«Діти війни» Світлани Усенко: «Не те щоб я хотів забути, але важко згадувати»

«Діти війни» Світлани Усенко: «Не те щоб я хотів забути, але важко згадувати»

25 Липня 2022
2348
25 Липня 2022
10:00

«Діти війни» Світлани Усенко: «Не те щоб я хотів забути, але важко згадувати»

2348
Чи можна знайти баланс між бажанням розповісти правдиву історію і правом героїв на приватність і на захист від копирсання в їхніх ранах?
«Діти війни» Світлани Усенко: «Не те щоб я хотів забути, але важко згадувати»
«Діти війни» Світлани Усенко: «Не те щоб я хотів забути, але важко згадувати»

У межах марафону «Єдині новини» показали новий 45-хвилинний документальний фільм Світлани Усенко «Діти війни». Він, як зрозуміло з назви, присвячений долі дітей, постраждалих від російської агресії. Постраждалих у різних значеннях цього слова Поранених. Покалічених. Осиротілих. Тих, які втратили домівки, сім’ї й навіть батьківщину.

Більшість історій, які розповідає Світлана Усенко, відомі на всю країну й поза її межами. Ганна Тимченко та її донька Аліса, яка народилася в окупованій Бучі за допомогою сусідів — при свічках, майже без води, під обстрілами. Ганна вирвалася до Києва за два дні після пологів. У фільмі вона розмовляє з авторкою у власному будинку, в кімнаті, де народжувала.

Десятирічний Андрій Близнюк, у якого на очах убили майже всю його сім’ю. Автівку, в якій він, його батьки й дядько намагалися втекти з окупованого росіянами села на Чернігівщині, навмисно переїхав бронетранспортер. Хлопець вижив, його витягли з машини загарбники й кинули на узбіччя дороги. Батько й дядько загинули одразу, а мати була ще жива, коли машину розстріляли російські солдати, поціливши в бензобак. Поки машина палала, Андрій рахував військову техніку, яка їхала повз нього. Зараз він під опікою старшої сестри, двадцятишестирічної Тетяни. І жодного разу не плакав відтоді; сестра каже, що йому потрібна допомога, й дуже за нього хвилюється.

Чотирнадцятирічний Юра Нечипоренко живе в Бучі з братами й батьками. Його разом із батьком розстріляв російський солдат — батько загинув, а Юра вижив, діставши поранення в руку. Деякий час він лежав на вулиці, прикидаючись убитим, а потім побіг додому.

Сім’я Степаненків намагалася виїхати з Донеччини. 22 березня в них загинула бабуся, а після ракетного удару по краматорському вокзалу, де вони чекали на поїзд, у матері немає однієї ноги, а в дочки Яни — обох. Її брат-близнюк Ярослав — єдиний у сім’ї, хто пересувається не на візку.

Ці та інші історії Світлана Усенко розповідає стримано, намагаючись показати глядачам не лише біль і жах, а ще й надію. Це історії тих, хто вижив, витримав і має майбутнє. І те, що вони здебільшого відомі, не робить їхні історії повторенням новин. Бо в кожної є продовження.

Пам’ятаєте п’ятнадцятирічну сироту Лізу Чернишенко, яка, сама поранена, вивезла автівкою декількох людей замінованою дорогою з Попасної? Її інтерв’ю зі швидкої показали всі канали: дівчина спокійно, докладно описувала, як їхала поміж мін, як стікала кров’ю, як машину обстріляли, але вона все ж доїхала. На час зйомок Ліза ще була в лікарні у Львові: поранення ніг були важкі, але вона буде ходити. Як з’ясувалося зі стрічки, насправді дівчина — не Ліза, не Чернишенко і не зовсім сирота. Її справжнє ім’я Надя Пригода. Її мама померла ще 2014 року, а батько існує: «п’є і б’є», як спокійно вона повідомила авторці фільму. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Надя — очевидно, не вперше, — була в лікарні, бо її побив батько. Тому вона скористалася нагодою втекти від нього. Здається, міни й російські загарбники лякали її менше, ніж життя з батьком. Тепер, розповідає Ліза-Надя, органи опіки не позбавляють його батьківських прав, відклавши це питання «на після війни». А дівчина мріє про військове училище.

Яна разом із братом і матір’ю на рік поїхала в Америку, де їй «зроблять нові ніжки». Після цього дівчина з родиною збирається повернутися в Україну. Те саме планує вісімнадцятирічний В’ячеслав Ялов, який після загибелі матері став опікуном своїх чотирьох молодших братів і сестер. Є плани і в тих сімей, які вертаються додому з Європи після кількох місяців життя в евакуації, — Світлана Усенко знімала їх у поїзді з Перемишля. Комусь не вистачає грошей, аби жити за кордоном; хтось не зміг знайти помешкання або роботу, хтось повертається до чоловіків і батьків. Авторка показує кадри з вокзалу — люди обіймаються, плачуть, телефонують родичам і близьким. Дивитись на це і приємно, й ніяково: камера настирливо зазирає в обличчя людям, які після довгої розлуки нарешті зустрілись і хочуть побути разом. Дівчина з Бердянська додзвонилася до свого хлопця, який, як з’ясувалося, теж зміг виїхати на вільні території — і стримується, ввічливо відповідаючи на запитання Світлани Усенко, чи щаслива вона почути коханого. Але далі тримає слухавку біля вуха, аби їх не роз’єднало.

Навіть попри ці щасливі моменти, дивитись на це тривожно. Адже Світлана Усенко не раз нагадує: жінки повертаються в Україну «попри війну та обстріли», везуть сюди дітей. Чи намагалась авторка фільму зробити майже щасливий фінал своєї стрічки таким надривним? Адже вона сорок хвилин перед тим показувала, що відбувається в Україні з дітьми під час війни, що з ними стається внаслідок обстрілів. Війна триває, й мільйони дітей — у небезпеці.

І ще одне питання, яке крутилося в моїй голові майже від самого початку фільму. Хлопцеві, який не плакав на похороні батьків, потрібна психологічна допомога. Ще одному хлопцеві її вже надають — про це кажуть у фільмі. І ось журналістка Світлана Усенко приїжджає додому до Юри, який став свідком розстрілу свого батька, до Бучі; вона дві години розмовляє з матір’ю, роздивляється з нею родинні фото, слухає, як та розповідає про чоловіка — і весь цей час Юра сидить на другому поверсі. Нарешті спускається, аби поговорити — буквально декілька фраз. Серед них і така: «Мені трохи набридло, знаєте. Двічі-тричі на тиждень приїжджають журналісти. Постійно питають, постійно потрібно про цю ситуацію розказувати. Не те щоб я хотів забути. Але важко згадувати».

Яна поїхала до Америки на протезування. Світлана каже про неї поза кадром: «дівчина сором’язливо ховає під ковдрою культі». А мати розповідає, що Яна відмовилась від спідниць — не хоче бачити себе в такому одязі. Але у фільмі Яну знімають в оглядовій, де лікарі проводять процедури, перевіряють, як формуються культі, а потім лікар її бере на руки й пересаджує у візок.

Так, і країна, і світ повинні знати, що Росія творить в Україні. Як калічить тіла й долі українців будь-якого віку. Але виглядає так, наче у прагненні розповісти ці історії журналісти знову і знову змушують одних і тих самих людей — дітей, що ще страшніше, — переживати те, що з ними сталося. Всі критикували фіксера Антона Кудінова, який зняв на камеру страждання Ірини Дмитрієвої, матері загиблої від ракетного удару у Вінниці дівчинки Лізи.

Але чи не те саме роблять журналісти українських телеканалів, які постійно повертаються до зразкових драм, історій, що змусять будь-кого плакати перед екраном? Чи не потягне за собою це повторні травми для їхніх героїв?

Юра, як він сам зізнається, не хоче виходити з дому. Не хоче спілкуватися з однокласниками. Має на це право й обирає залишатися на самоті. Але журналісту у спілкуванні відмовити складніше — до того ж, знімальна група чекала на хлопця дві години, а рідні погодились на інтерв’ю. Їм, напевно, потрібно висловитись, а іноді ці рідні — самі майже діти, тому плачуть на камеру, розповідаючи про загибель батьків. І дають дозвіл на зйомки молодших братів і сестер, хоч і могли б розповісти їхні історії самі.

Фільм Світлани Усенко не виглядає як засіб вичавлювання сліз із глядачів. Тут не більше кривавих і шокуючих подробиць, ніж у новинних репортажах про ці самі історії. Але питання про етичність цих зйомок все одно залишається. Як і питання, чи можна знайти баланс між бажанням розповісти правдиву історію і правом героїв на приватність і на захист від копирсання в їхніх ранах. Навіть якщо вони самі не усвідомлюють, що мають це право.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2348
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду