14:30
Середа, 26 Лютого 2020

Рекомендація щодо застосування мов у медіа

1 530
Незалежна медійна рада відреагувала на заяви представників окремих медіагруп про неконкурентність української мови чи україномовного продукту.
Рекомендація щодо застосування мов у медіа
Рекомендація щодо застосування мов у медіа

Представники окремих національних медіагруп регулярно озвучують заяви про неконкурентність української мови / україномовного продукту. Зокрема, у 2019 році телеведуча Оксана Марченко стверджувала, що нове мовне законодавство «позбавить українців доступу до світової науки». Нещодавно ж представниця каналу «1+1» Олена Єремєєва заявила: «Знайти тональність української мови, щоб глядач її сприймав, досить непросто. За нашими спостереженнями мелодрами українською мовою дивляться гірше, ніж комедії».

Розглядаючи мовний аспект у медійній сфері, необхідно брати до уваги низку факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру.

І. Загальні міркування

1.1. Українська мова (а отже й права україномовних) у минулому зазнавала систематичних утисків із боку імперського центру або ж держави-окупанта (Емський указ, Валуєвський циркуляр та ін.). В радянський період українська мова отримала офіційний статус поряд із російською, але фактичний статус російської був вищим як у мови міжнаціонального спілкування в СРСР і мови найчисленнішої мовної групи в межах Радянського Союзу, в тому числі внаслідок добре продуманих і де-факто імперських політик уже радянського режиму.

Тут необхідно також пам'ятати і про складне становище кримськотатарської мови, зокрема внаслідок окупації Росією Кримського півострова.

1.2. Відповідно до ст. 10 Конституції України, українська мова є державною, держава забезпечує її всебічний розвиток і функціонування, але також гарантується вільний розвиток і використання російської та інших мов національних меншин. При цьому підтримка державної мови є не лише одним із елементів реалізації загальних засад конституційного ладу, який підтримує єдність Українського народу, але також і засобом гарантування мовних прав україномовних громадян. На відміну від поширеніших мов (як-от англійської, французької чи тієї ж російської), які набули такого поширення внаслідок комплексних історичних обставин, включно із процесами колонізації та захопленням інших територій, українська мова наразі має офіційний статус лише в державі Україна, тобто лише Україна є місцем, де україномовні громадяни мали би користуватися всіма зручностями, що їх носій державної мови традиційно має у власній же державі. Так, наприклад, було би дивно, якби італійськомовний італієць не почувався комфортно в публічній сфері в Італії, або ж німецькомовний німець — у Німеччині. Тобто законодавче регулювання в мовній сфері здійснюється не лише для забезпечення статусу державної мови, а й для забезпечення прав громадян, у яких українська є рідною мовою.

Але якщо у зв’язку з офіційним статусом української мови держава значною мірою зробила її мовою роботи державних органів та комунікації приватних суб’єктів із ними або ж мовою освіти, то в контексті гарантування прав україномовних на вживання та особливо на отримання інформації рідною мовою українські уряди до останнього часу навіть формально не спромоглися на якісь суттєві кроки (попри агресивну політику РФ у справі просування поза її кордонами російської мови, яка була офіційно проголошена ще на початку 2000-х років). А прийняття у 2019 році Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” в наших умовах ще не гарантує повної імплементації його положень.

ІІ. Суб’єктивні фактори

2.1. Дискурс навколо мовного питання часто містить оцінки дискутантів із приводу поширеності тієї чи іншої мови в Україні, зроблені на основі їхніх власних емпіричних спостережень у повсякденному житті. Але суб’єктивне коло спілкування й інформаційна бульбашка будь-якої особи не спроможні надати їй об’єктивну картину мовної ситуації по країні. Необхідно також брати до уваги значний відсоток громадян, які практикують двомовність (20–30 % залежно від національності та середовища (вдома, на роботі)) (дані дослідження Центру Разумкова «Особливості ідентичності окремих мовних і національних груп»). Тобто для носія певної мови його оточення й комунікація викривлює мовну ситуацію швидше саме на користь його мови (співрозмовники переходять у спілкуванні з ним на його мову, при пошуку інформаційного чи розважального контенту особа вибирає продукцію саме своєю рідною мовою і т. п.). Таким чином, для російськомовних їхня мова виглядає поширенішою за українську.

2.2. Слід також зазначити, що російська мова традиційно виконує в Україні дві ролі: мова національної меншини та мова колишньої імперії. Імперські мови традиційно мають поширення та вплив на порядок потужніший, ніж мови колонізованих народів. Колонізація ніколи не відбувалася без культурного тиску та примусової асиміляції, які були і є важливими її інструментами. Приниження власної мови, культури та суспільства, а також орієнтація на мовний та культурний продукт колишньої імперії є проявом постколоніального синдрому, який блокує становлення справжньої незалежності духу. Деякі українські медіаменеджери та звичайні громадяни в цьому зовсім не унікальні. Так само можна спостерігати, як, наприклад, у колишніх французьких колоніях Північної Африки певні громади й досі віддають перевагу як французькій мові у спілкуванні, так і отриманню новин із французьких медіа. Ситуація України є особливою в тому, що де-факто війна за незалежність від колишньої метрополії триває й тепер, і мовне питання використовується в ній як цілком ефективна зброя. Так, для країни-агресора будь-які заяви про нібито «недорозвиненість» чи «недостатність» української мови є безцінним способом делегітимізації Української державності як такої, адже «недосконала» мова може породити тільки «недосконалу» державність і по суті неспроможну державу (failed state). Країна-агресор блискавично використає наш постколоніальний синдром, хворобливу культурну залежність від колишньої метрополії, жагу медіаменеджерів до легкого збагачення та сумніви у власній спроможності як для територіального, так і для духовного загарбання, адже без духовної колонізації зберегти завойовані території буде неможливо. В цей історичний період національні медіа мають докласти особливих зусиль для того, щоби не відігравати роль «корисних ідіотів» для підтримки та просування агресивних зовнішньо-політичних амбіцій Російської Федерації.

2.3. Медіаменеджери, очевидно, вважають, що зміна мови медіа вплине на його аудиторію: внаслідок зміни (збільшення відсотка) мови телеканалу, радіо або друкованого видання певна частина аудиторії може «перетекти» до інших медіа, які відповідних мовних змін не запровадили. Але навіть якщо припустити, що такі побоювання мають підґрунтя, це не означає, що внаслідок зміни мови це медіа однозначно втрачає частину аудиторії, оскільки до нього зможе перетекти інший сегмент аудиторії, який орієнтується вже на нову мову цього медіа. При цьому цей процес є повільнішим, аніж описаний вище відтік аудиторії, адже для наявної на момент зміни мови аудиторії медіа така зміна є очевидною одразу, тоді як для потенційної аудиторії (яка поки що не споживає контент даного медіа) така наочність відсутня. Тому заяви про втрату аудиторії після зміни мови телеканалу можуть бути передчасними.

Крім того, розглядаючи співвідношення української та російської мови, необхідно брати до уваги більший відсоток російськомовних та двомовних носіїв у великих містах та переважну україномовність містечок та сіл (при цьому необхідно враховувати, що декларування української мови як рідної далеко не завжди передбачає її щоденне використання), що склалося, зокрема, внаслідок процесів індустріалізації та пов’язаної з нею міграції за імперських та радянських часів. Для телебачення комерційно привабливішою може вважатися саме міська аудиторія, а рейтинги телеканалів серед сільської аудиторії можуть навіть не вимірюватися, але якщо для телерадіомовлення використовується радіочастотний ресурс, наданий державою (див. детальніше ЗУ .«Про радіочастотний ресурс України» та «Про телебачення і радіомовлення»), то при його використанні певні групи населення не мають опинитися у привілейоване становище з огляду на комерційні міркування мовника, тимчасом як потреби інших суспільних груп ігноруються або ж маргіналізуються.

2.4. Виготовлення інформаційної продукції певною мовою логічно передбачає залучення носіїв цієї мови. Якщо переважна більшість громадян України вважаються такими, що володіють державною мовою в обсязі, достатньому для її розуміння, то це ще не означає, що будь-хто, задіяний раніше у створенні інформаційної продукції російською мовою, зможе з такою ж ефективністю працювати над створенням україномовного продукту і робити це на тому ж якісному рівні.

ІІІ. Об’єктивні фактори

3.1. Згідно з даними загальнонаціонального дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова у грудні 2019 року, в тому, що українська мова є важливим атрибутом незалежності України, згоден 81 % громадян, при цьому так вважає більшість опитаних у всіх регіонах України (наприклад, у Східному регіоні — 64 %). Більшість громадян (79 %) вважає, що в українських ЗМІ принаймні половина наповнення має бути українською мовою (53 % згодні з цим безумовно і ще 26 % —  радше так) з аналогічною переважною підтримкою в усіх регіонах.

3.2. Ювал Ной Харарі у книжці «Людина розумна» показує, як домінування однієї соціальної групи над іншою, яке зрештою виражається в появі дискримінаційних законів (апартеїд, Емський указ тощо), спричиняє примусову маргіналізацію дискримінованої групи більшою чи меншою мірою. Внаслідок такої маргіналізованості виникають культурні упередження в домінантної соціальної групи щодо дискримінованої й вони надають раціональні, на перший погляд, аргументи для підтримання дискримінаційних законів та збереження маргіналізованого стану дискримінованої групи. Це цілком застосовно й до мовної сфери, тобто прояви упереджень до тих мов, які зазнавали (-ють) дискримінації, на кшталт заяв про їхню неконкурентоспроможність порівняно з домінантною мовою, відновлюють/посилюють цю дискримінацію.

3.3. Дві мови, навіть подібні між собою, різняться за своїми характеристиками, як-от кількість слів і носіїв мови, розвинутість термінології в певній сфері, способи побудови мовних конструкцій тощо. Але також кожна мова є динамічною системою, що може змінюватися й розвиватися, а відмова від практичного застосування мови цілком логічно гальмує її розвиток у сенсі, зокрема блокування появи нового лексичного запасу для опису явищ сучасності.

Усі ми добре знайомі з поширеними гумористичними упередженнями щодо різних мов, як-от що французька є мовою кохання, італійська — мовою музики, німецька лише для філософів, а англійська найкраща для бізнес-листування. Втім, такі упередження прийнятні тільки якщо висловлюються як жарт, а як серйозне інтелектуальне твердження вони сміховинні. Адже кожен із тих, хто володіє більш ніж однією мовою, добре знає, що в кожній мові є унікальні слова, які просто не мають прямого перекладу іншими мовами, а отже кожна з мов є багатою й особливою на свій лад. Саме тому збереження мовного різноманіття є важливим культурним завданням для людства, яке, на жаль, продовжує втрачати менш вживані мови.

3.4. Об’єктивно російськомовний ринок інформаційної продукції й послуг є значно більшим за аналогічний україномовний внаслідок різниці в кількості носіїв цих мов. Завдяки цьому економічний ефект масштабу здешевлює виробництво російськомовного продукту й робить його виробництво комерційно привабливим в Україні. Проте національні медіа й виробники контенту поки що переважно й обмежуються виробництвом експортної продукції для РФ та країн СНД, ігноруючи решту світу, очевидно, не маючи сміливості конкурувати поза межами колишньої імперії. В той же час отримання доходів від експорту до РФ під час конфлікту з цією країною є певною формою хворобливої залежності від неї і веде до знецінення активів України у коротко-, середньо- і тим більше довготерміновій перспективі.

IV. Незалежна медійна рада, з огляду на викладене вище, керуючись пунктом 4 Положення про Незалежну медійну раду, рекомендує медіа:

  • намагатися задовольняти мовні потреби навіть того сегменту аудиторії, який, на перший погляд, може вважатися непривабливим із комерційної точки зору;
  • враховувати можливий часовий лаг, пов’язаний зі зміною мови свого контенту, між відпливом частини аудиторії, що орієнтувалася на продукцію попередньою мовою, та поступовим «перетіканням» нової аудиторії, яка надає перевагу продукції новою мовою;
  • залучати носіїв певної мови як рідної при переході на випуск контенту цією мовою;
  • не обмежуватися ринком РФ та країн СНД при виробництві контенту на експорт;
  • керівникам, висловлюючи позицію від імені медіа, уникати тверджень про неконкурентоспроможність української, кримськотатарської та інших мов, носії яких зазнавали (-ють) дискримінації за мовною ознакою, оскільки такі заяви не тільки принижують людську гідність носіїв таких мов, але у випадку з мовою українською ще й працюють на делегітимізацію Української державності як такої, що є абсолютно неприпустимим в умовах конфлікту, прямо пов'язаного із захистом незалежності, суверенітету й територіальної цілісності нашої держави.

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1530
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду