає й зараз. Свої фото й відео В’ячеслав Твердохліб передав до Музею історії війни в Києві, а вже той опікувався міжнародним просуванням. Світлини маріупольця облетіли світ.

«Маріупольський драмтеатр, тіла людей на бульварі, бетонна брила, перевернута вибухом і напис «Здесь был русский мир» – ось ці кадри, я вважаю, вийшли найбільш промовистими. Перша виставка була в Польщі, у Гданську, просто неба, там, де перейменували вулицю – обабіч консулату Російської Федерації. Були банери з описами. Я написав, про що йдеться й приблизно позначив, яка дата. 12 банерів, це постійна експозиція, вона там і зараз. Далі були виставки у Швеції, в Туреччині, в інших країнах світу», – каже автор.

Тимчасовий дім

Зараз В’ячеслав живе в Запоріжжі у знайомих, має офіційний статус переселенця й продовжує працювати на муніципальному телебаченні Маріуполя як регіональний кореспондент. Він не раз бував у «гарячих» точках фронту, знімав українських військових, а також – міста, які постраждали від обстрілів.

«Їжджу, не боюся. Якийсь такий драйв. А сидіти десь на заході України – я б не зміг. Може, тиждень-два, і то, напевне, запив би», – жартує медійник.

Квартира В’ячеслава в окупованому Маріуполі, на яку він збирав гроші два роки на заробітках за кордоном, – вціліла. Попри те, що в їхній будинок були влучання. Проте повернутися в рідне місто чоловік не сподівається.

А де гарантія, що війна не переросте в іншу форму?

«У якомусь сенсі Маріуполь для мене – закритий гештальт, втрачене місто, відрізана скибка… Півтора року така ситуація, а війна – десять, і нема кінця. Я не вірю, хоча страшно про це говорити… Швидка деокупація, фанфари й тріумф. А де гарантія, що війна не переросте в іншу форму? І ядерну загрозу ніхто не скасовував. Ми, українці, дивимося на це з точки зору адекватності й здорового глузду – так само, як 24-го ми думали: ну навіщо на нас нападати, в цьому ж нема сенсу», – говорить маріуполець.

Попри побачене, журналіст не занепадає духом і бачить ще більше мотивації жити просто зараз: «Після цього всього я почав цінувати життя ще більше. І часто кажу колегам: «Підіть до парку, подивіться на дерева, може, завтра буде приліт, не побачите вже, послухайте пташок, зробіть допис у соцмережі, радійте сьогоднішньому моменту».

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Юлія Рацибарська, «Радіо Свобода»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
494
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду