Максим Савчук, «Схеми»: «Над палацом Петра Порошенка було легше підняти квадрoкоптер, ніж над маєтком Медведчука»

Максим Савчук, «Схеми»: «Над палацом Петра Порошенка було легше підняти квадрoкоптер, ніж над маєтком Медведчука»

13 Грудня 2021
7213
13 Грудня 2021
12:00

Максим Савчук, «Схеми»: «Над палацом Петра Порошенка було легше підняти квадрoкоптер, ніж над маєтком Медведчука»

7213
Автор розслідувань про Порошенка, Зеленського і Медведчука розповідає, як вчився журналістики, хто був для нього взірцем розслідувача, чому не любить «зливи» і чому поставив президенту загальне запитання на пресмарафоні.
Максим Савчук, «Схеми»: «Над палацом Петра Порошенка було легше підняти квадрoкоптер, ніж над маєтком Медведчука»
Максим Савчук, «Схеми»: «Над палацом Петра Порошенка було легше підняти квадрoкоптер, ніж над маєтком Медведчука»

Вже восьмий рік журналіст Максим Савчук — член команди телепрограми «Схеми: корупція в деталях», спільного проєкту «Радіо Свобода» та Суспільного. Останнє розслідування Максима, яке мало суспільний резонанс (про нього навіть згадали в одному із випусків «Кварталу 95»), вийшло у листопаді цього року. В ньому йшлося, як Віктор Медведчук, перебуваючи під домашнім арештом через обвинувачення у державній зраді, реконструює свій маєток під Києвом. Завдяки кресленням усіх поверхів палацу Медведчука, що опинились у розпорядженні «Схем», Максим та його колеги детально розповіли, з якою розкішшю Медведчук облаштувався на колишній території державних дач. З розслідування країна дізналася, як насправді живе політик.

На початку 2019 року, невдовзі після того, як українці довідались, що Володимир Зеленський має намір брати участь в президентській кампанії, Максим Савчук фактично став першим журналістом, який викрив майбутнього президента України у невідповідності його заяв дійсності. Питання стосувалось російського бізнесу Зеленського, котрий, як він переконував в інтерв’ю Дмитру Гордону, був закритий у 2014 році. Максиму вдалося з’ясувати, що це неправда. «Я вам ничего не должен. Я должен только своим родителям» – таку різку відповідь отримав журналіст «Схем» на свої питання від Зеленського, який з самого початку виборчих перегонів конструював свій образ як простої чесної людини з народу, відкритої для спілкування.

Максим Савчук родом із Баришівки на Київщині. Здобув освіту інженера в Національному транспортному університеті та філолога в Національному педагогічному університеті Драгоманова. Працював у бюро журналістських розслідувань «Свідомо», у газеті «Україна молода», у програмі журналістських розслідувань «Знак оклику» на телеканалі ТВі. Максим – лауреат журналістських конкурсів, зокрема й міжнародних. Так, цього року перше місце і головну нагороду Національного конкурсу журналістських розслідувань отримала програма «Схеми: корупція в деталях» за розслідування «"Американська мрія" Віктора Медведчука. Як проросійський політик-бізнесмен під санкціями освоює ринок нафтопродуктів у США», над яким працювали Максим Савчук, Любомира Ремажевська і Олександр Чорновалов. Також Максиму і його колегам цього року вручили міжнародну премію Free Media Awards за 2020 рік.

«Детектор медіа» поговорив із Максимом Савчуком про нещодавню пресконференцію Зеленського, на яку вперше не було оголошено акредитації, про нюанси роботи у жанрі розслідувань, про його професійний досвід і про те, чим світ бджіл кращий за людський.

— Максиме, хочу почати з обговорення нещодавньої пресконференції Володимира Зеленського, тим паче, ви були і на попередній. Які у вас враження цього року?

— Мені одразу не сподобався оцей підхід – 30 видань, п’ять груп. Це була якась така дискримінаційна форма, на мою думку. На початку каденції у Зеленського була можливість вести чотирнадцятигодинний марафон. Цього разу значно менше журналістів змогли поставити запитання президенту. Що принципово змінилося, що треба було організовувати саме таку пресконференцію? Крім коронавірусної епідемії, якісь ще фактори впливають? Начебто ні. Мені здається, це було зроблено, щоб, по-перше, обмежити кількість запитань, по-друге, щоб це займало менше часу. І, по-третє, мабуть, спілкування за столом – це для президента більш комфортна форма питань-відповідей, ніж коли він стоїть або сидить перед великою кількістю журналістів, які підіймають таблички з назвами своїх видань. Це психологічно важче. Обмежена кількість журналістів за одним столом – це більш контрольований процес.

Те, що на пресконференцію президента не було акредитації, на мою думку, є обмеженням доступу журналістів до глави держави, причому це обмеження не тільки під час зустрічей Зеленського з пресою. У нас у «Схемах» склалася така тенденція, що ми не отримуємо відповіді на запити в принципі. 21 листопада було два місяці, як ми не отримали від Офісу президента відповіді на свій запит, який стосувався виведення активів із «Брокбізнесбанку». Коли немає взагалі жодної відповіді, це дуже погана тенденція, і я не пам’ятаю таких часів, щоб на запит не було зовсім ніякої реакції. Ми бачили відписки, відповіді не по суті, але так, щоб зовсім ігнорували… Зараз у нас така сама ситуація з Віктором Медведчуком, який принципово не відповідає на запити, залишається хіба що зловити його десь.

— Манера спілкування Офісу президента з журналістами, зокрема з вашою редакцією, з самого початку була такою?

— Ні. Це проблема останнього, мабуть, року.

— Ви поставили під час пресконференції досить широке запитання: чи Зеленський задоволений собою як президентом і тою політикою, яку він втілює, і чи не почуваються його виборці сьогодні введеними в оману.  Чи ви задоволені відповіддю президента?         

— Якщо чесно, ні. Прогнозовано він не зреагував на моє уточнення щодо професійних якостей Олега Татарова, посилаючись на те, що не він відповідає за кадрові питання в Офісі президента. Відповідь президента була занадто загальною і місцями не про те, про що я запитував. Мені здається, у Зеленського є бар’єр, і якщо він його переходить, то часто зривається на емоції, переходить на особистості, що, з моєї точки зору, не є правильним і професійним. Наприклад, на гостре уточнююче питання президент реагує: «Ви хочете про це поговорити?». І коли він себе не дуже контролює, тоді ми бачимо, що відбувалося на пресконференції, зокрема під час спілкування з Юрієм Бутусовим, із Михайлом Ткачем.

— Протягом пресконференції Зеленський не раз апелював до своїх родинних справ, жалівся, що не бачить, як ростуть його діти, звинуватив Ткача у тому, що його діти нічого не святкують, ходять з охороною. Як ви сприймаєте цей метод Зеленського реагувати на питання преси, апелюючи до свого особистого життя?

— Мені здається, що Зеленський, коли він ще не став президентом, але вже вирішив іти на вибори, мав усвідомлювати, що його особистий простір і, зокрема, простір його родини буде звужений. Він мав усвідомлювати, що після того, як він стане президентом, часу на особисте в нього буде менше. Його ж ніхто не змушує бути президентом і перебувати в таких обмеженнях. Справді, це перша особа держави, це публічна людина, ми бачимо, що і в західній пресі папараці просто шпигують за топами, за політиками і зірками. Можливо, те, що Зеленський каже про особисте там, де його питають про зовсім інше, — це захисна реакція.

Я пригадую, що перше спілкування із Зеленським у мене відбулось у 2019 році, коли він серед іншого сказав «Я вам ничего не должен. Я должен только своим родителям». Моє припущення, і не як журналіста, а просто як людини: родина і сімейні відносини відіграють для президента дуже велику роль. Можливо, він дуже болісно сприймає якісь моменти, що стосуються його родини. Можливо, йому дуже дошкуляє, коли хтось його фіксує, намагається поставити незручне питання. Тому що від цього страждає і його комфорт, і комфорт його близьких. Але він усвідомлював, що так буде, коли у 2019 році висунув свою кандидатуру.

— До речі, розкажіть передісторію тієї вашої зустрічі із Володимиром Зеленським у січні 2019 року, коли він вам сказав «Я вам ничего не должен».

— У мене було розслідування про підробку акцизів на алкоголь одного підприємства, що пов’язане з депутатом із «Народного фронту». Я готував цей матеріал, але він мені принципово не подобався, тому що щось не сходилось у самій темі, і я займався прокрастинацією. Тоді я подивився інтерв’ю Зеленського Гордону, мене зацікавив момент, коли Зеленський сказав, що закрив у Росії весь свій бізнес у 2014 році. Я тут же натиснув на паузу, знайшов ті фірми, які є в Україні і пов’язані з «Кварталом 95», подивився засновників, ще витратив трохи часу на пошуки і з’ясував, що в Росії працює низка компаній, пов’язаних із Зеленським, Шефіром і взагалі з «Кварталом». Тобто мені знадобилася година, щоб викрити у словах Зеленського неправду. Так ми зробили розслідування про російський бізнес Зеленського, зокрема розкопали, що одна з його тамтешніх кінокомпаній отримала право на використання російських бюджетних коштів.

І от уже це розслідування було готове, ми його швидко зробили у форматі блогу, але ми дуже довго вели переговори із пресслужбою Зеленського, щоб отримати коментар. Вони всіляко затягували із відповіддю, обіцяли, але нічого не відбувалось. Тоді стало зрозуміло: треба шукати офіс Зеленського, де можна його зустріти. Ми проїздили за адресами всіх юридичних осіб у Києві, де теоретично він міг би бути, але в жодній його не знайшли. Нам допомогло відео з тим самим Гордоном. Ми на цьому відео у вікні позаду побачили одну висотку «Інтергал-Буду», іншу, а це достатньо впізнавані будівлі, бо «Інтергал-Буд» будує типові будинки. Ми подивилися на гугл-картах всі житлові масиви, де було б схоже розташування будинків. Ми хотіли вирахувати те місце, де Гордон записував інтерв’ю із Зеленським. Ми вирахували це місце приблизно, туди поїхав на розвідку наш водій і сказав, що там цілком ймовірно може бути Зеленський, тому що під цим будинком припарковано чимало машин, на номерах яких є цифри 95. Ми з оператором туди приїхали, і далі була справа техніки. Ми чекали, доки Зеленський не вийшов. Він вийшов, і це було справді несподівано для нього. І тоді він розкрився. Очевидно, що йому було дуже некомфортно те, що я там з’явився із запитаннями. Ми ж пам’ятаємо, що Зеленський будував імідж простої, доступної для спілкування людини. Наша із ним зустріч – це, мабуть, був перший випадок, коли кандидат у президенти Зеленський був не готовий спілкуватися із журналістом і сказав більше, ніж мав би сказати.

— Я пригадую, що невдовзі після цієї вашої зустрічі Зеленський записав відеоролик, в якому він вибачився перед вами і дав коментарі щодо свого бізнесу в Росії. Ви були задоволені таким результатом?

— Я був дуже задоволений, якщо чесно. Там був такий класичний ланцюжок: спершу заперечення, потім у нього було уточнення, що, мовляв, ми не можемо вийти з бізнесу, тому що росіяни будуть забирати всі роялті, а потім нарешті він визнав, що йому, якщо він таки йде в президенти, треба вийти з цього бізнесу, що він і зробив. На той момент, коли ми зустрілися, здавалося, що він грубо помилився і сказав неправду, але він оперативно виправився і вийшов із цієї історії. Але знову ж таки, Шефір досі в цій кіпрській компанії, і вони так само збирають роялті з прокату своїх фільмів. Розумієте, прецедент же не тільки в тому, що кандидат у президенти Зеленський веде бізнес у Росії. У Порошенка теж був бізнес у Росії, як відомо. Річ у тому, що Зеленський сказав неправду. То наскільки він щирий зі своїми виборцями?

­— На ваше зауваження, що президент рідко зустрічається з пресою, Зеленський сказав, що, мовляв, він просить вибачення у всіх журналістів, з якими не може зустрітися, але він і не зобов’язаний. Він так і сказав. Що ви як журналіст думаєте про слова президента щодо того, що він не зобов’язаний спілкуватися з пресою?

— Мені здається, ця позиція є згубною для самого президента. Коли немає нормальної комунікації з боку президента та його Офісу, коли реагують тільки у випадку якоїсь чергової «пожежі», це дуже погано. Треба давати відповіді і пояснювати свою позицію вчасно, щоб не було простору для домислювань, здогадок, передчасних висновків. Можливо, президент справді не має щотижня виходити на пресконференцію, але його Офіс має комунікувати з журналістами, реагувати на запити. У нас є чудовий закон «Про доступ до публічної інформації», який передбачає, що у чиновника є п’ять днів на відповідь на журналістський запит. Цей закон порушується, і це ненормально.

— 11 листопада відбулася прем’єра вашого розслідування, в якому йдеться про палац Віктора Медведчука під Києвом. Як довго ви працювали над цим матеріалом? З якими складнощами стикнулися під час цієї роботи?

— Ми дуже переживали за дрони. В розслідуванні ми використали кадри з двох злетів над палацом Медведчука – у травні цього року і у листопаді. Була дуже велика проблема з дроном і з цим об’єктом, там чи то глушилки, чи то якісь апарати, які перехоплюють квадрoкоптери. І нам не з першого разу вдалося зафільмувати, що відбувається на подвір’ї у Медведчука. Над палацом Петра Порошенка було легше підняти квадрoкоптер, ніж над маєтком Медведчука. Так ми побачили на будинку Медведчука риштування. Іншого разу ми запустили дрон і побачили, що ситуація змінилася: риштування зникло, звели альтанку, завершили ремонт на подвір’ї.

Насправді це не таке вже й складне розслідування, тому що у нас були дуже хороші джерела, за допомогою яких ми отримали креслення усіх поверхів будівлі. Ми працювали над тим, щоб усе доступно показати та пояснити. Ми знайшли висловлювання самого Медведчука та Оксани Марченко про соціальну несправедливість, про їхню невибагливість і що вони насправді дуже просто живуть, і ці цитати дуже класно лягли в канву розслідування. Ми показали політика, який разом із «Опозиційною платформою — За життя» декларує одне, а живе зовсім по-іншому.

— Ваше розслідування про палац Медведчука мало резонанс, про нього навіть згадали в одному із випусків «Кварталу 95». Чи ви задоволені цим розголосом?

— Мені здається, можна було б якось смішніше обіграти цю тему. В самому розслідуванні були смішніші моменти, ніж це вийшло у «Квартала». А так, звісно, я радий, що це розслідування спричинило резонанс, що про нього говорять люди. Не так часто, як хотілося б, «Схемам» удається зробити такий матеріал, який іде в народ, як ви кажете. Мабуть, найбільше переглядів (понад три мільйони) отримало наше розслідування «Зелена родина ру». Коли ми його випустили, дійсно був такий період, коли приходиш додому, а на всіх телеканалах, особливо на тих, що мають стосунок до Порошенка, говорять про наше розслідування. Проблема в тому, що іноді важко просто та доступно розкрити складну тему. В зв’язку з цим іноді розслідування не досягає того результату, якого хотілося б. Наприклад, мені дуже прикро за розслідування мого колеги Олександра Черновалова про Миколу Злочевського та Ігоря Кононенка. Злочевський – чиновник часів Януковича, тодішній міністр екології, на нього були кримінальні провадження, але влада це все якось спускала на гальма. Сашкові вдалося з’ясувати, що компанії, пов’язані із Злочевським, постачали газ компаніям Кононенка, найближчого соратника Порошенка. Це мала би бути велика навіть міжнародна історія, тому що «Бурісма» – це міжнародна компанія, де в наглядовій раді сидять топи із іменем. На жаль, це розслідування набрало небагато переглядів, можливо, через те, що аудиторії було складно розібратися в усіх нюансах. Іноді важко відчути аудиторію, зрозуміти, що саме їй цікаво, але що точно можна сказати: розслідування про спосіб життя чиновників, про їхні шубосховища, масажні та басейни – це завжди буде цікаво.    

— У вас вже далеко не перше розслідування, фігурантом якого є Медведчук. Як ви думаєте, які перспективи у кримінальної справи проти нього?

— Мені видається, він вже зараз втратив значну частину свого впливу. До закриття його телеканалів це був зовсім інший Медведчук. Зараз він трохи у тіні, але вплив все ще має завдяки фракції «ОПЗЖ» у Верховній Раді. Якщо Медведчука випустять з-під домашнього арешту, це буде велика репутаційна втрата для влади загалом. Тому до президентських виборів (а, на мою думку, Володимир Олександрович до них уже почав готуватися) Медведчук буде як мінімум під домашнім арештом. А з іншого боку, влада дуже чутлива до змін рейтингів, і якщо вони побачать, що посадка Медведчука в СІЗО може підняти їхній рейтинг, я не виключаю, що перед виборами може статися й таке. Скільки Медведчук може пробути в СІЗО, не зрозуміло, але заради симпатій виборців, мені здається, вони можуть піти навіть на такий варіант.

— Зараз, у час, коли ми зустрічаємося, відбувається судове засідання нападу на знімальну групу «Схем» в «Укрексімбанку». Який ваш прогноз, чим може закінчитися ця справа?

— Мені здається, цю справу будуть переносити, всіляко спускати на гальмах. Так дуже часто в нашій країні буває, що коли великий скандал, найвигідніше просто тягнути час, щоб всі про це забули. Інтереси нашої редакції в суді представляє Анатолій Попов, і ми домовилися, що всі нюанси по цій справі коментує лише він.

— Ви часто берете участь у журналістських конкурсах, ви є лауреатом багатьох із них, зокрема й міжнародних. З вашої точки зору, якими є на сьогодні найгостріші проблеми української розвідувальної журналістики?

— Я займаюся розслідувальною журналістикою довго і багато до чого звик. Але якщо ти усвідомлюєш, що в центрі Києва підірвали автівку журналіста, або якщо бачиш, що машину, з якої журналісти «Схем» вели спостереження за високопосадовцями, підпалюють, якщо комусь із колег намагаються поставити прослушку, якщо ламають твій телеграм-акаунт, то іноді стає як мінімум дискомфортно. Буває страшно.

Інструментів для журналістів-розслідувачів, особливо після 2014 року, з’явилося дуже багато. Мабуть, ми одна з перших країн, де відкрито так багато реєстрів, де можна за прізвищем та ім’ям отримати всю інформацію. Найбільші проблеми розслідувальної журналістики – не тут, у Києві, на загальнонаціональних каналах, а в регіонах. Я сам родом з маленького містечка Баришівки, тому я це добре знаю. В маленьких містечках клани керують місцевою владою, тендери виграють компанії, пов’язані з одними і тими ж людьми, і місця для свободи слова дуже мало. Умовно кажучи, є якась районка або якесь місцеве видання, яке так чи інакше залежить від місцевої влади та впливових людей у регіоні. В регіонах чиниться багато злочинів, але журналісти там менш захищені, ніж ми тут, у столиці. Тут нас великою мірою захищає публічність. А якщо ти робиш розслідування про мера маленького містечка, і цей мер може не мати базових уявлень про свободу слова і про те, як треба взаємодіяти з журналістами, у тебе можуть бути великі проблеми. І з цим треба щось робити. Можливо, більше заохочувати медіа до грантів, розвивати медіаринок на місцях, щоб про проблеми місцевого самоврядування більше знала громада.

— Хочеться також поговорити про ваш професійний досвід. Скажіть, відсутність журналістської освіти якось вплинула на те, як складається ваша кар’єра?

— Я думаю, що це мені допомогло насправді. Я не знаю, чи я би займався журналістикою, якби мав профільну освіту. Для мене журналістика – це шлях до поставленої мети, я хотів довести самому собі, що я можу це робити.

— Де ви отримали свій перший значимий журналістський досвід?

— Було таке незалежне бюро журналістських розслідувань «Свідомо» під керівництвом Єгора Соболєва. Я після навчання в інституті тричі туди влаштовувався і тричі мене звідти виганяли. Чому так ставалося, сказати мені складно. Мабуть, тому, що Єгор тоді ще був не дуже досвідченим менеджером. Він постійно сумнівався, чи я зможу працювати. Ну, тобто я працював у «Свідомо» місяць, робив низку матеріалів, отримував зарплату, а потім Єгор казав мені: «Мабуть, ні». І я повертався до себе в Баришівку, працював там. Потім Єгор телефонував знову і кликав приїхати на роботу. І все повторювалось.

Після «Свідомо», де я все ж таки отримав дуже хорошу базу, я пішов працювати в «Україну молоду». Там тоді працювала Марина Ткачук, вона взяла мене навіть без випробувального терміну. У неї я вчився дисципліни і писати більш доступно. Коли я писав для «Свідомо», не допускалися навіть складнопідрядні речення. В «Україні молодій» у цьому плані все було по-іншому, було більше свободи саме у написанні текстів. Ну, і мені подобалась сама специфіка роботи в газеті: щодня ти мав дати в номер хоча б одну замітку, і це був великий кураж – встигнути. Це давало досвід праці в колективі, коли треба швидко і якісно зробити матеріал до дедлайну, і за цей досвід я вдячний «Україні молодій».

У Соболєва я робив матеріал про ректора Київської державної академії водного транспорту Михайлова, якого підозрювали у розбещенні студенток. Мені тоді вдалося зв’язатися із кількома жертвами Михайлова, які підтвердили підозри на адресу ректора. Це був резонансний матеріал, але він мені не допоміг залишитися у «Свідомо». А другий матеріал, після якого я пішов на телебачення, вже працюючи в «Україні молодій», про тещу Вадима Колесниченка, яка напоїла нашатирним спиртом свою підлеглу. Цю історію я почув від родичів мого батька, які живуть у Жашкові. Я першим написав про цю історію, поїхав на суд, який, очевидно, підігравав тещі Колесниченка, який тоді був впливовим депутатом від Партії регіонів. Потім мене запросив Артем Шевченко в студію «Знаку оклику», вони теж висвітлювали цю історію. Так я почав працювати на каналі ТВі у програмі, де вже працювали Наталка Седлецька, Денис Бігус і Анна Бабінець. Тут я продовжив отримувати всі ті навички, які потрібні журналісту-розслідувачу.

— Ви співпрацювали із бюро «Свідомо» десять років тому. Як за цей час змінилися можливості української розслідувальної журналістики?

— Стало набагато простіше все робити. Щоб дізнатися, хто власники компанії, треба було іти вранці в якусь з адміністрацій Києва, стояти в черзі разом із підприємцями, платити гроші, подавати запит, потім чекати якусь кількість днів і нарешті отримати папірець, на якому буде написано: засновниками компанії є ті-то і ще одна компанія. І якщо тобі треба було дізнатися інформацію вже про цю компанію-засновницю, доводилось проходити ці всі етапи знову. Зараз, мовно кажучи, за одне євро ти можеш отримати відразу всю інформацію про потрібну тобі компанію. Інструментів для розслідувачів стало більше, і візуально все стало набагато краще. Ми у «Схемах» чи не у кожному розслідуванні використовуємо коптер, а це теж інструмент. Я пам’ятаю, в «Україні молодій» я робив матеріал про маєток Віктора Пінчука. У мене був маленький фотоапарат і диктофон. Мене підвіз до цього маєтку водій і я мусив лізти на сосну, щоб зафільмувати бодай щось. І я поліз, бо був молодий, на мене покладали великі надії. У мене був ентузіазм працювати і доводити, що я можу.

— Свій перший телевізійний досвід ви набули на ТВі. Розкажіть детальніше про цей період.

— Пам’ятаю, що мені дуже не подобався мій голос, і я довго вчився начитувати матеріали так, щоб це можна було слухати. Я був критично налаштований щодо своєї роботи. Тоді для мене прикладом був Дмитро Гнап, я дивився його розслідування, ще коли працював у газеті, і він був для мене взірцем журналістики. Гнап був дуже сміливим журналістом, і я намагався його наслідувати, вчитися у нього. Деякі його матеріали я тоді передивився разів по сто.

Редакція «Знаку оклику», де я працював, часто бралася за кримінальні теми, я зараз би таким не займався. Наприклад, десь у лісі в Житомирській області знайшли тіло розчленованої дитини, і тебе відправляють у відрядження і кажуть розібратися, хто винуватий. Це було дуже непросто. Для мене це плюс, що в «Схемах» немає криміналу, мені вистачило такого у «Знаку оклику».

Коли я почав працювати на телебаченні, я поступово навчився взаємодії з оператором – працювати у команді як одне ціле. Тоді на ТВі Артем Шевченко зібрав хорошу команду, у нього були сильні менеджерські навички. Те, що сталося далі з ТВі… Після того, як більша частина команди пішла з каналу, ми з Любомиром Ференсом лишились ще на певний час. Я був молодий-зелений і ще до кінця не розумів, що сталося. Мені хотілося попрацювати ще й у таких умовах, набути досвіду, зрозуміти процеси. Умови були такі, що доводилося працювати набагато більше, бо не було колективу фактично, а ми з Ференсом ще не вміли робити розслідування такого рівня, як Седлецька, Бігус і решта. Ми вчилися цього у прискореному темпі, під тиском Артема Шевченка, який, мабуть, намагався показати, що нічого страшного не сталося.

— Ви працюєте в команді «Схем» з 2014 року. З чого ви починали?

— У нас була маленька кімнатка в будівлі, яка над станцією метро «Хрещатик». Ми видавали на тиждень по два-три матеріали. Перше розслідування для «Схем», яким я залишився задоволений, було про землю Петра Порошенка, як вони разом із Ігорем Кононенком отримали її в не дуже чесний спосіб. Це розслідування наробило галасу. І з ним також пов’язана історія, коли нас російські пропагандисти хотіли використати в своїх цілях. До нас звернувся начебто представник однієї італійської радіостанції. Він сказав, що до нас прийдуть журналісти, і просив нас дати їм відеокоментар щодо нашого розслідування про Порошенка. Коли ми побачили цих журналістів, то почули в їхніх розмовах яскраво виражений московський акцент. Ми поцікавилися, чи не працюють вони на російські ЗМІ. Нам сказали, що іноді так, але переважно ні, а потім ця «журналістка» дістала свій мобільний, на чохлі якого була наліпка НТВ. Ми тоді відмовилися давати коментар, і це було правильно, бо ми не хотіли, щоб наше розслідування використали в інформаційній війні проти України. Це розслідування, щоправда, зіпсувало мені святкування Нового року, тому що мені погрожували судами, дзвонили народні депутати. На щастя, у нас були стовідсоткові докази, тож судового позову так і не було.

— Як вам працюється із Наталкою Седлецькою?

— Наталка вимоглива, і вона хороша менеджерка, вона вміє знаходити підхід до різних людей. Думаю, я би не працював в редакції уже восьмий рік, якби мені було некомфортно. Звичайно, бувають нюанси, робочі моменти, але загалом мене все влаштовує.

— Ви були ментором проєкту «Схеми в регіонах». Чим вам був корисний цей досвід.

— Це був наш спільний з Інститутом розвитку регіональної преси проєкт, покликаний показати проблеми в різних куточках України. Ми обрали чотири регіони, визначили в результаті конкурсу тих журналістів, з якими будемо співпрацювати, і сконцентрувалися на регіональних розслідуваннях. Ми випустили в етер чотири матеріали — із Сумщини, Кропивницького, Одеси та Закарпаття. Цей досвід був для мене корисним, зокрема я зрозумів, як непросто бути керівником, коли треба контролювати багато процесів одночасно. У нас кожен ранок починався з летючки, де я роздавав завдання і планував роботу. Дехто з обраних нами журналістів не мав досвіду роботи на телебаченні, їх треба було вчити. Є якесь задоволення, коли ділишся з іншими своїми знаннями, коли бачиш, що у людини виходить і вона вдячна тобі за навчання. У мене збереглися хороші стосунки з учасниками цього проєкту. Одного, — Кирила Овсяного, на якого, власне, напали в «Укрексімбанку», — ми взяли в команду «Схем». Чи хотів би я і надалі бути ментором? Мабуть, не дуже, тому що це забирає дуже багато сил.

— Журналістика розслідувань буває різною. Дехто працює в форматі жовтої преси, як папараці, а ви, наскільки я розумію, більше тяжієте до роботи з документами. Ви свідомо обрали саме такий напрямок чи просто так склалося?

— Так склалося. По-перше, мені не дуже подобаються матеріали, які пов’язані зі зливами інформації. Це завжди ризиковано, бо ти можеш не розуміти всіх мотивів джерела, яке зливає інформацію. Коли ти говориш із чиновником, якого нещодавно відсторонили чи звільнили, дуже важко його умовити, щоб через два дні він не пішов до наших конкурентів і не передав свої документи вже іншій редакції або на фейсбуку їх не опублікував.

А щодо спостереження — був у мене матеріал про весілля пасинка Медведчука. Це була, якщо чесно, дуже складна робота. Ти постійно сидиш у машині, ти іноді не можеш вийти в туалет, ти координуєш роботу знімальних груп. Навколо тебе ще бігають люди в балаклавах, і ти не розумієш, що буде наступної миті. Окрема проблема – на монтажі звести все зняте відео з кожного відеореєстратора, з кожної камери. Мені це дуже складно було. Мабуть, я задоволення отримав від процесу, а від того, щоб зібрати цей матеріал до купи, – ні.

Ну, і зрештою я знайшов таку формулу: треба шукати там, де інші не шукають. Так я відкрив для себе російські реєстри і швидко навчився ними користуватися після одного заходу, який відбувався в Латвії і в якому брали участь російські розслідувачі. Вони показали мені кілька інструментів, і я просто почав шукати наших політиків-бізнесменів там. Зараз на це поле вже зайшли інші журналісти, але тоді це було щось нове. Робота із російськими реєстрами допомогла мені не боятися, що завтра конкуренти видадуть на ту ж тему, яку розробляєш ти, свій матеріал.

Мені подобається шукати зв’язки. Іноді знайти навіть фотографію фігуранта дуже складно. Була історія, коли треба було знайти фотку сина впливового білоруського бізнесмена. Я передивився все, що тільки можна, але допоміг випадок. Його донька виступала в музичній школі, я подивився цей відеозапис, там був момент, коли вона спустилася зі сцени і сіла в залі. Я подивився, кому вона сідала на руки, і так я отримав стоп-кадр людини, яка є членом родини білоруського олігарха. Це для мене найбільше задоволення в роботі журналіста-розслідувача – знайти в якомусь несподіваному місці шматок пазла, якого бракує.

— Я знаю, що ваш батько займається бджолами і ви йому допомагаєте. Чи вам цікаво спостерігати за бджолиним світом? Він справедливіший за людський?

— У світі бджіл все відбувається за їхніми дуже чіткими законами, вони дуже організовані і точно виконують свою роботу. Це те, чого часом дуже не вистачає нам. За ними цікаво спостерігати. Можливо, колись на старості і я стану пасічником. Поки що до цього не готовий.

Фото: Максим Поліщук

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7213
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду