Журналіст і медіаменеджер Борис Орел — член комітету Незалежної медіапрофспілки України та Комісії з журналістської етики — після повномасштабного російського вторгнення зголосився до армії звичайним солдатом. Зараз він служить в армії на півдні України й попри це встигає виконувати свої обов’язки в КЖЕ. Після перемоги планує повернутися до роботи в медіа. Борис розповідає, як іще школярем почав продавати газети, й наголошує, що журналісти повинні об’єднуватись.

Про журналістику та важливість об’єднання журналістів

З медіа в мене пов’язане все життя. Першу замітку в газету я написав іще школярем, десь в 11 класі. Разом з іншими дітьми продавав газети на ринках і трамвайних зупинках. Потім працював у миколаївській газеті «Скіф» — від журналіста дійшов до головного редактора.

На початку 2000-х років примірник обласної газети, що виходила на 36 шпальтах, коштував 35 копійок. Інтерес людей до газет поступово минув. Прийшов час інтернет-видань. У мене було власне — «Подробиці. МК».

Журналістики я ніде не навчався. За першою освітою я бухгалтер-аудитор. Освіту здобув у Миколаївському національному університеті імені Василя Сухомлинського. Зараз його розбомбили росіяни — як і гімназію, в якій я навчався. Ще в мене є диплом із правознавства Університету Норд (Норвегія) та магістра з цифрового врядування Національної академії держуправління при Президентові України.

Коли я прийшов у медіа, то разом з іншими миколаївськими журналістами відчув потребу у професійному об’єднанні, крім звичайної медійної регіональної тусовки. Ми бачили, що необхідна більш глобальна організація. Для цього не підходила вже наявна Національна спілка журналістів України, бо в неї входили більш поважні журналісти — люди з інтернет-ЗМІ себе там не бачили. Зокрема молодь туди не дуже хотіла.

Тоді ми дізналися, що є Незалежна медіапрофспілка України. Дуже швидко зареєстрували обласну організацію. Таня Локацька була нашим локомотивом. Профспілка об’єднала працівників інтернет-ЗМІ, фрилансерів, блогерів та молодих журналістів із газет, які почали активно співпрацювати. Це був чи то 2015, чи то 2016 рік.

На жаль, організація, коли ми в неї потрапили, мала не найкращу ситуацію через внутрішні та організаційні проблеми. Потрібна була реформа профспілки. Ми провели інвентаризацію, реорганізацію, подивилися, скільки в нас членів, хто ці члени, хто справді член, а хто просто рахується для посвідчення. Почали наводити лад із членськими та профспілковими внесками.

До великої війни ситуація вже вирівнялася настільки, що ми почали впроваджувати цікаві диджитал-інструменти для членів профспілки та інших журналістів. У тестовому режимі запустили кілька цифрових сервісів. Після війни «допиляємо» їх.

Серед головних переваг профспілок для журналістів — комунікація у професійному середовищі в масштабах країни. Адже часто регіональні журналісти далі, ніж свій регіон, не бачать, не переймають досвід, не дізнаються про всі семінари і грантові можливості, які для них існують. І щоб людина мала трамплін для професійного розвитку в регіоні чи зросла до національного журналіста, в тому числі існує профспілка.

Наша організація також дає можливість долучення до міжнародної профспілки — Європейської федерації журналістів. Можна отримати міжнародну прескарту. Для деяких журналістів це пріоритет, а для інших просто приємний бонус. Наприклад, я маю таку прескарту вже багато років. Вона, крім іншого, дає право на знижку чи навіть безкоштовний вхід до багатьох музеїв Європи. Щоправда, я жодного разу цим не користувався.

Про повномасштабне вторгнення 24 лютого

Безпосередньо перед повномасштабним вторгненням я працював консультантом із питань комунікацій та цифровізації в державних та комерційних установах. Зокрема, був радником голови Кіровоградської облдержадміністрації Марії Чорної.

Ранок 24 лютого ми з родиною зустріли вдома в Києві. В можливість початку повномасштабної війни не вірили до останнього, але мали план «Б» на випадок вторгнення. Коли дружина мене розбудила через вибухи, ми швидко зібрали речі та з дитиною переїхали до Кропивницького. Я розумів, що на захід України зараз поїде вся країна і затори будуть неймовірними. Треба було перечекати в безпечному місці. Кіровоградщина була таким, судячи з раніше опублікованої різними розвідками інформації  щодо ймовірного вторгнення, де Центральна Україна не була серед першочергових цілей Росії.

В той самий день за указом президента на базі ОДА були створені військові адміністрації. Час прискорився, подій лавина. Роботі комунікаційників в умовах початку повномасштабної війни, зрозуміло, ніде не вчать. Тому всю роботу доводилося перебудовувати буквально на ходу. В ручному режимі інформували всі громади області про все — від повітряних тривог до інструкцій для численних переселенців. За перший тиждень повністю синхронізували інформацію, яка йшла від офіційних органів влади, громад, налагодили комунікацію зі ЗМІ та волонтерами.

Пішов до найближчого військкомату та записався добровольцем

Тим часом російські війська пройшли Херсонську область та через Миколаївщину швидко просувалися на Кіровоградщину. Військові попереджали, що за кілька діб колона ворожої бронетехніки може бути в нас. За прогнозами від трьох до п’яти днів було до ймовірного оточення та штурму міста. З області потягами в режимі суворої секретності евакуювали на захід жінок із дітьми, людей вразливих категорій.

Побачивши цей прогноз, я пішов до найближчого військкомату та записався добровольцем. Військового досвіду до того не мав узагалі, в армії не служив. Мене зарахували звичайним стрільцем до роти охорони.

Дружину, дворічну доньку й тещу я посадив на потяг до Львова. Звідти вони переїхали до Польщі. Відтоді вони за кордоном. Доньку не бачив уже сім місяців.

Згодом мене підвищили до старшого солдата. Тепер на погонах є одна «личка». Початок військової кар’єри, як пожартував мій ротний. Служу у складі підрозділу в підпорядкуванні оперативного командування «Південь». З початку березня виконуємо різні завдання з охорони та оборони державних, військових об’єктів, складів зброї та боєприпасів. Але я не бачу себе військовим після нашої перемоги. Хотілося б якнайшвидше здолати ворога та повернутися додому.

Попри те, що армія — не моє, я не ховався. Мені пропонували схеми, як можна виїхати. Розповідали, скільки це коштує, через які кордони, через кого. Є люди, які таким варіантом скористалися. Це їхня особиста справа. Якщо людина не хоче, не може чи морально не готова захищати країну, то від неї користі не буде жодної.

Коли я пішов до військкомату, більше думав, що за кілька днів тут почнеться війна. Цю війну я волів зустріти не спостерігачем, а зі зброєю в руках. Не просто сидіти, чогось чекати чи думати про власну евакуацію.

Про роботу членом Комісії з журналістської етики

Скажу відверто, багато голосувань я пропускаю. Не встигаю. Мені Олексій Погорелов (голова громадської організації «Комісія з журналістської етики». — «ДМ») періодично нагадує. Він мені пише: «Борисе, важливе рішення. Ознайомся, почитай. Чекаємо на твоє голосування». Або сам бачу, коли щось на пошту приходить, ознайомлююся, читаю.

Для мене дуже важливо, що цей процес не зупиняється. Бо коли ти береш участь у війні, — чи то в армії, чи то як волонтер, — то перш за все хочеш, щоб життя продовжувалося. Тобто ти все робиш для того, щоб якнайшвидше прийшов той день, коли знову буде як раніше.

І нам пощастило, тому що в Комісії з журналістської етики маємо справді потужну команду професіоналів від медіа. Для мене дуже цінно, що Комісія працює, що рішення ухвалюються, попри непросту інформаційну ситуацію в країні.

Про цензуру в медіа під час дії воєнного стану

Як людина, яка працювала у військовій адміністрації і зараз служить в армії, я розумію, що запровадження військової цензури — потрібний крок. Деякі речі, які бачу в медіа, я б особисто не публікував. Є відверто зайва інформація, що з’являється через бажання «хайпонути».

Перед контрнаступом дуже сильно «прикрутили гайки» щодо інформаційного супроводу дій армії. Тобто попросили, щоби менше було особистих думок чи спостережень, навіть у соцмережах.

У мене десь за три тижні до того була розмова з побратимом. Він до війни працював спортивним журналістом. Ми дійшли висновку, що, мабуть, було б корисніше для військових і для цивільних, щоб було ще менше «окремих думок». Кожен вважає себе експертом, кожен вважає, що до його думок має дослухатися особисто Залужний і Зеленський, тому що вони «розуміють».

І коли це «прикрутили», то я побачив, що стало краще. Це я кажу як військовий. Як журналіст, я розумію, як буде важко відійти від цензури після війни. Тому що владі комфортно, коли можна сказати «тссс!» і всі замовчать. Це буде одна з проблем чи одна з точок, які потребуватимуть більшої уваги і роботи після закінчення війни.

Ще одна проблема — це робота з військовослужбовцями, які повертаються з фронту. Вже зараз очевидно, що цим людям буде важко перебудувати психіку. Повернутися головою, а не тільки тілом до цивільного життя. Тому буде багато проблем, але то буде після перемоги. Переможемо, а потім будемо розбиратися.