Останні роки в Україні позначені небаченим досі сплеском державної активності у сфері моралі. Те, що апетит приходить під час обіду, відомо всім. Так само, як і те, що шлях до пекла вистелено добрими намірами. До того ж, не треба забувати, кого, яку саме владу ми мали і маємо впродовж усіх років нашої незалежності. Ці три речі постійно треба тримати в голові, реагуючи на події останнього часу. Адже минулого тижня сфера суспільної моралі набула значення державної ваги.

Прийняття, як багатьом здавалося, мертвонародженого Закону про захист суспільної моралі за редакцією Леоніда Черновецького, тоді, у листопаді 2003 року, не віщувало нічого тривожного. Позаяк його норми прямо суперечили 15 статті Конституції України, де чорним по білому написано: «Цензура заборонена», ніхто особливо не очікував, що закон цей заходяться заповзято виконувати. Ба більше, ніхто не міг спрогнозувати, як стрімко зростатиме авторитет органу, покликаного стежити за виконанням цього закону.

Однак після резонансних справ, ініційованих новою інквізицією в іпостасі Національної експертної комісії з дотримання суспільної моралі під орудою Василя Костицького, вже ніхто не сумнівається, що за мораль у нашій країні не просто взялись, а ще й рукави засукали. Діяльність органу, що в його компетенцію входить лише рекомендувати, а не забороняти, викликала в нашій країні небачений за часів незалежності рецидив страху. Суспільство й інтелектуальні кола виявилися неготовими до наступу державних моралістів.

Кілька трагікомічних справ із відмовою додрукувати наклад журналу культурного опору «ШО» одною харківською друкарнею (пильні юристи побачили в текстах пропаганду порнографії) та відмова видавництва «КСД» поширювати останній роман Олеся Ульяненка - це лише верхівка айсбергу. (Поза суспільним резонансом залишилося сотні справ, порушених НЕК). Але саме вони спровокували жваву дискусію з приводу меж і кордонів громадянських свобод у нашій країні.

Дослівно на п'ятий день після провалу переговорів про «ширку» між регіонами і БЮТ, 11 червня, Верховна Рада 343-ма голосами під хихотіння спікера Литвина проголосувала за проект Закону про внесення змін до статті 301 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за зберігання творів, зображень або предметів порнографічного характеру). Символічно, що ініціатором цих змін виступила чинний прем'єр-міністр Юлія Тимошенко.

Скорочуючи суть справи, зміни ці передбачають карну відповідальність не лише за розповсюдження порнографії, а також за її зберігання. Тобто відтепер ніхто не заборонить органам правопорядку зупинити вас із ноутбуком просто на вулиці і перевірити його вміст на предмет порнографії. Було би бажання, а старанні виконавці закону, як показує діяльність морального НЕК, у нас знайдуться.

Відомий парадокс: що недолугіший і абсурдніший видається закон, то більшою є спокуса його виконувати. Штука в тому, що насправді закон цей можна повернути так, що боротьбу із розповсюдженням легко можна підмінити боротьбою із правом володіння. Оскільки в законі чітко прописано: «зберігання». І тепер уже ваші проблеми, як довести людині в погонах, що ви тримаєте на болванці порнофільм для перегляду в родинному колі, а не для того, щоби продати його високоморальному і духовному українському народові. І справді, навіщо людині в погонах пітніти, шукаючи підпільну порностудію, яка й так існує під його прикриттям? Хіба не простіше взяти за причинне місце інтелігента в окулярах?

Того ж дня Верховна Рада подолала президентське вето на заборону грального бізнесу, а прем'єр Юлія Тимошенко оголосила urbi et orbi, що відтепер «Україна буде жити спокійно, духовно, морально».

Отже, після останніх «полювань на відьом» і законотворчих ініціатив уже ніхто не стане заперечувати, що в нашій країні розкручується маховик, який крок за кроком обмежує громадянські права та свободи людини. Ці кроки наразі невеличкі, але хто гарантує, що завтра у владі комусь не спаде на думку, наприклад, заборонити збиратись у громадських місцях більше двох? Адже все починається з малого. Влада ніби випробовує суспільство на міцність. І там, де суспільство поступається, існує спокуса просунутись далі. Оскільки, повторюю, апетит приходить під час обіду.

Я не писатиму особливо про те, наскільки лицемірною є влада, яка не виконує своїх безпосередніх функцій, але натомість заповзято береться за речі цілком абстрактні. Влада каже «мораль», «моральність», «духовність», маючи, мабуть, на увазі щось своє. Адже дуже просто і легко оперувати речами нематеріальними та невидимими. На цьому збивається дешевий політичний капітал перед виборами.

У мене і в більшості наших людей із владою різна мораль. Так само і духовність різна (якщо щось таке як духовність узагалі існує). Тільки у владі існує риторика, яка уможливлює фрази на зразок «поділити країну» та «випустити пару», тільки у владі, керуючись якимись невідомими посполитій людності нормами моралі, можна «мочити» конкурентів, застосовуючи чорний піар, тільки у владі сьогодні можна говорити одне, а завтра робити щось зовсім протилежне, тільки у владі «зрадити», «підставити» або «кинути» стало вже не відхиленням, а нормою, тільки у владі можна віддавати за безцінь стратегічні об'єкти промисловості і т.д. Я мовчу про реальні суспільні проблеми, до вирішення яких влада навіть не наблизилася. Тут список можна продовжувати до безкінечності.

Так само тільки влада може дозволити собі існування паразитарного органу, покликаного захищати від самого суспільства якусь віртуальну суспільну мораль. Усе це, зрозуміло, роблять для чогось і під чиїсь далекосяжні політичні плани і проекти. Сьогодні вони рекомендують не транслювати «Сімпсонів» і «Південний парк», завтра поставлять хрест на половині сучасної української літератури, а післязавтра, наприклад, скасують анонімність в інтернеті. Де та межа, яку влада не зможе переступити?

Відомий принцип про патріотизм як останній притулок негідника в нашій країні, схоже, набуває зовсім іншого змісту. На роль першого притулку негідників у нас настирливо набивається моралізаторство. Натомість по патріотизм наші негідники і справді досі сягають останньою чергою. І справді, як казав Леонід Кучма, «Україна - не Росія». Для піднесення патріотичних настроїв російська влада починає війну з Грузією. Українська влада починає боротьбу з привидами і фантомами. Але і перша, і друга вдаються до того, лише аби замилити очі та приховати свою жалюгідність і повну неспроможність реально змінити життя у своїй країні. І від цього стає не менш гидко.

Фото: Zaxid.net

Андрій Бондар, поет, перекладач, для Zaxid.net