Друковані ЗМІ й інтернет також відіграють важливу роль у цьому. Збільшується сегмент тих, хто занурений у віртуальну реальність світової мережі й використовує її як єдине джерело інформації. Наприклад, у 2008 р. розісланих e-mail було в 240 раз більше, ніж листів, що пройшли через звичайну пошту!

Але при більш детальному ознайомленні зі змістом матеріалів, які подаються в наших ЗМІ, виникає питання відповідності масмедіа своїм функціям. На жаль, цю невідповідність особливо помітно на прикладі українських ЗМІ.

Як зазначають експерти Центру досліджень проблем громадянського суспільства, 52,3% опитаних вважають, що в Україні є свобода слова, але 68,7% стверджують, що не довіряють ЗМІ, а ще 61,2% хотіли б повернення цензури на телебачення. Чому задекларована на «помаранчевому» майдані свобода слова перетворюється на профанацію? Причин кілька.

Маніпулятивність як наслідок надмірного «споживання» свободи слова. Як зазначає російський політолог С. Кара-Мурза, людина сучасного міського суспільства залежить від телебачення. Вона проводить біля екрана набагато більше часу, ніж того вимагають її потреби в інформації й розвагах. Сьогодні телебачення і є основним джерелом знань про світ для 90% громадян України.

Зміни в сучасному суспільно-політичному житті країни більш ніж динамічні. Звичайний громадянин не здатен уловлювати всіх тонкощів владної інтриги, аналізувати приховані фактори, враховувати економічну кон'юнктуру тощо. Інколи це не спроможний зробити навіть знаний політолог чи економіст. На «маленькому українцеві» лежить вся вага соціальних наслідків економічних експериментів: постійне підвищення цін, інфляція, страх втратити роботу та ін. У цьому «забігу» пересічна людина бажає одержати таку інформацію, що не вимагала б від неї значних розумових зусиль, зіставлення фактів, критичного мислення та й, бажано, не вела до депресії. Ряд сучасних критиків маскульту вказують, що втрата самостійності мислення підвищує ризик маніпуляцій суспільною свідомістю.

Українські ЗМІ виробили (чи творчо запозичили) унікальний формат подання політичної й соціально-економічної інформації - реаліті-шоу! Обговорення важливих і навіть ключових проблем країни зведено до брутального з'ясування стосунків у прямому ефірі. Технологія проста: досить знайти двох політиків різних поглядів і розумного ведучого-провокатора. З одного боку - в наявності плюралізм думок, з іншого - маніпуляція свідомістю глядачів.

Як точно підмічає відомий публіцист Ігор Лосєв, у цьому інформаційному «водоймищі» з численними вирами, пастками й порогами дуже потрібен «лоцман», який виконує також функції «фільтра», що захищає глядача від особливо зухвалої брехні, підтасовування та обману. У цій ролі загалом повинен виступити ведучий політичного телешоу. Проте ми маємо лише професійних провокаторів.

Сухого залишку від цих «свобод» в головах глядачів не залишається. Ми просто споживаємо потоки чиєїсь свідомості, отримуючи сумнівне задоволення від стилю та звучання фраз політиків, бо ж при цьому ніби присутні при розмові небожителів. Проте маємо ілюзію свободи слова, у той час як свободу слова загалом - як цінність та філософсько-правову категорію - підмінили свободою слова конкретних спікерів.

За словами Ігоря Лосєва, українці мають цілих три телевізійні «свободи слова», де можуть почути практично всіх відомих політиків і високопосадовців. Але чим більше вони їх слухають, тим менше розуміють, що ж насправді відбувається.

«Шустеризація» медіапростору (і нехай не ображається Савік Шустер - цей термін давно гуляє в експертному співтоваристві) стала поширюватися за рамки безпосередньо телевізійних «свобод». Вона проникла і на інші аналітичні телепрограми («5 копійок», «Я так думаю», «Правда» з Романом Скрипіним та Віталієм Портниковим та ін.), заполонила радіоефір і навіть стала ключовим мейнстрімом інтернет-журналістики. Стиль деяких публікацій мережевих видань та стилістика «свобод» майже тотожні. Та ж провокація і зведення у двобої «словесних гладіаторів».

Безвідповідальність ЗМІ

Масмедіа позиціонуються як четверта влада, але за всі соціальні та політичні проблеми в нашому суспільстві провина традиційно покладається лише на перші три - законодавчу, виконавчу й судову. Як справедливо запитує оглядач «Народної правди» Олександр Костенко: хто-небудь розкривав роль четвертої влади - ЗМІ - у виникненні газової кризи, політичних криз, зростанні цін, ескалації злочинності, криміналізації влади, поширенні наркоманії в Україні тощо?

За даними Інституту Горшеніна, більшість респондентів констатують позитивні зміни у функціонуванні українських ЗМІ, пов'язані з розвитком свободи слова, водночас засуджуючи брак відповідальності за інформацію, що останні подають.

Із практики вітчизняної журналістики зникло саме поняття соціальної та громадянської відповідальності, хоча з класики світової гуманістичної філософської традиції відомо, що свободи не буває без відповідальності. Ліберали епохи Просвітництва, починаючи з Локка та Монтеск'є, відзначали не тільки необхідність свободи друку та думки («Немає в людей ніякої свободи без свободи висловлювати свою думку», - писав Вольтер), але також і важливість опанування культурою свободи слова.

На їхню думку, ведення дискусії з метою встановлення істини й терпиме ставлення до альтернативних точок зору сприяє прогресу й згоді в суспільстві. З культурної точки зору свобода слова прагне до незалежного від суспільства розвитку власних переконань для кожної людини, самостійного формулювання людиною стандартів і життєвих цілей. З іншого боку, народ, наділений владою самоврядування, повинен нею користуватися розумно й на благо суспільства.

Таким чином, люди повинні не просто мати свободу обговорювати всі суспільні питання, але й уміти використовувати її для здійснення зваженого вибору.

Однак свобода слова й думки має свої межі. Уже в підсумовуючій просвітницьку думку

Декларації прав людини й громадянина 1789 р. свобода визначається як право кожного «говорити й робити все, що не утискає рівних прав іншого» (ст. 4). У Міжнародному пакті про громадянські й політичні права (п. 3 ст. 19) вказується, що користування свободою думки накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність. Із цим пов'язані й певні обмеження свободи думки і слова, які стосуються прав інших осіб, їхньої репутації, охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я та моральності населення. Проте у більшості випадків ці законодавчі рамки ігноруються. Закон не спроможний виховати у суспільстві потрібні моральні якості.

Традиційні суспільства мають інститути, здатні виховувати «відповідальних громадян» (наприклад махалля* в Узбекистані). Цей процес виходить за рамки суто освіти та просвіти, оскільки ставить особисті переконання в залежність від суспільної моралі та традицій. В Україні аналогічного інституту немає. Нечисленні спроби створити щось подібне (наприклад Конгрес української інтелігенції на чолі з Іваном Драчем) відрізнялися рівною мірою претензійністю й однобічністю. Можна також згадати громадську дискусію стосовно діяльності національної комісії з питань моралі, що перетворилася на побиття ще ненародженої дитини. Тому в нас досить складно прищепити суспільству елементи відповідальності.

Функціональна криза вітчизняних масмедіа

Нагадаю, що з погляду політичної науки ЗМІ повинні виконувати кілька обов'язкових функцій. Це насамперед просвіта - не тільки перелік поточних фактів, подій за день, але й аналітична подача інформації, виявлення тенденцій, професійний коментар експерта. По-друге, порівняльна функція - пропозиція різних варіантів інтерпретації подій, історичні аналогії. Особливо важливим це є на історичному перехресті, коли суспільство постає перед дилемою вибору того або іншого шляху розвитку (прийняття Конституції, вступ до НАТО, референдуми тощо). По-третє, контрольно-критична функція - здійснення суспільного чи громадянського контролю. Трансляція критичних сигналів для влади, щоб остання на них реагувала й виправляла сам предмет критики; і, нарешті, по-четверте, комунікативна функція - врахування думки аудиторії.

На практиці більшість цих функцій ЗМІ в Україні не реалізують. Просвіта як функція вироджується в подання або сухого фактажу, або піднесення «смажених фактів». «Експертні оцінки» давно стали прибутковим бізнесом для «шоуменів розмовного жанру» - заангажованих політологів і економістів. В інтернеті гуляють «тарифні сітки» гонорарів так званих політологів (які іноді не мають не те що наукового звання, а й взагалі відповідної освіти).

Порівняльний аналіз і історична ретроспектива більше схожі на ідеологічну «проробку» - суцільне картання радянського часу з незмінним пасажем, «як все було погано в царській Росії у 1913 році». Тепер будь-який позитивний досвід радянського часу лише заперечується. І ще одна надзвичайно важлива обставина, відзначена Ігорем Лосєвим: у політичних ток-шоу абсолютно відсутній зворотний зв'язок. Немає відчуття, що тебе справді почули. Політики чують лише себе.

У той же час критична функція неймовірно підсилилася й стала домінуючою - тепер в українських ЗМІ критикують все й усіх. Триває тотальне руйнування моральних авторитетів суспільства: від відомих письменників до політичних лідерів. Ми стали заручниками замкнутої схеми: критика заради критики. Природно, що комунікативна функція при такому розгулі «свободи слова» перетворилася виключно в елемент маркетингу та прихованої реклами. Відбулося деформування функцій українських ЗМІ.

Недаремно фахівці з медіа забили на сполох, вказуючи на те, що свободи слова немає: ЗМІ лягли не під гнітом «темників», а під гнітом «джинси». За словами виконавчого директора Інституту масової інформації Вікторії Сюмар, ми можемо дійти до того, що всі новини будуть проплачені, а тому - чи йтиметься про професійну журналістику взагалі?

«Свободи слова» як виклик суверенітету

Термін «свобода слова» стосовно пострадянського простору вже давно став своєрідною ідеологічною зброєю глобальних гравців. Це як cимвол віри у середньовічних інквізиторів. На думку деяких західних політиків, держава, яку б історію вона не мала, які б не були менталітет у громадян чи культурно-релігійна специфіка, повинна відповідати набору: демократичні вибори, свобода ЗМІ, права людини тощо. Це дуже гарний набір. Впевнений, що кожен залюбки підписався б під цим.

Бентежить лише кілька принципово важливих моментів. По-перше, бажання декого на Заході диктувати кожній новій демократії власні критерії, всі пункти й параграфи названих свобод, аж до дрібниць. По-друге, упевненість наших партнерів у своєму праві контролювати й оцінювати виконання цих самих параграфів і пунктів. І нарешті, по-третє, ясне розуміння того, що й приписи, і контроль застосовуються досить вибірково та заангажовано.

Є й інший вимір цього питання. Надмірна інформаційна відкритість, зловживання окремими політиками своїм депутатським статусом недоторканності призводять до розголошення зопалу (а іноді і навмисно) відомостей, які мають ознаки державної таємниці, чим завдаються непоправні втрати національній безпеці України. Як можна оцінити дії політика, який у словесній сутичці з опонентом озвучує інформацію про експортні операції, що призводить до витіснення нашої держави з ринку озброєнь? А дії ЗМІ, які це підхоплюють і тиражують без перевірки правдивості подібних гучних заяв?

У підсумку сама цінність свободи, продекларована на майдані, перестає бути завоюванням демократичних революцій і перетворюється на маніпулятивну технологію, де на карту поставлено державну безпеку, політичну стабільність та духовне здоров'я України.

Замість висновків

Іноді ми забуваємо, що абсолютна свобода може обернутися на зло. Філософи минулого говорили, що свобода тільки тоді буває щирою, коли гармонічно взаємодіє з відповідальністю. Без цього вона перетворюється в анархію й призводить до хаосу. Йдеться не про цензуру, а про самообмеження, про необхідність підвищувати рівень політичної культури в суспільстві в цілому та громадянської відповідальності журналістів зокрема.

Як стверджують експерти-телевізійники, на підсвідомому рівні люди починають розуміти, що з екранів телевізорів ними маніпулюють. Про це свідчить зменшення (фронтальне) масової аудиторії усіх без винятку політичних телешоу. Однак глядач звик до даного продукту, він «давиться, але дивиться», бо іншого не має.

Представники медійного хору зауважують, що існують закони ринку: є попит на такі програми - є і пропозиція. Проте закони ринку насправді нікого не змушують до експлуатації в корисливих цілях людських пристрастей (інстинктів) шляхом пропозиції отруєної продукції, що веде людей до деградації. Якщо журналіст стверджує, що він видає низькопробний продукт, тому що читач, слухач чи глядач сам цього хоче, то це ознака маніпулювання свідомістю. Бо наші телевізійні «свободи» вже не мають нічого спільного зі свободою слова. Даний формат себе вичерпав, це вже ходіння по колу, «томлєніє духа та всіляка суєта». Має настати черга відповідальної журналістики, яка поверне свободі слова відповідальність.

Автор - доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України,
академік Української академії політичних наук

_____________________________________________

*Махалля - в Узбекистані - традиційна квартальна форма організації громадського життя, за якою мешканці на основі місцевого самоврядування самостійно вирішують питання організації побуту і дозвілля, несуть відповідальність за правопорядок в общині тощо перед вищими органами державного управління.

Фото: http://www.petryxa.ru/

М. Ф. Рибачук, 2000.net.ua