Вадим Карп’як: «Мені здається, що про війну можна говорити відвертіше і чесніше»

Вадим Карп’як: «Мені здається, що про війну можна говорити відвертіше і чесніше»

8 Червня 2022
11895
8 Червня 2022
10:08

Вадим Карп’як: «Мені здається, що про війну можна говорити відвертіше і чесніше»

11895
Як ведучий «Свободи слова» на ICTV потрапив у спільний телемарафон, чи казав він колись свідому неправду в ефірі, що думає про колишніх проросійських ведучих, які «перейшли на бік України», і що планує зробити у день, коли Україна поверне Крим.
Вадим Карп’як: «Мені здається, що про війну можна говорити відвертіше і чесніше»
Вадим Карп’як: «Мені здається, що про війну можна говорити відвертіше і чесніше»

«Він наша скеля і твердиня, наші заспокійливі ліки». Так говорив про Вадима Карп’яка в інтерв’ю «Детектору медіа» випусковий редактор блоку ICTV / СТБ у спільному телемарафоні Віктор Сорока. У перший день великої війни ведучий «Свободи слова» сів в ефір читати новини, й відтоді працює в ефірі практично щодня. Кілька місяців він жив на роботі, адже його дім — у Бучі, яка була окупована російськими загарбниками. Саме в його кабінеті, який у перші місяці великої війни були його домом, ми говоримо. Це невелика кімната з широкими вікнами. На робочому столі шампунь, поруч валіза, при вході — синтезатор; Вадим розповідає, що почав опановувати інструмент іще за часів коронавірусної епідемії, а зараз може грати твори різних композиторів, зокрема Баха.

За кілька годин до нашої зустрічі Вадим Карп’як із колегою Оленою Фроляк брав інтерв’ю у президента Володимира Зеленського та його дружини Олени, а наступного дня після ефіру мав летіти на економічний форум у Давос. Він каже, що не втомлений, натомість почувається на своєму місці. «Це моє місце відповідальності. Якби я не був потрібен на роботі, був готовий піти у військкомат», — говорить він.

У тиждень, коли почалася велика війна, програма «Свобода слова» на ICTV йшла щовечора. Після ефіру Вадим приїхав додому й міцно заснув. О п’ятій ранку йому зателефонував продюсер: «Почалося».

— Я одразу почув вибухи. До гостомельського аеропорту від нас кілька кілометрів. Ми з дружиною розбудили дітей і зібрали речі. Не вагались ані хвилини. Моя дружина виїхала з дітьми, а я вернувся на роботу, де відтоді й живу; вдома, в Бучі, залишився тесть. Він сам із Херсона й 25 лютого мав намір їхати назад. Але в цей день із міста вже не можна було виїхати — він залишився в окупації. Витягти його вдалося лише 11 березня через гуманітарний коридор.

— Що з вашим домом у Бучі?

— У мене приватний будинок, у ньому вже вдалося відновити електропостачання. Тесть далі живе там; я вже кілька разів ночував удома. Будинок не пограбували — наш район віддалений від тих місць, де стояли росіяни, тож вони там не дуже лазили. Пошкоджена лише одна стіна, в яку влучив снаряд. Нам пощастило, що не почалася пожежа.

— Як ви готувалися до можливого вторгнення, про яке багато говорили в лютому?

— Я типовий українець. Звісно, вдома має бути запас готівки в різних валютах, машина має бути заправлена, у запасі — двадцять літрів пального. Але не можу сказати, що в нас були зібрані тривожні валізки. Ми пакувалися в останній момент. У мене не було страху — я знав, що робити. Було відчуття, що настала точка неповернення, після якої життя вже не буде таким, як раніше.

— Ви очікували, що все почнеться саме так?

— Ні. Я думав, що активізуватимуться бойові дії на лінії розмежування й Росія всіма силами намагатиметься вивести так звані республіки на кордони областей. Того, що вони підуть із Білорусі на Київ, полізуть у Бучу, я не очікував. Усі експерти у «Свободі слова» навіть у непублічних коментарях говорили, що це безперспективна ідея. Як виявилося, це справді не мало сенсу — Київ захопити не вдалося.

Вадим знайшов і зберіг прапор Бучі

— А чого ви в ті дні очікували від влади?

— Мої сподівання виправдалися: президент залишився й дав зрозуміти, що ми не відступаємо, не погоджуємось на вимоги Росії, б’ємося й віримо у свою армію. Неможливо бажати більшого. Під час інтерв’ю президент пояснював, що ніхто не чекав нападу відразу з усіх боків. Готувались як могли, але Україна велика, й закрити все неможливо.

— Віктор Сорока називав вас «твердинею» редакції, яка готує блок ICTV / СТБ для марафону «Єдині новини». Що для вас цей марафон?

— Коли 24 лютого зранку я приїхав на ICTV, особливої роботи для мене спершу не було — «Свободу слова» випускати не було сенсу, бо це був час для дій, а не для рефлексій. Виникла ідея відомим ведучим читати новини на телеканалі «Рада». Я поїхав туди й упродовж чотирьох годин у різних слотах відчитував новини. Потім повернувся, заночував на роботі. 25 лютого допомагав колегам робити ролики, а далі пішов на Суспільне. Бо я веду проєкт на радіо «Культура», і мене покликали вести марафон у радіоефірі. З обіду до вечора я вів цей марафон і заночував на Суспільному, аби зранку підстрахувати колег. Але на ранок Суспільне почало евакуюватись, а мені зателефонувала Оксана Дихніч (керівниця виробничої служби Starlight News. — «ДМ») і запросила долучитись до спільного марафону. Для мене марафон став поверненням до мого досвіду роботи на каналі «112», де я працював до 2016 року (з 2016 року канал змінив власників і згодом потрапив під контроль Віктора Медведчука. — «ДМ»). Із 26 лютого я веду гостьові студії у спільному телемарафоні. Спершу ми працювали у форматі «15 хвилин новини, 15 хвилин розмови», а за місяць почали розуміти, що видихаємось — схема дуже незручна.

Як організувався марафон, я не знаю. Чув різні версії — чи це була ініціатива президента, чи каналів. Передумовою став спільний ефір 16 лютого, у День єднання. У перші дні я бачив повний волюнтаризм: у вас шість годин ефіру — заповнюйте його.

— Не було вказівок із Міністерства культури та інформаційної політики?

— Ніяких вказівок не було. Все, що ми показували, було на наш страх, ризик і відповідальність. Дуже складно координувати таку махину. Для нас це був складний процес, бо ми — не інформаційні канали. В нас ані команда, ані апаратура не заточені під такий формат. Шість годин інформаційного мовлення в прямому ефірі — спеціалізація зовсім інших каналів.

— Як змінився марафон?

— Став системнішим. Наприклад, щодня о 20:00 виходить підсумковий випуск, який готує та група, якій випадає цей слот. Але все одно деякі речі відбуваються хаотично. Гості можуть повторюватися в різних блоках. Теми перетинаються, бо актуальних не так і багато.

— Як організована робота вашої редакції?

— Є новини, якими опікуються Віктор Сорока, Олена Фроляк і Володимир Павлюк. Це спільна команда «Фактів» і «Вікон». Наша розмовна студія координується окремо. Проміжки між новинами ми заповнюємо розмовами зі спікерами, сюжетами і програмами. Наприклад, є сюжети команди Оксани Соколової та «Фактів тижня». Є випуски програм «Антизомбі» та «Гражданская оборона». У цьому ж слоті ми випускаємо інтерв’ю — наприклад, я говорив із президентом, міністром оборони Олексієм Резніковим, із владикою Епіфанієм. А решта часу припадає на гостьову студію в прямому ефірі. Її ведемо по черзі я та Яна Брензей, редакторка — Анна Суряднова або Яна Брензей (на моїх ефірах). Головний режисер Роман Ніколаєнко та ще кілька режисерів. Теми ефірів формують редактор із ведучим.

— Які обмеження ви ставите собі, готуючи ефіри?

— Їх повно. Війна вимагає самоцензури. Хочеться говорити про все й одразу, й мені як журналісту хотілося би більше воєнної інформації. Бракує воєнних експертів, інтерактивних карт і пояснень. Бо інформація від Генштабу — це суха мова. Але це питання життя і смерті людей. Коли блогери повідомляють інформацію, не підтверджену офіційно, це може мати страшні наслідки. Тож ми покладаємось лише на офіційні джерела, хоча я маю масу інформації від власних джерел — військових, політиків, урядовців. Значно більше за те, що видається в ефір; але частину неможливо підтвердити офіційно. Із коментарями зараз також інший формат. Раніше ми мали владу, опозицію і незалежних експертів, але це працює в мирний час, а у воєнний — ні. Зараз є дані Генштабу; коментувати їх ми просимо воєнного експерта, який зрозумілою глядачам мовою пояснює цю інформацію. Чому активні бойові дії йдуть на луганському напрямку, що з нашим контрнаступом на Харківщині, для чого росіяни обстрілюють Сумщину. Але ставити під сумнів інформацію Генштабу ми не можемо.

— А справді, чому в ефірі марафону нема інтерактивних мап?

— Ми, наприклад, не маємо таких ресурсів. У мирний час, коли б ішлося не про нашу війну, ми малювали б мапу і стрілочки. Для цього потрібна група графіки. Ми ж намагаємося скоротити видатки — реклами зараз немає.

— Марафон, як і велика війна, триває вже понад три місяці. В перші місяці рівень напруги був дуже високий, і велика частина українців дивилась «Єдині новини». Зараз напруга дещо знизилась. На вашу думку, як зараз має змінюватися марафон?

— Нещодавно я дивився марафон і натрапив на довге інтерв’ю. Я сидів і думав: ось що таке телебачення без рейтингів! У недільний прайм-тайм можна показувати щось довге і надзвичайно нудне. Але ми не маємо об’єктивних цифр, щоб оцінити, де нас дивляться, як нас дивляться, які теми краще йдуть. Ми судимо по собі — і це проблема.

Головний виклик для марафону — перехід до телебачення. Нам варто розширити візуальний ряд, додати яскравості й темпу картинки. Тому наша група робить акцент на сюжети. Також, можливо, можна скоротити нічні випуски.

— Марафон не є постійною рукою на пульсі. Часом відбуваються важливі події, а в ефірі говорять на зовсім інші теми…

— Марафон і не може бути рукою на пульсі. Повторюю, ми — не інформаційні мовники. Для такого формату ми мали би тримати штат людей із «рюкзаками» — це технічний винахід, який дає змогу вести мовлення не через ПТС, а одразу передавати сигнал із камери в хорошій якості. Треба мати їх в усіх обласних центрах. До того ж у нас є жорстке планування: шість годин ефіру. Я домовляюся з міністром чи генеральним прокурором. Наприклад, домовився з міністеркою соціальної політики Мариною Лазебною про коментар щодо виплати пенсій на окупованих територіях. Її можна включити тільки в конкретний слот. Якщо я домовився з нею на 15:40, а в цей час десь щось бахнуло, що ми показувати не можемо, чи доцільно скасувати коментар міністерки, щоби включити нашу кореспондентку, яка скаже: бахнуло в Одесі, де і що саме — не скажу, бо не можна? Я оберу Лазебну й не буду смикатись. А потім ми увімкнемо голову військової адміністрації Одещини і про все розповімо. Для таких речей ми лишаємо дірки в ефірі.

— До речі, про «не можна». Чи українські медіа навчилися фільтрувати інформацію, аби їхні матеріали не міг використати ворог?

— Сподіваюся, що так. Росіяни відстежували точки прильоту за оперативними відео, і таке відео перестало з’являтися в марафоні.

Мені здається, що про війну можна говорити відвертіше. Чесніше. Бо люди звикають, що війна — це постійна перемога. Я розумію, що зараз ми не називаємо свої втрати. Але ми маємо розповідати, якою ціною нам дається перемога, аби її цінувати.

Я зараз досліджую, як Америка інформувала своїх громадян про Другу світову, коли ще не було масового телебачення. Вони випускали хроніку та новини перед кінофільмами. Я став їх передивлятись. Звісно, там були пропагандистські штампи, але я був вражений чесністю. Вони говорили про втрати, що багато людей загинули, що здобути перемогу не вдалося, але ми будемо боротися далі. Це розмова із суспільством як із дорослими людьми. Тоді люди, залучені до війни, можуть спільно це пережити. Ми маємо спільні трагедії — наприклад, Маріуполь, — але розповідати про них інформативно також складно. Бо ж якщо ми говоримо про виведення гарнізону Маріуполя, то багато питань про домовленості. Як журналіст я можу здогадуватись на основі своїх джерел, як це зробили, але розумію: оприлюднивши цю інформацію, я можу зашкодити людям. Бо домовленості дуже хисткі, можна зірвати переговори.

При цьому трохи реалізму війни суспільству б не завадило. Тут, у Києві, вже не відчувається війна. Хіба що чути сигнали тривоги. Й у телевізорі нема відчуття війни — лише відомості з фронту. Мені бракує реалістичності війни в марафоні.

— Як зробити, аби вона була?

— Джерела мають бути офіційними, але вони мають бути живішими.

— Як ви зараз оцінюєте «патріотичну пропаганду» в марафоні?

— Добре, що вона в нас є. В умовах воєнного стану держава має право на цензуру. Моя особиста червона лінія — не нашкодити. Я хочу залишитись у професії після війни, після нашої перемоги. Хочу й надалі займатися політичною журналістикою. Для цього треба мати ім’я й могти дивитися людям в очі. Я ніколи не видаватиму в ефір того, в чому я не впевнений, навіть якщо це звучатиме дуже оптимістично.

— Спитаю прямо: чи за час війни у вас були ситуації, коли в ефір потрібно було давати свідому неправду, яка мала допомогти Україні?

— В мене такого не було. Можливо, мені просто не пропонували, знаючи, що я відмовлюсь. Ви натякаєте, що деякі журналісти можуть нести якусь єресь на замовлення…

— …в інтересах України.

— А як ми ці інтереси розуміємо? Хтось може вважати, що в інтересах України слід терміново капітулювати. Для проштовхування наративів обирають людей, які до цього схильні. Людину можна зацікавити грішми, зіграти на марнославстві. Це як спецслужби вербують людей — когось через страх, когось через ідейні міркування. Мені не пропонували. Якщо запропонують, сподіваюсь, мені вистачить розуму впізнати неправду. Бо зараз — час титанічних змін. Змінюється доля людей і країн. Для журналістів це можливість будувати своє ім’я. Якою ціною? Це вибір кожного.

Вадим Карп’як у День журналіста отримав орден 

— Ви колись цитували Павла Казаріна, що журналісти мають собі чесно зізнатися: ми не можемо створити армію, ми завжди найманці. Щось змінилось із початком великої війни?

— Нічого не змінилося — ми й далі є найманцями. Наприклад, у марафоні працюють люди, які раніше займалися просуванням проросійських наративів. Для мене це теж виклик.

— У чому він полягає?

— По-перше, марафон — це точка, де збирається вся інформаційна система держави, яка ретранслює позицію України. Це єдність медіа, влади й армії. Й усе це базується на довірі. Ми довіряємо армії та керівництву держави, а керівництво держави довіряє громадянам. Аж тут виявляється, що від імені держави в марафоні виступають люди, які раніше штовхали проросійські наративи. Вчора вони говорили, що на Донбасі йде «гражданская война», а зараз — що це підступний напад Росії. Це впливає на довіру глядачів.

По-друге, є низка каналів, які належали Медведчуку й були закриті за рішенням Ради національної безпеки і оборони. Влада вважала ці канали загрозою для інформаційної безпеки держави. Але телеканал — це не техніка, а люди; канали закрили через публічну позицію цих людей. Я не бачив жодного їхнього вибачення за свої дії. Вони й далі наполягають, що просто озвучували іншу думку в межах свободи слова. І ось суперечність: РНБО закриває канали за позицію людей, а МКІП, визнаючи їх у минулому агентами Росії, не бачить проблем у їхній роботі на благо українській незалежності. Було би справедливо, щоб ці люди в марафоні не працювали. І я буду далі на цьому наполягати.

— Ви також висловлювалися проти вимкнення ефіру 5 каналу, Прямого та «Еспресо». Ці канали були готові долучитися до виробництва спільного телемарафону, але їх не пустили. Чи поділяють вашу позицію колеги по медіагрупі?

— Я вважаю, що ми так і не почули пояснення причин їхнього вимкнення з цифрового ефіру. Навіть стенограма засідання парламентського комітету нічого не пояснила. З колегами я це питання не обговорював.

— Чи може консолідація медійної спільноти в умовах війни допомогти відновити справедливість щодо цих каналів?

— Робити з цього бучу недоцільно та шкідливо. Формула, що ворог у Москві, а не на Банковій, має працювати. У нас є різні політичні сили, й усі вони — крім кількох — хочуть нашої перемоги. Потім розберемось. Зараз розхитувати цю історію й починати у зв’язку з нею політичну гру — небезпечно. Всі українські визвольні змагання та війни з Росією були програні якраз через відсутність внутрішньої єдності. Може, ми нарешті навчимося? Коли переможемо й завалимо ведмедя, то з усім розберемося. Будуть такі розбірки, аж гай шумітиме. Зараз — не час.

— За час марафону розмова з ким була для вас особливо цінною? А з ким було найважче?

— Найважче завжди було говорити з Маріуполем, із захисниками «Азовсталі». Я не міг позбутися відчуття, що спілкуюсь із ними в ефірі, але це може бути востаннє. Дуже складно емоційно витримати таку розмову.

Я беру близько двадцяти інтерв’ю щодня, але найцікавіші речі — ті, про які не можна розповідати. Дуже цікавою була розмова з президентом на початку квітня, коли він зустрічався з журналістами. Після запису була розмова off the record, і президент був дуже відвертий. Тому мені й хочеться більш відвертої розмови з громадянами. Коли можу, ділюся цією думкою з тими, хто відповідає за інформаційну політику. Хоча це й моя провина, бо я не можу підібрати відповідних спікерів. У нашій професії дуже зручно перекладати вину на інших, але ж ефір мій, і я за нього відповідаю своїм ім’ям.

— Вадиме, яке ваше найперше завдання на «після перемоги»?

— У мене є велике завдання. Я хочу проїхатись усіма містами, про які зараз говорю в ефірі як про точки ведення бойових дій. І ця карта з початком наступу розширилась на багато міст і областей. Навіть Буча, де мій дім, опинилась на ній. Мені важливо повернути цю карту в мирні географічні межі України.

А на глобальну-глобальну перемогу з поверненням Криму я маю план. 2014 року колега привіз мені з Криму сухе вино «Ессе». Це локальний виробник вин, який спростував моє уявлення, що в Криму вміють робити напівсолодкі вина, але ніяк не сухі. Це вино було розкішне. Він встиг привезти мені ще одну пляшку, а після того Крим загарбали. Тоді я вирішив її випити, коли ми звільнимо Крим. І ця пляшка дотепер стоїть у мене вдома, в Бучі. Тому після оголошення остаточної перемоги я відкоркую цю пляшечку.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
11895
Читайте також
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
гість
118 дн. тому
Медведчуковські журналісти - це ворог в Україні. Вимкнення каналів - це і є "політична гра". Якщо пану Карп'яку не хочеться цього бачити, це інша справа.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду