Під час так званої перебудови інтелігенти жваво підхопили новий крилатий вислів і безперервно намагалися щось оригінальне сказати про всі дороги, що ведуть до храму. Проте зі знакового фільму Абуладзе «Покаяння» мені запам'яталось інше. Біль, часами нестерпний. Потім жах від сцени, де збожеволіла від ідеї світлого майбутнього сільська вчителька співає бетховенську «Оду до радості». Кілька років не могла взагалі слухати Дев'ятої симфонії.

Запам'яталося теж якесь дике, схвильоване піднесення у суді від слів дочки жертв небіжчика (мера, Сталіна, як хочете), котру схопили, коли вона третю ніч поспіль викопувала свіжу могилу. Доведеться мене ув'язнити, заявляє вона, бо доки я жива, той в землі не знайде спокою.

Біль і жах залишилися, тільки з тріумфом проблематично. Втім, навіть тоді не по собі було, коли внук небіжчика, дізнавшись всю правду, викидає тіло в обрив. Просто метафора? Як для кого. Для мене особисто - ні. Ані тоді, ані тепер. Адже могил немає, а це дуже багато змінює.

Могил не було, але мовчали та безсоромно брехали. Звідти таке піднесення щодо слів геройки фільму й осквернительки одного конкретного гробу. Вона ж за нас усіх говорила.

Але хто сьогодні за нас говорить, коли не інтелігенти, а політики тему підхопили? Коли є політичні сили, які порушують питання перенесення могил і пам'ятників загиблим у війні солдатів?

Невже їх не бісили десятиліття огидної брехні про воїнів, які воювали «за Сталіна»?  Адже серед них були батьки, діди українців, які воювали не за кривавого диктатора, а за свою замучену землю. Або воювали тому, що вибору їм не дали. Хто першим кине камінь?

Багато загинуло. Їх використали тоді, та й зараз політики, що роблять із безмірно складної історії тих часів, зі смерті людей, користь для себе, так само зраджують їх. Ми не вправі їм підтакувати. Так, все неоднозначно, можна скільки завгодно прикладів навести, що розкривають гірку сутність слова «визволитель». Хлопці не дожили.

9 травня цього року з'явилось повідомлення на сайті «Ехо Москви» про скривдження меморіального цвинтаря радянських воїнів-визволителів у Варшаві. «Ехо Москви» посилалося на ІТАР-ТАСС, а те - на російське посольство у Польщі. Хотіла більше дізнатися й відшукала замітку в газеті «Виборча» («Gazeta Wyborcza»). Там знайшла ту ж інформацію, з посиланням на «Ехо Москви». В українських ЗМІ, як заведено, наступного дня повідомляли вже без посилань про скривдження. Не можу перевірити, мабуть, щось таке трапилось, хоча специфічна магістраль інформаційних каналів, відверто скажу, насторожує. За своїм досвідом знаю тільки таке: як би важко не було знайти поляків, котрі вважають воїнів Червоної армії «визволителями», в усі Дні пам'яті горять свічки та лежать квіти на могилах загиблих совєтських солдатів.

На життєвому шляху численних поколінь роману «Сто років самітності» я остаточно заплуталася, проте ніколи не забуду слів, якими одна жінка заспокоює чоловіка після чергового краху їхніх планів: «Ми ж можемо виїхати, адже нікого тут поки що не поховали».

Дякую Володимирові Сарішвілі, який підтвердив, http://zaxid.net/article/40928/ що в Грузії не могло би бути й мови про знесення або перенесення пам'ятників воїнам. Пишу «підтвердив», оскільки ми теж люди й це розуміємо.

Допоки не втручаються політики.

Хто першим ліз у бійку - з'ясувати завжди проблематично. Не легше визначити, чия хвороблива фантазія породжує нові спалахи психозу. Кремлівські слуги розробили новий законопроект, який передбачає кримінальну відповідальність за заперечення перемоги СРСР над нацизмом. Повний абсурд, звичайно, проте смішного так мало, що треба було б на весь світ розкричатися. Адже наближаються річниці, що відзначатимуть лідери всіх демократичних держав. Сімдесят років тому, 1 вересня 1939 року, нацистська Німеччина напала на Польщу, що безпосередньо призвело до початку Другої світової війни. Пригадуватимемо й 17 вересня, коли СРСР, як союзник Гітлера, теж вдерся у суверенну тоді Польщу. Історики назвуть безліч інших дат і подробиць, які не ввійшли в арсенал совєтської пропаганди про війну.

Невже у Кремлі сподіваються, що таким законом змусять усіх затремтіти та уникати «недипломатичних» фактів? Адже ніхто у здоровому глузді не заперечуватиме найважливішої ролі СРСР у перемозі, але якщо уважно читати законопроект, стає зрозумілим, що дія закону розповсюджується значно ширше.

Прочитала днями ось таке: «Пам'ять про мільйони жертв є ключовим елементом державотворення». Не приховую, зморщилася, а від одної думки про заміну першої частини Голодомором чи Голокостом, моторошно стає. Так само, власне, моторошно, як від того, що совєтська влада так проштовхувала свою пропагандистську версію «Вітчизняної війни», прикриваючи ідеологічну наготу та банкрутство імперії. Гірко усвідомити, що Кремль вирішив і Росію тягти цим просякнутим брехнею шляхом.

Якщо йдеться про тих у Росії, для кого «совєтське» вже означає «російське», та все однозначно відмінне, то нічого дивного. Коли ж якісь політичні сили в Україні, замість конкретних пропозицій, що дозволять витягнути країну з перманентної кризи, домагаються голосів огидною грою навколо можливого перенесення чи демонтажу пам'ятника загиблим, варто задуматися над метою, якої вони прагнуть.

Якщо ці політики хочуть служити своїй багатостраждальній країні, нехай вони менше галасують про перенесення пам'ятників загиблим, а займаються пошуком могил, до котрих за 70 років багато людей ще не можуть покласти квітів.

Автор - член Харківської правозахисної групи

Фото зі сайту http://www.dead-cities.ru/

Галя Койнаш, Zaxid.net