Цією статтею «Детектор медіа» розпочинає цикл публікацій, спрямованих на підвищення рівня медіаграмотності  українського  суспільства, стимулювання медіа до відповідальності та дотримання журналістських стандартів, підвищення якості медійного продукту.  Проект  «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян» здійснюється у  рамках програми «У-Медіа» громадської організації Internews Network. Партнером «Детектор медіа» в цьому проекті є Інститут масової інформації.

Медіаграмотність - нове поняття,  яке останнім часом набуло значного поширення не лише на Заході, але й у Росії, де з наступного навчального року  у школах  дітей навчатимуть правильному розумінню медіа.  Проте насправді роз'яснення споживачам інформації принципів, за якими можна відрізнити якісний медійний продукт  від неякісного, завжди було однією з головних функцій проекту «Детектор медіа».  Таке вміння для громадянина є  інструментом, за допомогою якого він спроможний  робити усвідомлений вибір,  ефективно  відстоювати свої права, реалізовувати себе у суспільстві.  Особливо важливим воно стає тепер, коли інформаційний простір України перенасичений, а традиції якісної журналістики у нашому медіапросторі практично не сформовано, натомість  повсюди у медіа існує практика маніпулювання громадською думкою, замовних матеріалів, підміни інформації піаром, порушення професійних стандартів (або й незнання їх).  Водночас підвищення рівня медійної грамотності громадян спроможне стимулювати  вдосконалюватись і самі медіа, відмовляючись від корупційних практик, суворіше дотримуючись демократичних стандартів, повертаючись до виконання важливих соціальних функцій, знехтуваних у гонитві за прибутком та прагненні задовольнити піар-потреби власників.  Отже, проект сприятиме не лише розвитку громадянської свідомості українців, але, в кінцевому підсумку, й утвердженню відповідальної та професійної журналістики.

У  рамках цього проекту «Детектор медіа» проводитиме моніторинг новин центральних телеканалів. Нашим партнером, що забезпечуватиме високу якість та авторитетність моніторингу, став медіаексперт Ігор Куляс, тренер «Інтерньюз-Україна». Також проводитиметься моніторинг підсумкових інформаційно-аналітичних телепрограм. Інститут масової інформації проводитиме моніторинг друкованих видань. За підсумками моніторингів на сайті та журналі «Детектор медіа», а також інших виданнях публікуватимуться статті, мета яких - роз'яснити та наочно показати широкому загалу різницю між якісною та неякісною інформацію, навчити громадян фільтрувати інформаційний потік, добуваючи з нього справді вартісні новини, та чинити спротив маніпуляціям. 

Також у рамках проекту заплановані круглі столи у регіонах, прес-конференції та інформаційна кампанія, що доноситиме до суспільства проблему корупції в медіа. Уже на наступному тижні Ігор Куляс представить читачам ТК систему критеріїв, за якими оцінюватиметься інформаційний телевізійний продукт. А поки що серію публіцистичних статей, спрямованих на розвиток медіа грамотності населення, відкриває матеріал Сергія Грабовського.

Вечори четверга і п'ятниці на телебаченні України - це щось. І з кимось, і з чимось. Із численними політиками (точніше, персонажами, котрі вважають себе ними і котрих - за відсутністю інших - такими вважають виборці), менш численними самопроголошеними поп-теле-аналітиками та поодинокими притомними інтелектуалами, що невідь яким чином потрапляють до студій. І з неймовірною для такого короткого часу концентрацією бруду, нісенітниць, наклепів, дурисвітства... На цьому зупиню перелік, бо далі йдуть речі, про які колись у пристойному товаристві не прийнято було навіть говорити. А сьогодні це показують загальнонаціональні телеканали...

Власне, констатувавши все це, я нічого нового не сказав: автори ТК про це писали, пишуть і писатимуть, що б із ними не робив редакторський корпус. Бо ж мовчати справді не випадає, руки тягнуться до клавіатури... А от у Вірменії років із десять тому парламентські журналісти взялися за автомати. Точнісінько за Карлом Марксом: змінили зброю критики на критику зброєю. І то ще відносно гуманно вчинили, що добре цілилися у певних персонажів, а не поливали свинцем усе навколо...

Так от: поки в нас ставлення до героїв політичних телешоу ще не перейшло певних меж, слід, мабуть, усе-таки замислитися над тим, що діється не на рівні сухих або емоційних констатацій, а на рівні аналізу - бодай і попереднього. При цьому, звісно, не звалюючи провину на винахід Бориса Грабовського (себто телевізор сам по собі) і намагаючись не брати приклад зі згаданих телегероїв і не вживати напівцензурної лексики на адресу винуватців.

Найпростіше було б усе списати на змову олігархів, яким потрібна дебільна політична «еліта» і ще дебільніший народ. І справді: якщо глядачеві/виборцеві дуже довго нав'язувати за допомогою професійно побудованих телешоу, що невігластво - норма, що правда - це брехня, а моральність - це хамство, то він із цим рано чи пізно звикнеться. І вже не сприйматиме тих, хто поводитиметься інакше.

Якщо люди звикнуть, що дезінформація вільно йде поруч із інформацією на рівних правах, то здебільшого збайдужіють до будь-яких інформаційних вибухів, і потрібне буде лихо масштабу нового Чорнобиля, щоб розбуркати їх від соціально-політичної сплячки.

Якщо кілька років поспіль на провідних телеканалах дружно дискредитувати демократію, акцентуючи увагу на нікчемності її нотаріально завірених носіїв - парламентарів та урядовців, чи не захоче народ влади геніального фюрера?

Отже, змова? Але це надто проста схема, хоча, звісно, кому з власників телеканалів не хочеться, щоб претензії виборців на краще життя обмежувалися бажанням спожити якомога більше пива/ цукерок/ горілки/ ковбаси виробництва фірм, що належать цьому власнику? А на додачу - ще й голосуванням за ту партію, членом/ спонсором якої є згаданий телемагнат...

Та Україна існує у світі, де, попри сакраментальну realpolitik, все ж є певні політичні, правові та моральні вартості, на які слід зважати державам, не озброєним ядерними боєголовками та/чи багатющими покладами нафти й газу. Отож фюрер-принцип не проходить, як би кому не хотілося втілити його в життя, і перетворення телебачення на знаряддя тотальної «промивки мізків» а-ля Суслов-Геббельс також. А на додачу - невже ж хтось вірить, що олігархи України та їхня обслуга настільки геніальні, що здатні вибудувати настільки далекосяжні сценарії?

Тоді випадковість? Стихійний збіг обставин? Теж не дуже схоже. Адже на телебаченні України вже кілька років коїться щось досить-таки дивне. Якщо політик поводиться по-хамськи - його не просто запрошують на телебачення, а ще й дають місце центрального мікрофона. Якщо він нічого не знає в жодній галузі - його роблять експертом із дуже серйозних і дражливих питань. Якщо такого персонажа було не раз спіймано на брехні й облуді - він має змогу говорити про мораль і чесність. Власне, найбільший ефірний час мають ті, хто вміє, образно кажучи, якнайкраще псувати повітря й у стилі гопників та базарних баб обговорювати все на світі. Випадковість?

Ба більше: якщо партійний лідер неодноразово й безпідставно позивався до ЗМІ, фактично вимагаючи від них відмовитися від професійних зацікавлень стосовно його особи, - йому неодмінно надають слово для розповіді про моральну деградацію суспільства та про високу місію мас-медіа...

Випадковість? В результаті всього цього глядачі/ виборці/ громадяни вже, схоже, привчені, що інтелігентність, освіченість, смак, чемність - це мінуси для українського політика, і не тільки для самого політика, а і значною мірою для навколополітичного експертного середовища. Призвичаїлися до цього й самі політики: якщо спочатку в значного числа з них ще було помітно певну стриманість, то далі публіка з депутатськими значками й без них відверто пустилася берега. І зрозуміти їх можна: чемних та освічених на телебачення рідко запрошують, а якщо й беруть, то в нинішніх форматах вони відверто програють хамуватим панам, панійкам (особливо!), ґаспадам і товаришам.

А на додачу в суспільстві, схоже, склалася стійка переконаність, що вся ця балаканина в телевізорі і є справжня політика. Перепрошую, але ж остання ніколи й ніде в нормальних країнах не зводилася до палких виступів із трибун та роздавання інтерв'ю - десь відсотків дев'яносто, якщо не більше, реальної політичної діяльності становить непоказна управлінська праця, копітка підготовка рішень та контроль за їхнім виконанням, експертна робота, ба навіть залаштункові перемовини, якщо вони не на шкоду національним інтересам тощо. Інша річ, що ця діяльність також мусить бути в кінцевому підсумку прозорою для суспільства, - але ж її оцінити належним чином здатні передусім некорумповані фахівці, і саме їм (а не демагогам різного штибу) суспільство мусить довіряти. Бо жодне реальне розв'язання проблем не можна підмінити навіть найефектнішим виступом, бодай і трансльованим на всю державу. Інша річ, що такий телевізійний виступ може стати складовою постановки та розв'язання якоїсь болючої проблеми - проте не самим розв'язанням - хоча, звісно, є величезна спокуса обмежитися словесними візерунками - і не тільки в пустомель, а й у талановитих людей...

Утім, можна дуже довго запитувати себе, чому на українських телешоу слово мають не фахівці, не професіонали, не знавці, а балакуни (саме так буквально можна перекласти слово «парламентарі»)? Чому вони дискутують з приводу того, щодо чого не мають ані граму компетенції? І чому, зрештою, серед цих балакунів за останні роки відбулася якась негативна селекція? Якщо не зважити на один банальний факт: на гіпертрофоване самолюбство певних персонажів, які ведуть телевізійні шоу і задають тональність своїм колегам. Бо ж саме серед нікчем та невігласів так легко мати вигляд інтелектуала №1 чи, принаймні, №2, №3 і так далі - в першій десятці. Саме серед пустодзвонів можна без зайвого клопоту палахкотіти дотепами й влучними сентенціями. Саме серед напівбожевільних політичних маргіналів неважко показати себе чи не єдиним оплотом стабільності й порядку в державі.

Одне слово, кайф. Який доходить до рівня геростратового - підпалити країну, тільки б мати від цього оплески та почуття глибокого задоволення. Який на практиці поєднується, безумовно, з інтересами олігархів, бездарністю політиків, підступами близьких і віддалених держав, дитячою наївністю значної частини аудиторії тощо - але не варто звалювати все на зовнішні чинники, якщо вони ніколи не спрацювали б без чинників суто внутрішніх, тележурналістських.

Отакий комплекс Герострата, поєднаний із садомазохізмом, - бо ж коли всі ці процеси добіжать краю, боюся, замало «кайфу» не відчує ніхто, включно з тими, хто ловив насолоду від гри з політичним полум'ям. Ото тільки чи встигнуть вони в разі чого кинути в ефір сакраментальне: «Рекламна пауза»?