«Без стратегії нікуди». Фахівці й управлінці в культурі — про майбутнє МКІП і державну політику після відставки Ткаченка. Друга частина

«Без стратегії нікуди». Фахівці й управлінці в культурі — про майбутнє МКІП і державну політику після відставки Ткаченка. Друга частина

29 Липня 2023
1790

«Без стратегії нікуди». Фахівці й управлінці в культурі — про майбутнє МКІП і державну політику після відставки Ткаченка. Друга частина

1790
Експерти й менеджери у сфері культури називають ключові проблеми та виклики, що стоять перед державою (і Міністерством культури та інформаційної політики) після відставки міністра.
«Без стратегії нікуди». Фахівці й управлінці в культурі — про майбутнє МКІП і державну політику після відставки Ткаченка. Друга частина
«Без стратегії нікуди». Фахівці й управлінці в культурі — про майбутнє МКІП і державну політику після відставки Ткаченка. Друга частина

«Детектор медіа» попросив експертів у сфері культурної політики та очільників державних і громадських культурних інституцій розповісти про те, якими мають бути стратегія держави в підтримці та розвитку культури України, а також комунікація з фахівцями, суспільством. Також ми запитали в експертів, якими мають бути дії держави на рівні уряду щодо підтримки інформаційної сфери, креативної індустрії під час та після війни.

У першій частині читайте відповіді народного депутата й голови профільного парламентського комітету Микити Потураєва, колишньої заступниці міністра культури Ірини Подоляк, колишньої виконавчої директорки Українського культурного фонду Юлії Федів, колишнього заступника міністра інформаційної політики Дмитра Золотухіна, аналітикині культури й редакторки Анастасії Платонової та співзасновниці Коаліції дієвців культури Ольги Сагайдак.

Нині — друга частина, з відповідями колишнього держсекретаря МКІП Артема Біденка, ексміністра культури Володимира Бородянського, голови Наглядової ради Українського інституту Юлії Сінькевич, менеджерки культурних проєктів Іванни Скиби-Якубової.

Артем Біденко, голова правління ГО «Інститут інформаційної безпеки», колишній державний секретар Міністерства культури та інформаційної політики:

— Уявімо сценарій, коли не змінюється структура, тобто залишається Міністерство культури й інформаційної політики в тому вигляді, в якому воно є, і з тим функціоналом, який зараз є, без нормативних змін. Тоді ключове, що треба зробити найперше, — призначити міністра, який зможе стати лідером галузі. Бо міністерство культури — це структура, яка формує політику в галузі, і його лідер має проговорювати певні цінності, демонструвати ці цінності. Умовно кажучи, якщо міністр економіки — це людина, яка підтримує ліберальні реформи та дерегуляцію, то одна з найважливіших речей, які ця людина має робити, — говорити, підтримувати, лобіювати. Аналогічно міністр культури, який приходить, має певні речі проговорювати і бути авторитетом у певних галузях. Якщо приходить людина, яка не знається на тому, як працюють або інформаційна політика, або театри, або яка музика сьогодні популярна, то, звичайно ж, ця людина не зможе стати лідером і не зможе керувати креативними індустріями. Тому ключове — має прийти лідер, який буде проговорювати важливі речі та вибудовувати ці процеси відповідно до своєї комунікації.

Далі вже технічні та бюрократичні речі. Умовно кажучи, є Центр стратегічних комунікацій, але насправді його немає — це просто підрозділ Укрінформу. Його треба зробити суб’єктом, державною установою, яка зможе реалізовувати інформаційну політику. Якщо не міняти структуру державної влади, то хай він залишається під МКІП, але буде реалізовувати інформаційну політику. І тоді міністр зможе не концентруватися на цих питаннях, а лише якісь стратегічні речі проговорювати, погоджувати й захищати бюджети тощо. Аналогічно, є Держмистецтв, яке має опікуватися всіма нашими театрами, операми тощо — йому передають ці функції, й міністр цим більше не займається. І так само в різних напрямках адміністративні функції треба передати установам чи державним підприємствам, а міністр тоді зможе концентруватися на певних ціннісних речах, на захисті підлеглих інституцій і на тому, щоби просувати певні наративи.

Яка ключова була проблема, наприклад, міністра Ткаченка? Що він займався зранку театрами, вдень — серіалами, а ввечері ще треба було розібратися з «Укркінохронікою» — жодна нормальна людина не впорається з таким валом. Має бути делегування функцій відповідним органам — це ключова основа примітивної реформи державного управління, яка вже закладена в наших постановах Кабміну та указах президента. Тобто в такому вигляді реформа є, і міністерство, яке хоче її реалізувати, робить це. Умовно, Міністерство цифрової трансформації хоч і нове, але воно створене на базі цих цінностей, і воно їх спокійно реалізовує — «Дія» передана повністю в ДП «Дія», а міністр ходить і перерізає стрічки та стратегує це все, не концентрується на найманні людей у ДП «Дія», звільненнях, тендерних питаннях. У Мінкульті це має теж відбутися, бо концентрація всього в одних руках із кількома заступниками ні до чого хорошого не призводить. Це якщо говорити про те, як ніби й нічого не міняти суттєво, а про те, що має робити хороший міністр: повернути частину людей, узятися за кошториси, бо там хаос, і дати можливість своїм підлеглим агенціям, установам і держпідприємствам реалізовувати політику, а не все робити самому. Бо щоденні наради упродовж пів року про те, куди нам перекинути гроші на серіали, — це просто треш. Усе, що треба було зробити в умовному листопаді-грудні минулого року — це щоби кошти «впали» держпідприємству, міністр із президентом вийшли й сказали: «Це для того і для того, ось вам напрямки, оголошуйте конкурси та займайтеся». Натомість усе це тягнулося довго — і ось що ми отримали.

Якщо говорити про глобальну реформу, то я б очікував переформатування МКІП на таке собі міністерство розвитку креативних індустрій або гуманітарне міністерство, в якому і спорт, і якісь інноваційні речі. Але тоді треба передивлятися повністю всю структуру виконавчої гілки влади приблизно так, як це пропонував Бородянський, зі внесенням змін у відповідні профільні закони. Сьогодні всі сфери, якими керує держава, є негнучкими, а вони під час війни мають бути гнучкими, швидко реагувати на якісь питання і пропонувати рішення, а для цього треба добре попрацювати. Гуманітарне міністерство ніби стане більшим, але воно передаватиме реалізацію функцій на агенції за прикладом, як це відбувається у Великій Британії — у них під Міністерством культури понад 40 різних агенцій.

Щодо комунікацій, то Міністерство культури апріорі, на відміну від, наприклад, Міністерства оборони чи Міністерства фінансів, є міністерством комунікацій — і воно мусить проговорювати свої рішення, запускати різноманітні інклюзивні процеси, де максимально включаються всі групи інтересів. Що найцікавіше, міністр Ткаченко це зробив, коли прийшов, запустивши цілу серію конференцій чи круглих столів про національну ідентичність разом з Олесем Донієм. Вони збиралися, обговорювали, шукали по різних напрямках — і це була хороша історія, але вона на балаканині, по суті, й завершилась. А реально це інструмент для появи рішень і їх реалізації.

Володимир Бородянський, медіа-менеджер, ексміністр культури, молодя та спорту України:

— Головне питання, на яке ми повинні відповісти зараз, — яку проблему або завдання може розв’язувати культура під час та після війни. Перед тим, як відповідати на це питання, потрібно сформулювати, які взагалі в України є виклики. У нас їх десяток найголовніших, але перший, який підходить до розв’язання за допомогою культури, — це конфронтація або поляризація суспільства. Свій-чужий. Ставлення до тих, хто перебував за кордоном, до тих, хто повернувся, до тих, хто перебував на окупованих територіях, а також релігійний конфлікт. Це дуже серйозна конфронтаційна проблема. Другий виклик — це питання соціалізації ветеранів. Ми всі бачили статтю Грицака про злочинність серед британських ветеранів. Чому вони опинилися за ґратами? Чому вони не змогли бути соціалізованими в суспільстві? Всі ми також бачимо дослідження, які стосуються ПТСР у військових. Це серйозне захворювання — і багато чого в житті людини із посттравматичним розладом залежить від того, як суспільство сприймає таку людину. Третій виклик — ми маємо залишатися мобілізованим суспільством. Тобто залишатися суспільством, яке готове чинити опір — і, можливо, тривалий час. Ми не знаємо, коли та як закінчиться війна, і тому ми повинні думати про те, що ми біжимо довгу дистанцію. Ми розуміємо, що російська держава буде існувати й надалі, ми не знаємо, який вигляд буде мати наша перемога, тому російські інформаційні атаки на Україну будуть тривати — і нам треба розуміти, як ми захищаємося, тому що ці атаки підривають нашу державу. Ще один виклик — це культурна дипломатія. Яка вона буде, для кого, з ким ми хочемо розмовляти тощо.

У моєму розумінні, культура може знайти засоби, яким чином держава може відповідати на ці виклики. І не тільки креативна індустрія — а загалом гуманітарна сфера. Я зараз скажу, можливо, страшну річ, але культура не самодостатня сфера з точки зору держави. Вона повинна бути, я думаю, частиною якихось інших сфер життя — частиною освіти, частиною розбудови обороноздатності. Тому що культура — це набір дуже софтових елементів, вона не може розв’язати проблеми миттєво — це інструмент повільної, але дуже потужної дії.

І ми ще не навчилися нею розпоряджатися. Ми зараз перебуваємо в ситуації, коли вимушені обрати: як саме будувати економіку, як будувати культуру, як будувати суспільство. Це буде вибір. Раніше воно якось складалося, під впливом зовнішніх і внутрішніх процесів. Зараз для того, щоби подолати ворога, подолати наслідки війни, відновитися, побудувати нову країну — нам потрібно зробити багато виборів.

Мені здається, що зараз питання не в конкретному міністерстві чи міністрі, бо жодне міністерство культури не змінить самостійно цю сферу — тому що воно є частиною загальної стратегії держави. І мені дивно, що міністра звинувачують у тому, що міністерство фінансує музей Голодомору. Але ж не він прийняв таке рішення — це гроші з бюджету, проголосованого Верховною Радою. Що міністр у такій ситуації може зробити? Спрямувати їх на щось інше? Ця критика — це популізм, мені здається.

Питання у відсутності якісної дискусії — в суспільстві, в державі, в парламенті.

Насамперед ми повинні визначитися, навіщо нам культура. У Радянському Союзі вона була частиною пропаганди. Чим вона є в Україні? Як культура може допомогти нам із розв’язанням численних викликів? Наприклад, із нашою здатністю чинити опір. Щоб чинити опір, потрібно жити — це дуже важливо. В культурі є умовно розважальний елемент, який зараз усі критикують, хоча цей елемент залишається важливою частиною психологічного перемикання. У нас недообслугована значна частина суспільства, яка не отримує українського контенту. Чи може вона без нього жити? Напевне, але якийсь короткий час — як людина можна менше їсти, але теж обмежений час. У нас є частина життя, коли ми споживаємо контент, зокрема розважальний, для того, щоби вдихнути і зробити наступний крок. Усі наводять приклад, що у світі не знімали фільмів під час війни — але це не так. Британія знімала сорок фільмів щороку, з яких, здається, половина була розважальною, а дві третини людей ходили в кінотеатри — зокрема для того, щоб бути спроможними чинити опір німцям. Але для того, щоб і у нас це було так, потрібно проговорити, навіщо ми знімаємо фільми, які серіали знімаємо, що ми хочемо цим сказати. Домовилися — і вже тоді почали знімати.

Хто має формулювати цю стратегію, починати цю дискусію? Той, хто має силу. Під час війни таку силу має Верховний головнокомандувач, парламент і уряд. Зрозуміло, що і громадський сектор це має робити — і він це робить, до речі, дуже потужно.

У цій дискусії багато питань: як витрачати гроші, як зробити так, щоб вони були більш ефективними. От моє «улюблене» іномовлення, до речі. Яку проблему воно розв’язує? Коли я був міністром — я не розумів, як і зараз не розумію. І відповісти на запитання, що саме змінюється від донесення нашої точки зору в демократичні країни, ніхто не може. Щось змінюється від цього? Ми вимірювали?

Я взагалі великий прихильник якихось розумних КПІ. А зараз ми повинні бути суперефективними. В нас обмежений ресурс, обмежений час, нас убивають, нас хочуть знищити. Ми можемо протистояти цьому хоробрістю та розумом, залученням найкращих людей — це і є ефективність. У тієї сторони ресурсів більше, в них людське життя не є цінністю, на відміну від нас. Ми не можемо, не хочемо покласти сотні тисяч життів, це не в нашій природі. Тому ми просто не можемо собі дозволити бути неефективними — в культурній сфері зокрема.

Щоб бути ефективними, знову ж таки, ми маємо визначити, які задачі ми розв’язуємо — і сьогодні, і завтра. Ми маємо відновитися — зараз нам потрібно зберегти те, з чого ми будемо відновлюватися.

На мою думку, дискусія, яка зараз здійнялася навколо міністерства, — це великою мірою наслідок накопичувальної травми несправедливості. І я сам її відчуваю, бо мені самому дивно, що в Києві ремонтують вулицю Богдана Хмельницького — а я та всі мої знайомі донатимо на фронт. У мене це не сходиться. Можливо, так і потрібно робити — але потрібно пояснити, чому ми ремонтуємо вулиці, коли нам не вистачає на дрони? Як на нашу здатність чинити опір, зберігати життя людей впливає N мільйонів доларів на ремонт вулиці? Можливо, є якесь пояснення, яке всіх переконає. Поки що я його не чув.

За відсутністю зрозумілих пояснень у суспільстві шириться відчуття несправедливості — і воно вилилося в публічний кейс із критикою роботи міністерства, будівництва музею Голодомору, встановлення тризуба, фільмами та серіалами. Зрозуміло, чому активна частина суспільства відреагувала так на величезні суми, які спрямовують, наприклад, на той самий музею Голодомору. Сума величезна, і вона є на перших шпальтах — на відміну від сум, які витрачають на ремонт доріг у Київські області. Її ще потрібно знайти — а про музей усюди пишуть. І це не проблема Мінкульту. Це проблема невдоволення пріоритетами, для активної частини суспільства незрозумілими. Треба розв’язати це. І найперше питання, яке держава має поставити перед собою і в культурі, і ширше — як бути ефективною. Цей найважливіше зараз.

Юлія Сінькевич, кінопродюсерка, культурна менеджерка, співзасновниця Української кіноакадемії, голова Наглядової ради Українського інституту:

— По-перше, державна політика у сфері культури має бути. Наразі вона надзвичайно слабка. Навіть якщо ми поглянемо на всі, наприклад, конференції, які були присвячені відбудові України після війни, або будь-які розмови про те, що є пріоритетним зараз, то культура абсолютно відсутня в цьому переліку. Навіть у щорічному зверненні президента до парламенту, якщо не помиляюся, про культуру не було ні слова. Хоча подекуди звучить, що це важливо й нам треба це захищати, проте на практиці ми цього не бачимо — і ця сфера залишається непріоритетною, бо для нас важливіші зброя, армія, економіка, інфраструктура тощо. Хоча, звісно, як представниця культури я абсолютно не погоджуюся з цим, і на це є багато причин. Зокрема, всі пропагандистські меседжі, які лунають у наш бік з боку Росії з її претензіями, якраз-таки б’ють на ці культурні моменти: мова, музика, театр, кіно. Історично так склалося, що, на жаль, наш інформаційний культурний простір не був захищений від моменту набуття Незалежності Україною. З 1991 року в нас не було політики протекціонізму української культури. Очевидні покращення відбулися після Революції гідності, коли було створено Український культурний фонд та Український інститут при Міністерстві закордонних справ, який займається культурною дипломатією, запрацювало системно Державне агентство з питань кіно. Але всі ці інституції не будуть ефективно діяти, якщо немає культурного продукту та якщо немає фахівців, а митці не працюють, бо не мають на це змоги. Тому ми маємо робити все для стимуляції розвитку культури з розумінням того, що вона не є прибутковою, а видатковою галуззю. Власне, цього не вистачає зараз і не вистачало напередодні повномасштабного вторгнення. Тому, звичайно, є питання щодо стратегії культури, але такі обговорення мають відбуватися із залученням активної культурної спільноти. Такого діалогу нема. Якісь певні спроби були, але вони дуже швидко минули. Постійно відбуваються зміни в культурному менеджменті, але ніколи не доходить до закріплення цієї стратегії.

Бачимо, що в останні кілька років такі культурні інституції як Український культурний фонд, Держкіно почали називати «рейдернутими». Вони не мають змоги прозоро працювати. Наприклад, якщо взяти сферу кіно, то я думаю, що ще 5-6 фільмів ми побачимо в наступному сезоні — і на тому буде пауза. Тим часом у Росії майже вдвічі збільшили бюджет на підтримку кіновиробництва. Вони не припиняли підтримувати своє кіно та розвивати свої так звані телебачення, медіа та креативні індустрії. Їм є що запропонувати й буде, для цього є ресурси, адже вони роблять усе для того, щоб їхній культурний продукт був присутній у світі попри всі заборони, санкції тощо. Бо меседж про те, що культура поза політикою, дуже близький західному світу, й вони залюбки будуть за нього хапатися в той час, як наші культурні діячі будуть або вже частково позбавлені можливості працювати й тому змінять професію. Уже є брак кадрів і в культурному менеджменті, і серед технічних спеціальностей. Відтак ми просто прийдемо до того, що в нас не буде повноцінно сформованої індустрії, адже ми тільки будемо втрачати.

Моя позиція в тому, що культура має бути одним із пріоритетних напрямків і на неї має бути спрямовано достатньо коштів. Наприклад, бюджет Українського інституту є просто катастрофічним, його не вистачає взагалі ні на що — і та кількість проєктів, які Український інститут робить із цим бюджетом, це нереально порівняти. Тому що вони професійно намагаються залучати донорів, які готові фінансувати українські культурні проєкти. Але все ж таки держава має розуміти цінність нашої культури, особливо зараз.

Ми бачимо постійні претензії до будь-яких дій Держкіно, яке намагається протиснути якусь стратегію. Держкіно, яке намагається знищити «Довженко-Центр», абсолютно спокійно називаючи його колекцію просто нічим, якимись матеріалами, які не несуть у собі жодної цінності. Тому ми маємо говорити про фаховість тих, хто очолює культурні інституції в Україні. Такої відкритої комунікації, на жаль, немає, і немає готовності до цього. Лише є декорація того, що ми нібито відкриті до діалогу. Я думаю, що від того, чи поставлять культуру у пріоритет, залежатиме все інше. Зараз по своїх колегах я бачу, що люди втомлюються та просто хочуть або змінювати професію, або їхати за кордон і спокійно працювати там, де умови для культурних діячів набагато кращі. Але вони не хочуть цього душею — і це свідомий вибір. Коли все робиться всупереч, а не завдяки, то може настати період стагнації, вигорання — і коли прийде час, ми побачимо, що в нас дуже мало чого залишилось. А могло би бути більше, бо історій дуже багато, матеріалу дуже багато, захвату й натхнення вистачає, а можливостей катастрофічно нема. От їх мала б гарантувати держава. Ми живемо за європейською моделлю, яка говорить про те, що культура має бути дотаційна, але при цьому повинна займати дуже важливе місце в пріоритетах держави.

Іванна Скиба-Якубова, співзасновниця агенції «Bagels & Letters», менеджерка культурних проєктів:

Я відповідаю вам на це питання, перебуваючи п’ятий день на запрошення Польського інституту в Сакартвело (самоназва Грузії) — в країні, яка вже багато років перебуває у стані війни з Росією. Зараз ця війна не ведеться на полі бою, але приймає витончені, інколи відверто садистичні форми, як, наприклад, анонсоване відкриття у Тбілісі російського університету, що сприймається відверто як зґвалтування. І от наш спільний досвід говорить, зокрема, про те, що культурна політика держави, яка має такого ворога, має враховувати, крім іншого, безпекові питання національної ідентичності й національного виживання. Тут, як і в Україні, добре видно, як у воєнний і повоєнний час зростає вага локальних ідентичностей, зокрема те, що кожна громада має свою історію в цій війні та свою особливу травму — і це впливатиме і на політики комеморації, і на точки докладання зусиль, аби ця громада була в усіх сенсах здоровою. На жаль, Грузія не провела справжню реформу децентралізації й громади не мають реального впливу на локальні культурні політики та культурні інституції. В результаті Міністерство культури має можливість узяти і звільнити всіх директорів театрів і музеїв, що, власне, воно й зробило після 24 лютого 2022 року. А відсутність пропрацьованої національної політики пам’яті призводить, наприклад, до того, що в Горі — місті, бомбардованому Росією, — практично на кордоні з окупованою територією прекрасно почувається музей Сталіна, який його відверто глорифікує на втіху російським туристам і емігрантам. З нашої перспективи це виглядає неможливим, але це величезне попередження про те, що навіть країна, яка пережила травму війни, може потрапити в пастку чужих імперських амбіцій.

Сьогодні ми також мусимо думати про нові матриці солідарності з різними регіонами світу. Скажімо, ми багато говоримо з грузинськими й польськими колегами про необхідність витворення наративу Чорного моря, регіону водночас вразливого (і з точки зору екосистеми, і з точки зору ризику поширення тоталітарних наративів), і водночас настільки потужного, що може змінити світову гру. Говоримо про необхідність переосмислення концепту Центральної Європи, про вісь Балтика — Польща — Україна — Грузія, про спільне в наших досвідах. І от без цих макрорегіональних наративів наші культурні політики точно не будуть повними.

 Фото: фейсбук-сторінки експертів

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1790
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду