Відкриваю стрічку соцмереж й бачу очі маленького хлопчика. На його фотографію накладений логотип «УП». Понад 25 тисяч реакцій, сотні поширень, радісні коментарі.

«Малюк, який втратив маму через удар РФ по Києву, відсвяткував перший день народження», — пояснює напис журналістів.

Нам усім потрібні обнадійливі новини. Потрібне життя, яке триває всупереч усьому. Ми хочемо побачити його в очах цього хлопчика: він вижив, росте, усміхається. І саме тому ця фотографія так сильно діє.

Але дитина — це не символ. Навіть якщо нам дуже хочеться зробити її символом надії.

Хлопчик народився передчасно після російського удару по Києву 7 вересня 2025 року. Його мама зазнала важких опіків і померла, батько був поранений, а сам малюк переніс щонайменше три операції на головному мозку. Медіа повідомляють, що нині про нього дбають тітка з чоловіком.

12 вересня історію про його перший день народження опублікували «Українська правда. Життя», «Репортер», Київ Info, «Рубрика», «Главком», «Вечірній Київ» та інші ресурси. Фото з відкритим обличчям узяли з особистої сторінки тітки у Threads. А далі фотографія пішла гуляти інтернетом.

Це вже не один сімейний допис. Ми побачили масове тиражування фотографії дитини різними медіа.

Під час війни ми особливо гостро сперечаємося про журналістську етику. Мабуть, через оголеність наших нервів, через кількість болю, крові та несправедливості. Фотографії Костянтина і Влади Ліберових, Євгена Малолєтки, Єфрема Лукацького й інших документалістів постійно викликають складні дискусії: що потрібно показувати світові, аби він побачив правду про російські злочини, а де починається втручання у приватність і гідність людини.

Читайте також: Смерть крупним планом

Не думаю, що тут існує проста й універсальна відповідь. Але є запитання, яке кожна редакція (особливо та, яку вважають якісним медіа і на яку орієнтуються інші), має поставити собі перед публікацією: чи справді для розуміння суспільно важливої історії необхідно показувати обличчя конкретної дитини?

У приватному обговоренні я почула від медіаюристів кілька аргументів на захист цієї публікації:

«Тут є суспільний інтерес до дитини. Чому не показати, яку гарну дитину врятували?»

«Джерело фотографії підписане, є посилання на сторінку, отже авторське право дотримано».

«Сторінка публічна, фотографію розміщено не для обмеженого кола людей».

«Є рішення Верховного Суду про те, що коли людина сама оприлюднила фотографію на відкритій сторінці, вона не може потім стверджувати, що поширення порушило її приватність».

«Дитина вижила після російського обстрілу, тому фотографія становить суспільний інтерес».

Не можу стверджувати, що публікація обов’язково незаконна. Я говорю про професійну етику, а це ширша вимога, ніж просто «так закон же не забороняє».

Медіа не може орієнтуватися виключно на закон, який занадто повільний.

Відкритий профіль не означає автоматичної згоди на необмежене використання фотографії великими медіа. Людина може поділитися сімейним знімком зі своїми підписниками, але це не тотожне саме усвідомленій згоді на його поширення серед мільйонної аудиторії та ще й із логотипом чужого медіа.

Згода розповісти історію та згода показати обличчя дитини також не одне й те саме. З публікацій незрозуміло, чи запитували тітку саме про використання фотографії без блюру. Ми також не знаємо, на яких юридичних підставах вона зараз представляє інтереси дитини. Тому не варто домислювати ані наявність дозволу, ані його зміст.

Авторське право також не вичерпує етичного питання. Вказати джерело фотографії важливо, але атрибуція не усуває ризиків для приватності дитини. Напис «Фото: Threads» відповідає на запитання, звідки взяли знімок. Але не відповідає на запитання, чи потрібно було його брати.

Суспільний інтерес у цій історії безумовно є. Він полягає у злочині Росії, наслідках обстрілу, порятунку передчасно народженої дитини, роботі лікарів і подальшій долі родини. Але суспільний інтерес до історії не дорівнює автоматичному праву максимально ідентифікувати дитину.

Що саме втратила б ця новина, якби обличчя хлопчика заблюрили? Якої суспільно важливої інформації ми б не отримали?

Натомість тепер його ім’я й обличчя назавжди пов’язані в пошуковиках із загибеллю матері, пораненням батька, передчасним народженням, операціями й іншими медичними й сімейними обставинами. Він ще не здатен зрозуміти наслідки такої публічності, погодитися на неї чи відмовитися від неї. Коли виросте, повернути собі контроль над цією інформацією він імовірно вже не зможе.

Є також різниця в масштабі. Особистий допис бачить одна аудиторія. Після публікації великим медіа фотографію копіюють інші сайти, агрегатори, телеграм-канали й анонімні сторінки. Її можуть використати поза контекстом, наприклад, для маніпуляцій або шахрайських зборів коштів. Те, що було сімейним знімком, стає цифровим слідом, який практично неможливо видалити.

Будьмо чесними, великий портрет дитини тут працює як емоційний гачок. Він приносить реакції, поширення, охоплення та впізнаваність. Навіть якщо редакція не отримала прямого доходу саме від цього допису, вона отримала увагу аудиторії завдяки обличчю дитини. А там, де медіа отримує вигоду від чужої вразливості, стандарт відповідальності має бути особливо високим.

Питання не в тому, чи хлопчик гарний. І не в тому, чи його історія викликає надію. Етичний критерій для нас — це забезпечення найкращих інтересів дитини та мінімізація можливої шкоди.

У Кодексі етики українського журналіста закріплена вимога особливої обережності під час висвітлення питань, які пов’язані із дітьми. Також базовий принцип рекомендацій UNICEF такий самий: інтереси дитини мають переважати над інформаційним або візуальним ефектом матеріалу. Ба більше, навіть згода дорослого не звільняє редакцію від обов’язку самостійно оцінити можливі наслідки.

Суспільний інтерес дає підстави розповісти цю історію. Але він не дає автоматичного права показати дитину всьому світові. Бажання медіа проілюструвати обнадійливу історію чи отримати більше уваги аудиторії не є тотожним найкращим інтересам дитини.

Блюр не завадив би розповісти про злочин Росії, смерть матері та порятунок хлопчика. Але хоча б трохи зменшив би його цифрову вразливість.

Саме в таких редакційних рішеннях і проявляється журналістська етика.

Детектор медіа готовий надати майданчик Українській правді та іншим медіа для відповіді та продовження дискусії.