Гостьова редакторка «Громадського радіо» Катерина Мацюпа: «Я проти панібратства й тісної дружби зі спікерами»

Гостьова редакторка «Громадського радіо» Катерина Мацюпа: «Я проти панібратства й тісної дружби зі спікерами»

29 Серпня 2021
4024

Гостьова редакторка «Громадського радіо» Катерина Мацюпа: «Я проти панібратства й тісної дружби зі спікерами»

4024
Про специфіку роботи гостьової редакторки, більшу відкритість представників нової влади (зокрема через месенджери), втому від гендерної проблематики, шкоду лате та алкоголю, позитивний вплив карантину й фарбоване волосся.
Гостьова редакторка «Громадського радіо» Катерина Мацюпа: «Я проти панібратства й тісної дружби зі спікерами»
Гостьова редакторка «Громадського радіо» Катерина Мацюпа: «Я проти панібратства й тісної дружби зі спікерами»

Гостьова редакторка «Громадського радіо» Катерина Мацюпа мріяла вивчитись на журналістку ще у школі, але перш ніж реалізувати свою мрію, за порадою старшої сестри здобула ступінь бакалавра з політології у Києво-Могилянській академії. А після цього вступила на магістратуру до Могилянської школи журналістики. Під час навчання у КМА захопилась гендерними студіями і тепер ідентифікує себе як феміністку. Щоправда, писати або говорити в радіоефірі на гендерні теми Катя поки що відмовляється: каже, що вигоріла, працюючи над створенням подкастів для програми «Я захищаю її» про права жінок. «Я отримала своєрідний посттравматичний синдром, бо коли ти постійно слухаєш, як в сім’ї чоловік бив дружину, це теж травматичний досвід», — каже моя співрозмовниця.

Ще під час навчання у Могилянці Катя співпрацювала як фрилансерка з сайтом «Повага. Кампанія проти сексизму в українських ЗМІ та політиці» та із редакцією «Крим. Реалії». З червня 2017 до сьогодні вона – гостьова редакторка «Громадського радіо». Також створювала подкасти, а зараз веде авторську рубрику «З понеділка!» та працює як продюсерка над створенням російськомовного подкасту «Пашпарт» про білорусів у світі. В інтерв’ю для «Детектора медіа» Катерина Мацюпа розповіла про свій професійний досвід, як і чому зацікавилась темою здорового способу життя, згадала конфуз із запрошенням Олексія Гончарука на «Громадське радіо» та дала поради журналістам, які мають намір покращити своє самопочуття.

— Катю, як ви почали займатись журналістикою?

— Аби вступити до Могилянської школи журналістики, абітурієнт має здати комісії творчий доробок. Тому на четвертому курсі бакалаврату я почала писати. У мене був курс «Гендерні студії» і ця тема мене справді зацікавила. Вона була новою для мене: треба врахувати, що я походжу з Львівської області, досить консервативного регіону. Я вирішила, що хочу почати свій творчий доробок з гендерної теми. Я написала соціологині й гендерній дослідниці Тамарі Марценюк, попросила її порадити, куди мені звернутися, щоб попрацювати. Вона познайомила мене з Ілоною Фантою, яка тоді була головною редакторкою сайту «Повага. Кампанія проти сексизму в українських ЗМІ та політиці». На цьому сайті вийшла моя перша стаття, за яку я отримала гонорар і дуже пишалась цим.

— Як ви почали співпрацювати із редакцією «Крим. Реалії»?

— Я шукала роботу і написала Інні Кузнецовій, головній редакторці Київського бюро «Радіо Свобода». Зараз розумію, що це був чемний лист студента-«пиріжечка». Я запропонувала себе як авторку-фрилансерку, Інна швидко відгукнулася. Так вийшло, що на той період мене цікавив іслам. Я ніколи не хотіла прийняти іслам (випереджаючи питання), це просто була цікава мені культура. Я поїхала в Крим, побувала в мечеті. Пізніше був Майдан, анексія, і я вирішила, що можу писати про переселенців із Криму. Інна скерувала мене до Володимира Притули, головного редактора «Крим. Реалії». Моє перше інтерв’ю — з імамом Саїдом Ісмагіловим — було для мене дуже стресовим, я страшно хвилювалася. Але я впоралась, стала робити інтерв’ю, репортажі. Спочатку робила тексти, а потім, коли вступила в Могилянську школу журналістики, почала вивчати зйомку і відеомонтаж і згодом стала робити відео у форматі «Без коментарів».

— Чому ви припинили співробітництво із «Крим. Реалії»?

— Я пішла звідти, коли вже закінчувала Могилянську школу журналістики. Чесно кажучи, я тоді почувалась дуже погано, вигоріла фізично й емоційно. Мені тоді здавалось, що на всі можливі теми я вже відео зняла, інтерв’ю зробила. В редакції «Крим. Реалії» працює багато кримчан, які є вимушеними переселенцями, і вони, на відміну від мене, краще розуміли контекст, мали контакти із чиновниками. У мене був комплекс меншовартості, я сумнівалась, що можу чогось досягти, висвітлюючи далі тему Криму. І ще у мене трапився конфлікт у колективі. Зараз я би зовсім по-іншому розв’язала цей конфлікт, але в тогочасному стані сприйняла цю ситуацію як велику трагедію. Я почала шукати нову роботу і знайшла її на «Громадському радіо».

— Чому ви припинили працювати з відео?

— Найглибша причина — дискомфорт. Я люблю мобільність, я звикла багато ходити містом і для мене це важливо. Якщо ти фрилансерка і знімаєш сама, то в тебе в рюкзаку постійно камера, світло, а ще ти несеш штатив. В якийсь момент мене це задовбало.

— Вас як журналістку цікавить тема сексизму. Чи стикалися ви з сексизмом на свою адресу?

— Я думаю, із сексизмом стикається кожна жінка зі свого народження: народилась дівчинкою — купили одяг рожевого кольору. Ця тема в мені зрезонувала, тому що я почала згадувати свій досвід. Ти вступила в університет, а тобі кажуть, що головне завдання жінки —  народити дітей. Я таке чула від одного політика, з яким робила інтерв’ю. Мої батьки мені цього прямо не казали, але я це могла почути десь під час навчання чи від дальших родичів. У кожної жінки в житті були випадки, коли їй притикали тим, що вона слабка чи що вона має бути слабкою. Мені інколи казали, що я надто розумна, надто вперта і тому не буду подобатись чоловікам. Словом, коли я слухала курс «Гендерні студії» у Могилянці, я згадала свій досвід і зрозуміла, що все, про що нам розповідають, це і про мене. Так поступово я почала цікавитися цією темою і стала феміністкою.

­— У червні 2017 року ви почали працювати на «Громадському радіо». Як це було?

— Я не дуже хотіла працювати на радіо. Але «Громадське радіо» мені подобалося тим, що багато говорить і пише про права людини, про фемінізм, гендерні питання, переселенців. Я відчувала, що у мене спільні цінності із людьми, які роблять «Громадське радіо». Потрапила я туди просто: мене відібрали за резюме, я пройшла співбесіду і почала працювати.  

— Що означає бути гостьовою редакторкою «Громадського радіо»?

— Це означає бути менеджеркою, хорошою слухачкою, багато спілкуватися із людьми з організаційних питань і в принципі багато спілкуватися з людьми. Взагалі я себе позиціоную як інтроверта, люди дивуються, як і чому я обрала роботу гостьовою редакторкою. Я пояснюю це тим, що я спілкуюсь із людьми багато, але відсторонено. Плюс пандемія сприяла тому, що я стала менше бачитися із людьми і більше телефонувати — це мені більш комфортно. Коли я тільки починала працювати, я одразу розуміла, що буду стикатися з хамством.

За ті роки, що я працюю гостьовою редакторкою на «Громадському радіо», моя робота дуже змінилася, тому що змінилася сама організація, сітка програм, самі програми – відповідно, змінилися теми, гості і підхід до організації роботи. На початку для мене було складно сидіти в редакції в невеликій кімнатці, де всі говорять, щось своє роблять, а я тим часом дзвоню серйозним людям і запрошую їх на ефір. І вони мені ще періодично хамлять. І поруч редакторка з її вічним питанням «Ну що, ти вже видзвонила включку на ефір?» Це був постійний стрес. Зараз я в основному пишу в месенджерах потенційним гостям. Важливий момент: я не працюю як гостьова на новинах, я працюю для конкретної програми, наприклад, зараз ­— для ранкової. Коли працюєш для програми, маєш час на стратегічне планування гостей, з частиною домовляєшся наперед, а частину залишаєш під новини, які трапляться. Мабуть, найскладніше, коли зривається гість або стається якась екстрена новина пізно ввечері. В цей час треба не писати, а дзвонити гостям, хоч я цього так не люблю! Але доводиться це робити, хоч і не так часто. 

— Розкажіть якусь смішну історію з серії «Як я запрошувала на радіо…»

— Мабуть, найсмішніша — про Олексія Гончарука в часи, коли він ще не був прем’єр-міністром. Він тоді ще очолював Офіс ефективного регулювання. У них вийшов черговий аналіз якогось законопроєкту, і ми хотіли запросити їх в ефір на цю тему. Я не хотіла довго паритись із пресслужбою і написала Гончаруку у месенджері напряму. І він мені відповів, що приймає пропозицію і буде у нас на Хрещатику, 26 у потрібний час. Приходить цей день ефіру, Олексій пише мені, що він на місці. Я виходжу, посміхаюсь йому і вітаюсь, а паралельно зі мною виходить йому назустріч гостьова з «Українського радіо». Ми з нею ледь не посварилися, бо ефір ось-ось почнеться. Виявилось, що він дав згоду одночасно на два ефіри – на «Громадському радіо» та на «Українському». В результаті ми мирно поділили цього віп-гостя — він встиг і туди, і туди.

— Кого із потрібних «Громадському радіо» спікерів поки що не вдалося побачити у студії?

— Ой, таких багато! Наприклад, Юлія Тимошенко. Я з її секретаркою Мариною Сорокою довго переписувалась, надсилала їй листа щотижня і вона щоразу дуже ввічливо мені відповідала відмовою. Так само в студії «Громадського радіо» жодного разу не було Петра Порошенка. Зі «слуг», яких ми запрошували, до нас так поки що й не прийшов Давид Арахамія.

— Чи легко запросити на ефір урядовця? Чи стала влада за Зеленського відкритішою?

— Мені здається, що стала трохи відкритішою. Це неочевидний плюс, але це так. Коли «Слуга народу» стала партією влади, у них був комунікаційний бардак, і тому нескладно було комунікувати напряму із представниками цієї партії. Правда, бувало по-різному. Траплялося так, що через безлад у роботі із пресою одного і того спікера обіцяли відразу кільком проєктам, і в результаті спікер обрав не нас, а якийсь великий телеканал. Було боляче. Не впевнена, що це заслуга «Слуги народу», але мушу сказати, що політики й урядовці справді стали трохи доступніші через месенджери. Звісно, не кожен міністр тобі відпише у вотсапі, але бувають такі, що відповідають самі. Хочу додати, що я проти панібратства і тісної дружби зі спікерами. У мене з гостями завжди формальне спілкування і я вважаю, що так правильно. Разом із тим через те, що я вмію слухати людей і адекватно до них ставлюся, зокрема намагаюся їм зайвий раз не телефонувати після 21-ої, є низка високопосадовців, які можуть за потреби мене виручити і вчасно включитися в ефір. Я цим не зловживаю, хіба відбувається щось екстрене.  

— Чого ви навчилися, працюючи гостьовою редакторкою?

— Я навчилась краще комунікувати з людьми. Навчилась у черговий раз розуміти, що базовими потребами людей в жодному випадку не можна нехтувати. Це про те, що людині треба запропонувати сходити в туалет, випити склянку води. Якщо людина сильно хвилюється перед ефіром, то у тебе є три секунди, щоб спробувати розрядити ситуацію, але тут треба бути дуже акуратною. Моя робота дає мені безкоштовну можливість спостерігати зблизька за різними людьми. Про гостей говорить те, як вони спілкувалися в процесі запрошення, як прийшли в студію, в якому вигляді, як спілкуються зі своїми помічниками. Щоправда, на цю можливість спостерігати гостей у студії сильно вплинула епідемія коронавірусної хвороби: ми почали працювати з гостями дистанційно. При цьому я помітила, що після переходу на включення тривалість розмови із гостем в ефірі скоротилася. Наш ефір став більш динамічним і наповненим, у мене побільшало роботи із пошуком гостей, але я даю собі раду. Мені було складніше особисто зустрічати гостей, проводити їх в студію тощо. У мене було багато пов’язаного із цим стресу, якого тепер стало менше. Тому особисто мені коронавірусні реалії спростили життя.

— За час своєї роботи на «Громадському радіо» ви також створювали різноманітні подкасти. Розкажіть, який з них особливо дорогий вашому серцю.

— Мої подкасти виходили в межах програми «Я захищаю її». Це важлива класна програма, але важка, я після неї дуже вигоріла і зараз не займаюся темою домашнього насильства. І взагалі від гендерних тем як журналістка я відійшла. Я – феміністка, але я не хочу зараз писати на гендерні теми, тому що дуже втомилася. Я отримала своєрідний посттравматичний синдром, бо коли ти постійно слухаєш, як у сім’ї чоловік бив дружину, це теж травматичний досвід. Бувало, я закохувалась платонічно у своїх героїнь, співпереживала. Я вдячна всім своїм героїням, що вони ділилися зі мною сенситивною інформацією. Я сподіваюсь, що я їм як мінімум не зашкодила.

— Ви ведете авторську рубрику «З понеділка!» Розкажіть про цей проект.

— Ця рубрика виходить раз на тиждень, зараз — у прямому ефірі. Все почалось із того, що це була двадцятихвилинна рубрика в межах ранкової програми. Вона про здоровий спосіб життя у ХХІ столітті і про те, як себе почувати комфортно у власному тілі кожен день.

Я закінчила університет, попрацювала, трохи заробила грошей і у мене з’явився час на те, щоб зайнятися собою — піти у фітнес-центр, переглянути своє харчування тощо. Мене в цю сферу затягнуло, спочатку із перекосами. Був такий період, коли я думала, чи мені не стати фітнес-тренеркою. Все-таки поки що я цього не планую, але знаю, що якщо захочу, зможу це зробити. Фітнес – це не спорт, це здоровий спосіб життя, а спорт – це великі досягнення. Якщо ми говоримо про здоровий спосіб життя, то фізична активність – це тільки одна з ланок, і харчування – не менш важлива ланка. Так я почала в цьому крутитись, цікавитись, постійно дізнаватися щось нове. Під час карантину минулого року я купила собі онлайн-курс для фітнес-тренерів, де викладають анатомію, фізіологію, біомеханіку.

Поки я займалась самоосвітою, я накопичила багато інформації і відчула, що хочу нею ділитися. Я використовую доказовий науковий підхід, то чому б не робити це в ефірі «Громадського радіо»? Це може бути корисно слухачам і важливо для моєї самореалізації. Я запропонувала формат: у ранковому ефірі я говорю із ведучими в дружній манері про здоровий спосіб життя. Ми спробували, вийшло непогано, але в якийсь момент я зрозуміла, що цей формат себе вже вичерпав. Ми не могли йти вглиб тем, обговорювали переважно загальні питання зі сфери фітнесу. І я подумала: чому б мені самій не попробувати вести програму? Тут треба зробити ремарку: я роблю це на волонтерських засадах і не отримую за цю роботу гроші, у мене просто зараз такий душевний порив, що я хочу ділитися інформацією, якою я переповнена. Я запрошую гостей, з якими обговорюю різні аспекти здорового способу життя. Наприклад, остання розмова була з науковицею Ольгою Масловою, авторкою подкастів «Наука як по маслу» на «Громадському радіо». Ми говорили про сон і його важливість для здорового способу життя. Був випуск про стретчінг і як на якість життя впливає те, наскільки у нас розтягнуте тіло. І чи обов’язково стретчінг — це шпагат? Спойлер: ні, і не варто зловживати шпагатом.

— Ви справді знаєте, як змінити своє життя на краще? Дасте поради журналістам?

— По-перше, потрібно добре спати. Вісім годин сну — це дуже важливо. Може бути сім годин, але точно не чотири. «Висплюсь в іншому житті» — це не працює, в такий спосіб ми робимо собі ведмежу послугу. По-друге, припинити постійно пити лате, тому що в лате багато калорій. А головне: якщо між прийомами їжі пити стихійно лате, це розбалансовує нашу харчову поведінку і веде до того, що нам більше й частіше хочеться їсти. Я не хочу демонізувати лате, але коли у людини немає структури в харчуванні, це проблема.

Ворог нашої харчової поведінки – непродуманість вчинків, особливо коли ми живемо у великих містах, на нас звідусіль тисне реклама, де дуже багато не найздоровішої їжі. Немає проблеми в тому, щоб інколи собі щось некорисне дозволити. Є проблема, коли ми нормально не поспали, не поснідали, каву із круасаном перехопили дорогою на роботу, на обід часу не було, тож ми неминуче наїдаємось ввечері, а потім не можемо заснути. Виходить якийсь коловорот. Тут треба зупинитися й виробити якусь структуру.  Гіподинамія —  теж ворог нашого здоров’я. Не йдеться, що всі мають ходити у фітнес-центри чи бігати; треба ходити впродовж дня.

І ще одне. Серед журналістів модно і популярно вживати алкоголь. Немає здорової дози алкоголю. Вживати чи не вживати – вибір кожного, але я знаю людей, які йшли після роботи за компанію в бар і врешті це перетворилось на проблему. Пити алкоголь – це не круто. Можна гарно спілкуватися з людьми і отримувати інсайдерську інформацію і при цьому не пити.

— Як роки роботи на «Громадському радіо» вас змінили?

— Я пофарбувала волосся (сміється). Це справді сталось, поки я працювала на «Громадському радіо». Я собі почала подобатися у новому образі. Мені дуже хотілося змін саме у моєму образі і те, як вийшло, мені сподобалось. Є стереотип, мовляв, із таким волоссям, як у мене зараз, ходять лише феміністки і ЛГБТ-активістки. Але в професійному житті у мене не було проблем, пов’язаних із виглядом. Я боялась, що мене почнуть ще менш серйозно сприймати гості, але ні.  

Працюючи на Громадському радіо, я стала більш прагматична, певною мірою простіша. Після Могилянки я любила говорити складними конструкціями, розумними термінами. А в журналістиці треба говорити простіше, особливо на радіо. Радіо вимагає висловлювати суть і говорити просто, щоб було зрозуміло з першого разу. «Громадське радіо» — команда людей і від цих людей я набралась багато чого. Я стикалась як із хорошим, так і з поганим і вчилась із цим взаємодіяти. Є люди, від яких я свідомо чи несвідомо переймаю моделі поведінки. Наприклад, я поважаю нашу головну редакторку Тетяну Трощинську. Мені подобається, як вона веде ефіри, як вона пише пости у фейсбуці — я за цим спостерігаю і роблю для себе висновки як журналістка в тому числі. А були люди в колективі, з якими у мене були конфлікти. Ці ситуації принесли мені стрес, але також це досвід: я стала більш стресостійкою.

Фото – Максим Поліщук

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4024
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду