Ганна Гомонай багато років працює на українському телебаченні. Починала на Новому каналі репортеркою, потім була ведучою новинних і розважальних програм. Серед них — скандальний проєкт «Великі українці» на «Інтері». Ганна багато років вела паралельно «Подробиці» та «Ранок з Інтером» та звільнилася у 2014 році. Причиною стало повернення на канал ведучих, які систематично дискредитували Революцію гідності (серед них, до речі, й теперішня ведуча спільного телемарафону «Єдині новини» Анастасія Даугуле). Рік по тому, в серпні 2015 року, її чоловіка, політика й колишнього медіаменеджера Андрія Шевченка, призначили послом України в Канаді. Родина переїхала за океан.

Ганна повернулася до роботи ведучою несподівано для себе в кінці 2021 року. Її запросили вести програму на каналі «Рада», стрімкий перезапуск якого супроводжувався залаштунковими інтригами та викликав багато питань у громадянського суспільства та опозиції. Тоді «Детектор медіа» не раз намагався отримати коментарі в менеджерів цього каналу, однак відповіддю були відмови або пропозиції «писати офіційні запити» (на які, у свою чергу, відповідали відписками). Серед менеджерів, ведучих і журналістів каналу чимало тих, хто раніше працював на каналах Медведчука.

Після 24 лютого життя Ганни Гомонай, як і всієї України, змінилося — вона стала ведучою спільного марафону «Єдині новини», який «Детектор медіа» постійно відстежує та аналізує. Про роботу над марафоном нам розповідали Ярослав Пахольчук з «1+1», Віктор Сорока з ICTV, Роман Сухан із Суспільного. Тож ми звернулися до Ганни із пропозицією поговорити про особливості каналу «Рада», її роботу у спільному марафоні «Єдині новини» та сусідство в ефірі з ведучими, через яких вона звільнялася з роботи вісім років тому. Але спершу — про повернення в Україну й до роботи телеведучої.

— Ганно, у вас була довга перерва у професійному житті через дипломатичну кар’єру чоловіка. Було складно вертатися? І чому для повернення ви обрали саме канал «Рада»?

— Від’їзд до Канади був для мене непростим рішенням. В першу чергу через необхідність залишити роботу. До того ж, я в принципі ніколи не хотіла жити за кордоном довго. Але дух авантюризму переміг… Я не люблю шкодувати про те, чого не зробила. І хочу знати, що можливості й виклики, які несподівано підкидає життя, я не змарнувала. Тому ми з чоловіком це рішення прийняли — і ніколи не шкодували про нього. Наша Канада була цікавою і яскравою, це була можливість прожити нове, інше життя. Нові життєві й побутові обставини, інші люди, інші завдання. Абсолютно нова стихія: дипломатичне життя, протокольні нюанси, урочисті заходи, офіційні візити й зустрічі. Ми приймали наші офіційні делегації, чоловік займався першими особами, я — їхніми дружинами. Це був цікавий період і по-людськи, і по-журналістськи, до речі. Бо професія ж нікуди не дівається, і ти все одно завжди дивишся на людей якоюсь мірою як журналіст, який має багато запитань.

Як не дивно, не можу сказати, що сильно сумувала за роботою в кадрі. Для мене самої це було несподівано. Просто наше життя було насиченим і самодостатнім. Все, звичайно, змінилося, коли почалась епідемія ковіду: припинилися візити, зникли публічні заходи… Дуже захотілося додому. Але через закрите сполучення ми затрималися в Канаді довше, ніж хотіли. Тому коли нарешті прийшов час від’їжджати, ми вже дуже чекали зустрічі з Україною.

Я багато думала над тим, як далі буде розвиватися моє професійне життя, як я буду рухатися далі. І була майже впевнена, що не повернуся в інформаційну роботу. Хоча я родом із новин, усе життя цим займалася й ніколи не уявляла своє життя поза цим. Я починала як стажерка, потім репортерка, спецрепортерка, ведуча, тобто пройшла всі ланки зростання в новинах. Але в мене був досвід, коли я паралельно з новинами три роки вела ранкове шоу. Це, до речі, сталося з ініціативи Володимира Зеленського, який тоді керував «Інтером». Саме він несподівано запропоновував мені цю ранкову розважальну програму. І тоді я вперше відкрила для себе світ поза новинами й політичними програмами: чистий позитив. А життя в Канаді довело, що життя поза кадром буває не менш цікавим і однозначно є спокійнішим. Тому я припускала, що, можливо, взагалі більше не повернуся на телебачення. Буду шукати себе у громадській, соціальній сфері, у психології. Я багато років вивчала психоаналіз, це було моє хобі.

Але доля пожартувала: буквально за кілька тижнів після нашого повернення, коли ми ще навіть не перелаштувались на український час, мені подзвонили і сказали: «Аню, привіт, ми знаємо, що ти повернулася. Оновлюється телеканал “Рада”, і якщо тобі цікаво повернутися в кадр, приходь».

— А хто вас запросив?

 — Мені подзвонив Максим Денк, директор із виробництва. Ми працювали з ним на «Інтері». А роботу при зустрічі запропонувала Наталя Яструбенко, шефредакторка каналу. Йшлося про щоденну підсумкову програму «Офіційно» разом зі співведучим Вадимом Колодійчуком.

Усе це, звичайно, було дуже несподівано. Я ще, в принципі, зовсім не була налаштована на пошук роботи, у мене навіть речі були не розібрані. Я спитала, скільки в мене часу на роздуми… Наталя відповіла: до ранку, тому що є велика ймовірність, що за тиждень ми вийдемо в ефір. Я була у шоці, провела безсонну ніч… І зрештою вирішила прийняти пропозицію. Тому що мій принцип, як я казала: не шкодувати, що не ризикнула і не спробувала. А ще я подумала, що буду відчувати, якщо за кілька місяців увімкну телевізор і подумаю: який крутий канал, а я сиджу вдома і не скористалась можливістю. І, до речі, саме так би і сталося. Я тоді не знала, що за два місяці почнеться війна, і цей свіжоспечений канал прийме цей виклик і візьме удар на себе.

— Чоловік вас підтримав?

— Підтримав. Принаймні, в тій частині, що треба спробувати й подивитися, як це буде розвиватися.

— Але ж ви бачили, що навколо запуску каналу було багато критики і скандалів, у тому числі через репутацію деяких ведучих каналу та посилення державного впливу на медіа?

— Я бачила цю інформацію й застороги. Але на момент запуску все це було суто теоретично. І по факту я можу сказати, що за два місяці, які ми працювали в режимі мирного життя і робили нашу програму, в мене до роботи редакції питань не було. Я не відстежувала все інформаційне мовлення, але загальна картина й наша програма зокрема виглядали пристойно. Аналізуючи ситуацію на інших інформаційних каналах, я бачила, що канал «Рада» виглядав збалансовано. Очевидно, що на кожному каналі в Україні сьогодні є свої особливості й вони, можливо, інколи суперечливі з точки зору професійної етики.

— А під особливостями каналу «Рада» ви маєте на увазі Володимира Петрова та Сергія Іванова?

— На каналі «Рада» у цих двох ведучих був свій слот і, мабуть, свої особливості. А про нашу підсумкову програму я можу сказати: стандарти були дотримані. Ми запрошували гостей з усіх політичних партій, показували всі точки зору. І, до речі, і на старті перезапуску каналу, і в процесі керівництво не раз наголошувало, що ефір державний, тому ми всіх показуємо, всім надаємо слово, до всіх ставимося з повагою. Я думаю, що такі настанови є не на всіх приватних каналах. Державний канал не може собі дозволити маніпуляцій у новинах і в інформаційному мовленні. Акцент на це постійно робився.

— Яким у вас був перший день війни? Що ви робили в цей день?

— Ми прокинулись о 5-й ранку від звуків вибухів. Завила сирена. Вона десь близько від нашого дому. І коли чуєш її вперше, й так голосно, то дуже страшно. Мабуть, багато хто з нас пам’ятає й ніколи не забуде цей перший раз. Як і всі, ми підхопилися, не знали, що робити з дітьми, які солодко спали, куди рухатися... Вирішили, що не будемо їхати цього дня з Києва. І я сказала, що піду на роботу: наша з Вадимом програма «Офіційно» стояла у графіку. В той день наші ранкові та денні програми ще виходили з парламенту, Кабміну та комітетів. Але ситуація вже була дуже складна, все було оточено правоохоронцями, і в якийсь момент виглядало, що у приміщеннях лишаються тільки озброєні до зубів військові та наші працівники. Тож десь опівдні стало зрозуміло, що залишатися там дуже небезпечно. Тому за годину була розгорнута альтернативна студія в офісі, розташованому не в центрі. Всі наші речі, костюми, грим, техніка надовго лишилися в заблокованому урядовому кварталі.

Взагалі ця «дистанційна» робота ведучих із трьох студій у ключових будівлях влади була особливістю нашого каналу. Редакція сиділа окремо в центральному офісі, ми рідко бачилися, спілкувалися з редакторами, випусковою групою і режисерами по телефону, в чатах і через підслушку в ефірі. І буквально не знали одне одного в обличчя. І от 24 лютого, коли ми всі опинилися в одному місці, за великим рахунком, відбулося наше велике знайомство. І цей день відкрив для мене багато. Головне — людей, які виявилися відважними, безстрашними, професійними. І просто дуже хорошими.

Робота на каналі з першого дня була марафонською дистанцією: я побігла, як усі, не оглядаючись. Потім був запуск каналу в новому форматі. Цей процес завжди — адреналінова, місцями інфарктна історія. Багато всього відбувається, безліч нововведень, накладок, і ти на швидкості під все це підлаштовуєшся. І так ми бігли, навіть не знаючи одне одного. А 24-го час зупинився і почався відлік нової реальності. Професійної в тому числі. Я приїхала до нашої нашвидкуруч створеної студії. Мені сказали, що до нас приїхав Вадим Карп’як, він читає новини, які вже виходять на всіх каналах, а далі сідаєш ти. І, власне, так розпочався інформаційний марафон воєнного часу «Єдині новини».

— Як ви працюєте під час марафону? Як ви координуєтесь із колегами та з іншими каналами? Ваша робота суттєво змінилася?

— Я не володію всією інформацією. Думаю, що детально про координацію може розповісти наше керівництво: як канали взаємодіють між собою, Мінкультом, Нацрадою. Я знаю, що марафон сьогодні — це єдина лінія інформаційної оборони. Як часто кажуть зараз, інформаційний фронт. Очевидно, що наша робота докорінно і, можливо, надовго змінилася. І я не знаю, коли ми повернемося до попереднього режиму роботи, чи повернемося взагалі і яким буде канал після перемоги. І якщо чесно, поки що не зовсім виходить змиритися, що ці зміни можуть бути незворотними. Зараз ми вже втягнулися в цей режим: це потяг, який летить на шаленій швидкості, і треба закривати ефір. Фактично за дві перші доби війни наш канал перетворився на маленьку фортецю. Поки окупант не відповз із Київщини, багато співробітників, інколи разом із сім’ями, дітьми, літніми батьками, собаками фактично жили на роботі. Причини різні: хтось мешкав на Лівому березі й не міг інакше потрапити на роботу. Хтось жив у передмісті Києва й не ризикував повертатися. У когось вибило шибки в квартирі через обстріли, і жити було неможливо. Хтось жив у кінці Оболоні або Святошина, і від цілодобових страшних вибухів не міг спати. В якийсь момент ми побачили, що живемо як одна велика сім’я, а життя переважно перемістилося в бомбосховище, яким для нас став підземний паркінг. Там облаштували студію на випадки повітряних тривог, які тоді вже не припинялися. Ніколи не забуду, як у першу ніч війни у промерзлому паркінгу багато годин ефірили Олена Морозова та Вадим Колодійчук. Згодом до них долучилися інші. Майже не було інтернету, лютневий холод, а люди сідали й закривали собою ефір.

Мабуть, саме тоді ми всі й роздивилися одне одного по-справжньому. Війна показала, що ці безстрашні й самовіддані люди готові цілодобово працювати у будь-яких умовах. Важливим був і приклад керівництва: всі залишалися на своїх місцях. І тоді я чітко зрозуміла, що опинилася в правильному місці, у правильний час, із правильними людьми. Якщо вибір каналу «Рада» для мене був спонтанним, і за два місяці, коли ми в шаленому ритмі оновлювали парламентське мовлення, я ще не зовсім розуміла, чи я там, де маю бути, то в перші дні війни все стало ясно. Є тільки новини, тільки інформаційне мовлення і тільки зараз воно важливе. Я там, де потрібна, де можу робити свою роботу. І це честь — працювати з такими людьми.

— Вам доводиться щоденно повідомляти в ефірі страшні речі. Як ви справляєтеся з цим?

— Зараз кожен день є новини, через які в тебе все стискається всередині. Мені особливо важко, коли доводиться розказувати про жахливі речі, які стосуються дітей. У мене був ефір, коли мені здавалося, що я від цього жаху не можу дихати. Просто не можу. Але збираєш себе до купи, мобілізуєшся, аби не розплакатися. Не можеш дозволити своїм внутрішнім переживанням вийти назовні. Люди мають відчувати від тобі спокій, навіть коли ти говориш їм про дуже страшні речі. Ця внутрішня боротьба з собою, мабуть, найважчий момент у цій роботі. Принаймні, для мене: я людина дуже емоційна й переживаю за все, що я розказую. Мені за стільки років роботи все одно не вдалося навчитися не пропускати крізь себе новини.

— У вас багато знайомих серед дипломатів. Вони підтримали вас, коли почалась війна?

— Наші друзі з-за кордону справді накрили нас, як ковдрою, своєю турботою і підтримкою. Ми отримали величезну кількість теплих і стурбованих листів, дзвінків та повідомлень, пропозицій допомогти з Канади та всього світу. А ще було дуже зворушливо, що приятельки, дружини послів, пропонували мені і дітям прихисток у своєму домі — Вільнюс, Таллінн, Рига, Мадрид, Стамбул… Канада, Сполучені Штати, Франція і Німеччина. Широка географія. Завжди із великою вдячністю буду пам’ятати про це… Але я не могла поїхати. Ми ж тільки повернулися, дуже скучили за домом і було навіть думати нестерпно, аби знову зірватися і їхати кудись. Тому залишилися. Дітей із бабусями задля безпеки вивезли на захід України.

Мене, до речі, часто питають, чи не шкодуємо ми, що так «невчасно» повернулися — за кілька місяців до війни. А я кажу, що навпаки, все дуже вчасно. І неймовірно співчуваю людям, які не з доброї волі були вимушені залишити дім і країну, тому що бути за кордоном зараз набагато важче, ніж тут. Я кажу про столицю, звичайно, не про гарячі точки. Просто в Києві навіть у найстрашніші дні, коли весь час гриміло, стріляло, бахкало, все одно було відчуття, що ти вдома, і дім захищає. Як важко бути в темні часи далеко від дому, я вперше відчула в Канаді, коли коронавірус ізолював людей одне від одного і закрив кордони.

У Києві в мене був момент, коли я вперше відчула, що нас ніхто не зможе здолати. Середина березня. Порожня столиця. Жах війни у повітрі. І раптом на Софійській площі викладають гігантський герб із тюльпанів! Півтора мільйона квіток! Ця інформація була в наших новинах, журналістка приїхала з десятками букетів і поставила їх у ньюзрумі. Ці квіти здавалися тоді чимось космічним. А на наступний ранок після нічної зміни я сама поїхала на Софійську площу: був сонячний день, на вулицях поодинокі перехожі, жодних машин. Це був період, коли здавалося, що всі поїхали з Києва. Я дивилася на цю площу, ще не закритий пам’ятник Хмельницькому, на цей герб з квітів, і думала:  місто стояло тисячі років до нас, простоїть ще, можливо, вічність після нас. І ця війна, цей жахливий момент, який зараз заполонив собою все, залишиться якоюсь маленькою піщинкою в історії вічного міста. І колись буде тільки спогадом. І саме тоді я відчула: якщо наші люди в цьому жаху, в порожньому місті мають таку внутрішню силу, таке натхнення попри все робити красу, то  ми — сила, яку не можна здолати. Ми реально непереможні. Відчула, що все буде добре. І з того моменту мені вже ніколи не було страшно так, як в перші дні.  

А нещодавно я абсолютно випадково познайомилася із жінкою, яка придумала і здійснила цю акцію. Її звати Тетяна Митрофанова, вона рестораторка, весь час була в Києві, годувала військових. І я сказала, що у мене немає слів, щоби висловити їй вдячність за те, що дала мені колосальну віру в нашу перемогу.

— Ви залишилися в Києві самі, без чоловіка і дітей?

— Перші три, найважчі, тижні ми були всі разом у Києві і під Києвом.  А потім вирішили, що кожен має бути там, де він найбільше потрібен і може бути корисним. Я — в марафоні «Єдині новини». А Андрій — у медіацентрі «Україна»  у Львові. В  якийсь момент Львів став хабом для закордонних журналістів, у пікові моменти там було до 800 людей і для них потрібен був майданчик, де вони б могли отримувати інформацію про хід війни. Важливо, щоби світ бачив повну і якісну картину того, що у нас відбувається. Паралельний майданчик медіацентру зараз є і в Києві, тож дуже сподіваюся, що тепер Андрій буде частіше приїжджати додому.

— У вас дзеркальна історія до багатьох сімей: ви у Києві, чоловік у Львові.

— Так, ми жартуємо з цього. Війна розкидала нас на три міста.  За ці місяці ми дуже багато часу провели у потягах. Між Києвом, Львовом і Чернівцями, де діти. Мрію, щоби усі ми нарешті, опинилися вдома. Сподіваюся, скоро.

До речі, канал «Рада» весь час працював у Києві. Інші канали облаштували резервні студії у Луцьку, Львові, Варшаві. У нас усе мовлення було і є зі столиці.  Хоча були періоди, коли від вибухів трусилися стіни і вікна. А вночі бувало так, що через канонаду на вулиці ми не чули один одного. Але дивовижно, наскільки людина може до всього звикнути.  Наскільки те, що жахало в перші тижні, потім стає частиною життя і ти не звертаєш на це увагу. В перший раз я це відчула, коли вийшла з роботи. Пролунало кілька вибухів поспіль, а я навіть не здригнулася, навіть голову не повернула. Завантажувала свої речі в машину і вже потім  подумала: «Нічого собі!».

— Ваші колеги не постраждали під час обстрілів Києва?

— Всі живі, слава богу. Але не всі цілі: наша розвозка у березні попала під обстріл диверсантів, була поранена дівчина-гримерка — кулею в ногу. Наш водій на обстріляній машині з розбитим вікном і пробитими колесами довіз її до лікарні, де її прооперували. Стільки всього прожито за ці два з половиною місяці… І є  втома, якщо чесно. Не хочеться жалітися, але всі колеги по марафону зрозуміють. Ми третій місяць працюємо у режимі, коли ти не знаєш, що таке нормальний сон і стабільний режим дня. Наприклад, мій наступний ефір — із 3 ночі до 6 ранку.  Це може бути  день, вечір, ніч — весь час різний слот. Донедавна ще були чергування: канали підстраховували одне одного на випадок, якщо у колег виникнуть проблеми з ефіром. І, відповідно, після ефірів, додавалися ще шість годин чергування. А комендантська година і далі не дає змоги вночі поїхати додому. Ми привезли на роботу постіль, подушки, ковдри. Слава богу, що в нашому офісі колись працювали програмісти,  тож цей простір був зроблений для людей, які живуть на роботі. І якоюсь мірою це теж пояснює нашу працездатність в умовах воєнного часу:  окрім високого бойового духу людей, це відносно комфортні умови. У нас є дивани, душові кабіни,  надійне укриття,  яке ми облаштували тоді обігрівачами,  якісь стягли туди подушки з офісу. Є їдальня, де можна приготувати їжу. Коли в столиці було зовсім сутужно з продуктами, нас підгодовували волонтери. А зараз на каналі організоване повноцінне харчування. Люди працюють цілодобово і про них дбають. Це дуже цінно.

— У вас багато людей виїхало і не працюють?

— Є люди, які були змушені поїхати. Зараз хтось повертається, хтось залишається в евакуації. Але від початку війни у нас не було проблем із ведучими. Канал  інформаційний і ведучих було багато. І навіть коли половина поїхала, у нас все одно було достатньо людей. Ми навіть змагалися, хто працюватиме. Тут обстріли, все бахкає, а ми розбираємося, чия черга: всі хочуть в ефір.

— Багато років тому, коли ви звільнялися з «Інтера», причиною цього було повернення до каналу людей, які дискредитували Революцію гідності та просували  проросійську пропаганду. Зараз в ефірі марафону є люди, які працювали на каналах Медведчука, які брали участь в дезіноформаційних кампаніях проти України. Чи не вважаєте ви неправильним їхню присутність в ефірі і в спільному марафоні, і в ефірі каналу «Рада»?

— Я хочу розділити  відповідь на ваше запитання  на дві частини.  Що стосується мого каналу: я по-людськи вважаю неправильним і неетичним обговорювати людей, з якими я працюю у команді.  Зараз це надійний колектив, у якому я впевнена. Впевнена у патріотизмі колег, у мене  жодного разу не було відчуття, що хтось із них зрадник і не працює на нашу перемогу. Але якщо ви про професію загалом, то  моє ставлення категоричне:  тих,  хто роками агітував в ефірі за «русский мир», «радянське минуле» і московське православ’я, а 24 лютого перевзувся на льоту, я зневажаю.

— Ви починали кар’єру на 5 каналі, але зараз він, «Еспресо» та Прямий вилучені з ефіру. Як ви ставитеся до цього?

— Наскільки я розумію, вилучення цих каналів сталося через недолучення їх до марафону. А от із яких причин це сталося, мені особисто не відомо. Чи взагалі хотіли ці канали брати участь у марафоні, з ким вони домовлялись і чому не домовились, мабуть, краще запитати у них.  Мені би теж було цікаво це знати.

— Чи бачите ви в марафоні елементи пропаганди та посилення ролі держави в інформаційному просторі? Як, на вашу думку, це позначиться на українських медіа?  

— Я бачу  в марафоні роботу на нашу спільну перемогу. І посилена роль держави у цьому ключова. І я вірю, що, коли ми переможемо,  в нас буде багато часу говорити і про пропаганду, і про всі інші загрози свободі слова, якщо вони будуть. І про те, як ми будемо рухатися і підтримувати чистоту ефіру, і, взагалі, існувати далі в нових, мирних умовах. А зараз важливо лише, аби ворог пішов із нашої країни, звільнив людей, і ми знов могли думати про речі, про які ми хочемо думати: про професію, стандарти, розвиток, можливості, а не просто про виживання. Могли дихати і творити.