Якщо хтось захоче написати історію медіа незалежної України, то зможе це зробити, ознайомившись із понад 200 тисячами матеріалів, які вийшли протягом двадцяти років на «Детекторі медіа» (до 2016 року — «Телекритиці»).

Сайт, який починав із критики телеконтенту, за два десятки років перетворився на портал із новинами про медіа і журналістів, моніторингами теле- і радіоконтенту, роботи державних органів у сфері медіа, впливу пропаганди, матеріалами про свободу слова, медіаграмотність, медіаринок, медіазаконодавство, медіареформи тощо. Тут зібрані практично всі випадки нападів на журналістів або перешкоджання їм.

Я прийшла в «Телекритику», коли вона готувалася відзначати своє п’ятиріччя, 4 вересня 2006-го. Святкування не влаштовували; не знаю, з яких причин, можливо через те, що нам не було коли святкувати, бо ми вічно працювали. Хоча нас вітали й політики, й керівники медіа, й ведучі, й журналісти.

У вересні 2006 року розпочався новий політичний сезон, за кілька місяців до того відбулися чергові вибори до Верховної Ради. У «Телекритиці» працювало тоді всього кілька людей, хоча на сайт ставили вже близько тридцяти матеріалів на день. Ексклюзивних новин було небагато, писали новини й про журналістів різних країн, багато було про російських (зокрема, про вбивство Анни Політковської). Новини були двомовні, але невдовзі Отар Довженко, на той час заступник шефредакторки і засновниці проєкту Наталії Лигачової, сказав, що ми беремо курс на ексклюзивні новини, які робимо виключно українською. Це мені підходило.

Звісно, за 15 років багато чого відбулося й уже й забулося. Але я переглянула архів першого місяця своєї роботи в «Телекритиці» й тепер думаю, як я тоді вижила із дворічними близнюками на руках :)

«Телекритика» не мала часу відзначити своє п’ятиріччя, зате писала про святкові дати інших медіа, приміром, що 5 канал святкував свою третю річницю. Олексій Семенов тоді був генпродюсером НТН і казав, що «красуні врятують ефір». Після того він був генпродюсером пів дюжини каналів, під час запуску / перезапуску яких був дуже прихильним до «Телекритики», охоче розповідаючи про плани. А коли ми дещо згодом уточнювали про зроблене або запитували про проблеми, він втрачав до нас інтерес, навіть грубив нашим кореспондентам.

Того вересня в Україні обговорювали скандал щодо зміни власника «1+1» («Дело канала 1+1»: так когда же соврал банкир Коломойский?»), Верховна Рада створила тимчасову слідчу комісію щодо нападу народного депутата Калашнікова на знімальну групу СТБ, парламент відправив у відставку голову Держкомтелерадіо Івана Чижа, натомість на його місце обрав Едуарда Прутніка. Ексмайор Державної служби охорони Микола Мельниченко виступив у переддень шостої річниці зникнення Георгія Гонгадзе на парламентських слуханнях. Президент Віктор Ющенко звільнив главу Секретаріату Олега Рибачука, Ірина Геращенко подала у відставку з поста глави пресслужби Президента України. Новою прессекретаркою Ющенка призначили ведучу СТБ Ірину Ванникову. Миколу Томенка обрали віцеспікером парламенту. Про все це писала «Телекритика» у вересні 2006 року.

У парламенті активно обговорювали медіареформи, до здійснення яких іще залишалося як мінімум десять років. Газети вже були готові до роздержавлення, яке закінчилося 2018-го, народна депутатка Ольга Герасим’юк виступала проти законопроєкту про наклеп, і врешті Партія регіонів відкликала цей проєкт (щоб за кілька років знову його зареєструвати і під тиском журналістів скасувати). Народна депутатка Ганна Герман стверджувала, що прем’єр-міністр Віктор Янукович обома руками «за» суспільне телебачення. А голова Верховної Ради Олександр Мороз обіцяв прискорити створення Суспільного мовлення і називав себе одним з ініціаторів створення цієї структури. До створення Суспільного залишалося 11 років.

У парламенті тривала боротьба за заборону реклами алкоголю і тютюну, деякі народні депутати стверджували, що така заборона покладе рекламний ринок і вдарить по медіа. Наразі реклама тютюну заборонена, а алкоголю обмежена (що я особисто вітаю), а медіа працюють.

Журналістська спільнота тоді була більш згуртована. У вересні 2006-го стартувала ініціатива відомих українських журналістів «Краще не брехати». Також журналісти розпочали громадянську кампанію «Руки геть від свободи!». Серед учасників були Михайлина Скорик, Вікторія Сюмар, Володимир Ар’єв, Наталія Лигачова, Святослав Цеголко.

Роман Скрипін, у вересні 2006 року — медіадиректор «РБК-Україна», в інтерв’ю «Телекритиці» стверджував, що «гроші на телебаченні не можуть бути головною метою».

Пресслужба глави Донецької ОДА провела роботу з журналістами, акредитованими для висвітлення візиту прем’єр-міністра Віктора Януковича в Донецьк. Їм порадили близько до прем’єра не підходити і «глупих питань» не ставити.

У вересні 2006 року «ТК» ще вітала Сніжану Єгорову й Антона Мухарського з народженням сина. Скільки всього змінилося відтоді і в цій родині, і в Україні загалом!

Продовжували запускатися нові друковані видання, приміром, вийшов перший номер журналу «Деньги.ua». Інтернетом користувалися тоді лише три мільйони українців. На пресконференціях Ющенка і Януковича в першу чергу давали можливість поставити запитання кореспондентам традиційних медіа (телеканалів, друкованих ЗМІ), а потім уже онлайн-видань. Минуло всього 15 років, а як усе змінилося навіть на пресконференціях керівництва держави. Очевидно й через те, що інтернетом уже користуються понад тридцять мільйонів українців.

У нашій редакції часто дискутують про популярність матеріалів. Мовляв, робиш-робиш серйозну новину, пів дня береш коментарі для балансу, а її потім прочитає п’ятсот людей. А якась жовта новина (для них у нас є спеціальна рубрика Medialife) набирає десятки тисяч переглядів. І для створення такої новини треба в десятки разів менше часу. Приміром, читачі «Детектора медіа» люблять матеріали про скандали, заручини, одруження, народження дітей, розлучення, і традиційно добре читають всі новини зі словами «холостяк», «зважені і щасливі» тощо.

Я переглянула архів своїх матеріалів на «Детекторі» (яких понад тисяча). І знаєте, який матеріал найкраще почитали? Ось цей! Він набрав майже 180 тисяч. І він далеко не жовтий. І таких прикладів також вистачає. Шалена відвідуваність у нас була під час Революції гідності, і тоді читач приходив до нас не по жовті новини.

Читаючи матеріали «Детектора», можна не тільки дізнатися про нові призначення / звільнення медіаперсон, купівлю / продаж телеканалів, світоглядні зміни журналістів, які стали політиками, а й про те, як Україна проводить медіареформи і рухається до сталої демократії. Ставлення політиків / президентів до медіа добре показує їхні справжні наміри у владі та чи є у них державницьке мислення.

Як вдалося «Детектору медіа» («Телекритиці»), фактично нішевому виданню, вижити серед тисяч медіа в Україні? Думаю, завдяки підтримці громадської організації «Детектор медіа», яка всі ці роки активно працює, а не існує формально на папері. Завдяки донорській підтримці. Завдяки підтримці наших читачів, із якими ми намагаємося бути чесними і щирими. Завдяки принциповості й самокритичності. І, звісно, завдяки засновниці Наталії Лигачовій, яка вірить у свій проєкт.

Світлана Остапа, заступниця шефредакторки «Детектора медіа», голова Наглядової ради Суспільного