Режисерка фільму про українських жінок: «Сила людей — це те, що найбільше вражає в Україні»

Режисерка фільму про українських жінок: «Сила людей — це те, що найбільше вражає в Україні»

14 Грудня 2023
1749

Режисерка фільму про українських жінок: «Сила людей — це те, що найбільше вражає в Україні»

Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
1749
Італійський фільм «Нотатки воєнного часу» розповідає про боротьбу українських жінок за притягнення російських воєнних злочинців до відповідальності.
Режисерка фільму про українських жінок: «Сила людей — це те, що найбільше вражає в Україні»
Режисерка фільму про українських жінок: «Сила людей — це те, що найбільше вражає в Україні»

Режисерка Барбара Купісті — в минулому танцівниця й кіноактриса. Розпочинала кар’єру з головних ролей в італійських і французьких фільмах і телесеріалах, знімалася у фільмах жахів культових режисерів Даріо Ардженто і Ламберто Бави. Припинила акторську кар’єру у 2002-му. У 2008 році Барбара увійшла до складу міжнародного журі Венеційського кінофестивалю та стала членкинею Італійської кіноакадемії.

У 2007‒2023 роках за підтримки ЮНІСЕФ, УВКБ ООН та Amnesty International Купісті зняла 12 документальних фільмів, присвячених соціальним проблемам у різних країнах світу. Її роботи здобули кілька нагород, зокрема, «Матері», представлені на Венеційському кінофестивалі у 2007 році, відзначені премією Давида ді Донателло за найкращий документальний фільм.

 

Барбара Купісті

У 2022 та 2023 роках Купісті працювала над стрічками «Готель “Сараєво”» та «Нотатки воєнного часу», перший із яких присвячений 30-й річниці облоги Сараєва під час війни в Боснії, а другий — війні, що триває в Україні.

У «Нотатках…» немає кадрів боїв чи наслідків обстрілів. Усе розгортається через історії та сповіді людей. Тетяна Кучеренко пів року прожила в окупованому Херсоні. Катерина Сухомлинова дивом врятувалася в оточеному Маріуполі. Батьків диригента Івана Чередниченка страчено під час окупації. Наталія Панченко — активна учасниця волонтерського руху в Польщі. Правозахисниці Олександра Матвійчук та Ольга Айвазовська документують воєнні злочини росіян в Україні. Барбара Купісті дає слово їм усім і так складає картину війни та спротиву окупантам як громадянського вчинку.

Ми поговорили з Барбарою невдовзі після прем’єри «Нотаток воєнного часу» в Києві.

 

— Барбаро, ваш танцювальний досвід став вам у пригоді в кіно?

— Я починала в балеті, пройшла через сучасний танець. Але зламала щиколотку під час репетиції. Вирішила не повертатися в рідне місто, бо коли тобі 18 років і ти далеко, то не хочеш повертатися додому. Так що я склала іспити до Національної академії драматичного мистецтва Сільвіо Д’Аміко й мене прийняли як актрису. Із самого початку мені дуже подобалося грати, але я не відчувала, що остаточно належу до акторського цеху. І тому, коли з’явилася можливість, я перейшла в режисуру.

— Але все ж таки ви грали в особливому жанрі — фільмах жахів, ще й у відомих режисерів.

— Це тому що я прийшла з танців. Танці дають особливу здатність володіти тілом. Тож, наприклад, усі трюки я робила сама, також була і каскадеркою. А світ кіно тісний, надто в Римі: я зробила фільм із Мікеле Соаві, а Мікеле дружив із Ламберто Бавою та був асистентом Даріо Ардженто. І так усе почалося.

 

Мені подобаються фільми жахів, бо режисери працюють із тим середовищем і з тими інструментами, які в них є. Тим паче в ті часи все робилося вручну, і автори працювали з візуальними ідеями, а не спецефектами. Це дуже допомогло мені згодом, коли під час документальних зйомок треба дуже швидко знайти рішення, бо ти перебуваєш на локації з реальними людьми, в цейтноті.

— Як у вас виник задум «Нотаток воєнного часу»?

— Протягом багатьох років я знімаю про права людини, про війни, про соціальні проблеми. Мені дуже подобається бути на передовій, у прикордонних ситуаціях, де іноді, як у трилерах чи горорах, можна відчути реальність, справжню душу людей. Десь півтора року тому я працювала над проєктом «Готель “Сараєво”» до 30-ї річниці облоги Сараєва. Переглядала відео, зняте тоді людьми на камери. Але незабаром пішов потік матеріалів з України, знятих на телефони. Тобто нема фільтрів медіа, все надходить негайно. І ми були шоковані: це той самий матеріал, як і в Боснії. Наче не було цих 30 років. Як це можливо, що через 30 років Європа знову зіткнулася з таким самим ідіотом, який вирішив розширити кордони коштом іншої країни?

— І що ви зробили, аби отримати відповідь?

— Почала спілкуватися з людьми. Першою українкою, з якою я познайомилася в Zoom call, була Тетяна Кучеренко. Для неї це було дуже небезпечно, тому що вона на той час перебувала в окупації та мала зв’язки з опором. Я живу між Польщею, Італією та США, тож у Варшаві я зустрілася з Наталією Панченко, а потім з Олександрою Матвійчук перед тим, як вона отримала Нобелівську премію миру. А з Іваном Чередниченком ми познайомилися в Італії, коли він приїхав улітку з оркестром Львівської опери на фестиваль. І от я починаю зустрічатися з усіма цими людьми — і фільм створюється сам собою.

— А чому ви не включили образи війни?

— Бо їх достатньо в решті Європи всі ці місяці. Я хотіла зосередитися саме на стійкості та культурному спротиві, а також на темі відповідальності за воєнні злочини.

— За якими критеріями ви обирали історії?

— Я хотіла показати жінок, які борються за притягнення винних до відповідальності в міжнародному суді. Коли я працювала в Боснії, то зустрічалася з жінками Сребрениці, і ще тоді зрозуміла, що під час війни відбувається багато поганого, армії роблять одне з одними жахливі речі, але ви не можете робити те ж саме з цивільними й лишатися безкарними, розумієте? Тому я зосередилася на цьому. Неймовірно часто жертвами воєн стають жінки й діти. Але ось Іван — чоловік, і теж є жертвою, тому що його батьків убили окупанти, йому довелося шукати маму й батька в масових похованнях у Бучі. Тому я побудувала цю історію навколо нього та цих жінок, які домагаються справедливості для жертв в Україні та за кордоном.

— Що вас найбільше вразило під час роботи над фільмом?

— Для мене неймовірним враженням став перший приїзд до Одеси. Хоча я постійно спілкувалася з людьми в Україні, але враження, отримане від європейських ЗМІ, полягало в тому, що в Україні всі сидять по домівках, не виходять на вулицю, нема чого їсти. Всі жінки виїхали, всі чоловіки в армії, міста порожні. Життя немає. Приїжджаємо до Одеси, а життя є. Хай і важке, але є!

У перший же день ми почули сигнал тривоги. Моя мама дитиною пережила Другу світову, і я пам’ятаю, як вона розповідала мені про сигнали тривоги — це було страшно. Тож ми їдемо в машині, чуємо тривогу — і я одразу ж прошу мою операторку взяти камеру та зняти, що відбувається. А нічого не відбувається. Люди їдуть у машинах, заходять у магазини, продовжують займатися своїми справами. Боже мій, вони що, з глузду з’їхали?

— Виходить, ваше уявлення про Україну змінилося докорінно.

— Так, дуже. Українці мають таку гордість, таку силу. Вони не бояться, вони ніколи не здадуться, і ви дійсно можете побачити це, якщо приїдете сюди. Тому коли Андрій Халпахчі запросив мене очолити журі документального конкурсу на фестивалі «Молодість», я була така щаслива, тому що це те, у що я дійсно вірю. Навіть якщо йде війна, ми повинні боротися в будь-який спосіб — юридичний, правозахисний, культурний — пробувати все.

 

— Наостанок: які ваші враження від роботи на «Молодості»?

— Це і є справжнім значенням, справжньою місією кіно: розповідати історії людей, дарувати людям, які опинилися в скрутній ситуації, можливість подорожувати своїм розумом, своїм серцем, своєю душею через екран. Коли ти серед такої кризи, то все інше забувається, тобі байдуже до червоних доріжок, до пресконференцій, і ти розумієш, наскільки важлива твоя робота.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1749
Читайте також
13.09.2023 09:00
Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
890
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду