Спрагла читацька спільнота зустріла новоявлений журнал «Країна» як манну небесну. З кожним свіжим номером в мережі розквітало буйство словесних овацій на адресу дітища видавничої групи «Нова інформація». Причому хвалебні оди новому медіа злітали в інтернет з-під фахових пальців Андрія Бондаря, Отара Довженка, Павла Солодька.

«Журнал насправді виходить дуже цікавим і читабельним. Ба більше, його можна сміливо читати від початку до кінця. Тому не жміть 7 грн - купуйте його в кіосках "Союздруку" і буде Вам щастя, а Україні - гарний журнал. Не забувайте про "свій до свого по своє". Це гасло для українців, на жаль, досі залишається актуальним», - пише Бондар.

Доводилося натрапляти і на більш прохолодну реакцію: «Новый журнал "Країна" произвел смешанное впечатление. Буйство шрифтов не заменяет какую-то поверхностность текстов».

А часом і на критику (це вже Євген Булавка): «Новий журнал "Країна" виявився дещо депресняковим. Я згоден, що все описане у статтях є правдою, але треба ж тримати баланс негативу і позитиву. Через це значною мірою, чисто конкретно не сподобався текст про курортні романи українських жінок в Туреччині. І про українську школу. Верстка дуже не зручна, в стилі ГПУ , Дня. Якщо така задумка, то для чого город городити з журналом?».

Відгуки різняться, до нового тижневика придивляються та причитуються, але маса позитивних рефлексій таки стає критичною. Ну і правда, дуже вже хочеться свіжого, красивого читабельного чтива українською на глянцевому папері. Додаткові респекти та значну частку читачів «Країна» набрала в час виборчих перегонів, коли «Український тиждень» втратив обличчя, перетворившись на набір пропагандистських листівок.

Нульовий номер журналу дала мені почитати колишня співробітниця «Газети по-українськи». Я відкрив його насторожено, очікуючи перлів в дусі ГПУ-шної документалістики. «Говорить Петро, потягуючи цигарку», «Відповідала Валентина, помішуючи чай» etc. Такими зворотами пістрявіла означена газета кілька років, через що мені було важко докопуватися до суті. Але в журнальному варіанті мішень кпинів та іронії було перетворено на добротну зброю. Живий підхід до подій, людей та фактів зробив тексти видання надзвичайно потужними.

Фірмовою фішкою «Країни» стали панорами оцінок простих людей. У найсвіжішому номері портрет першої леді прикрашає чудовий віночок із реплік менеджерів, слюсарів, будівельників та пенсіонерів. Ковток свіжого повітря в порівнянні з остогидлими коментарями VIP-персон, політологів та різного штибу експертів. Поряд із мозаїкою з vox populi, яскравою рисою є транскрипція суржику. Хоча сам журнал публікує критичні відгуки на цю інновацію, радісно бачити некастровану мову вулиці на його шпальтах. Її непричесані кавалки, як, наприклад, у інтерв'ю з пожежниками, дуже тішать. Черговий приклад доречного використання суржику в мас-медіа, на жаль, до цього явища досить часто застосовують редакторський напалм. А тут - увага до стилю майже музична.

Часто приємною несподіванкою є наповнення рубрик, коли результати виборів ховаються за менш значущою, але емоційною подією, помережені анекдотами, статистикою та міркуваннями колумніста.

Особливий шарм має тижнева афіша на перших сторінках, нехай суб'єктивна й неповна, але так мило оздоблена врізками несподіваних фактів та цитат.

Редакція демонструє багатовекторний підхід до інтерв'ю. Поряд із традиційною формою у вигляді запитань-відповідей є зроблені за шаблоном «Есквайра», коли читачам пропонуються концентровані вижимки найяскравіших цитат. Так було подано матеріал про актора Івана Гаврилюка в останньому номері.

За що полаємо «Країну»? Можна додати свій голос до хору невдоволених дизайнерськими рішеннями. Можливо, лаконізм - їхня родзинка, але білий простір на сторінках можна було б зменшити. Розглядати велетенські фотографії деяких не зовсім молодих та симпатичних фігурантів останнього номера - теж доволі сумнівне задоволення. Окремі «обов'язкові» журнальні рубрики - «Подорожі», «Тусівка» - можна було б зробити цікавішими. Втім, зважаючи на чутливість до критики та позірне бажання формувати контент разом із читачами (про що свідчать аж дві сторінки, відведені на читацькі відгуки), у журналу все попереду.

Мабуть, саме з цієї причини головний редактор Володимир Рубан та його заступник Олег Шама відмовилися від коментарів для «Детектор медіа», мотивуючи це занадто юним віком видання і відсутністю предмету для розмови. Голів редакції можна зрозуміти - україномовним тижневикам чомусь не щастить.

В чому причина «поганої карми» українських журналів, ми запитали в колишнього заступника редактора журналу «Український тиждень» (2008-2009) Павла Солодька та екс-редактора відділу культури колишнього журналу «Новинар» Віри Балдинюк.

Павло Солодько:

- Майбутнє - за інтернетом, але друковані журнали все одно залишаться. Можливо, як дорога розвага, щось на кшталт преміум-сегменту. Сенс друкованої періодики, як не дивно це звучить - її приємно тримати в руках, роздивлятися і навіть нюхати.

Ілюстрований тижневик із живими текстами, влучними фото і якісною інфографікою - зріз часу, завершений зліпок. Його можна розглядати і через тривалий час, іноді так навіть цікавіше. А інтернет - це нескінченний потік інфи, який часто стомлює.

А от щодо кармічної недовговічності - я б не казав. Ті журнали, які припинили своє існування, вмерли через суто економічні проблеми. «Пік» був для свого інвестора улюбленою іграшкою - там навіть відділу реклами, здається, не було. Не стало інвестора - не стало журналу. «Новинар» був частиною холдингу - і служби маркетингу й реклами цього холдингу ставилися до «Новинаря» як до клону і неповноцінного проекту, який їм навішали на додачу до «Корреспондента».

Віра Балдинюк:

- Друкована періодика на столі завжди була справою родинної звички. В країнах Західної Європи газета до кави чи на кріслі метрополітену - незмінний атрибут городянина. Але паралельно за сусідніми столиками люди читають новини з крихітних ноутбуків. Це два стилі життя, які поки що вчаться якось співіснувати.

Торішнє масове закриття глянцевих видань скоригувало райдужне уявлення про цей, здавалося б, непорушний світ. Щось із цього переформатувалося, щось зникло або завмерло в очікуванні нових власників. Але залишилися найсильніші гравці, які оптимізували свої витрати і людські ресурси, посилили присутність у мережі і запустили механізм прибутку від інтернет-користувачів (як це зробив The New York Times). Журнал Economist, наприклад, нещодавно оголосив про більше інтегрування із соціальними мережами Facebook і Twitter для залучення нового мільйона читачів. При тому, що у видання є стабільна і надійна аудиторія, а також існує аудіоверсія для передплатників.

Отже, папір отримав свою маленьку, але якісну і віддану цільову аудиторію, в той час як мережа зайнялася пошуком нового «юзабіліті» для користувачів.

Зазвичай україномовні журнали запускають як побічний проект якогось більшого видавничого бізнесу, що займається масовими російськомовними виданнями. Відтак менеджмент і рекламні відділи в них спільні, окремого часу й уваги на стратегію розвитку українського продукту ніхто не витрачає, як і не виділяє спеціальних коштів на вивчення потреб цільової аудиторії такого видання. Тому журналіст орієнтується на доволі химерну істоту - сорокарічного інтелігента у вишиванці, який цікавиться проблемами паркуру і скейтбордингу, слухає сестер Тельнюк і «Токіо Хотел», обожнює дискутувати з приводу макіяжу Світлани Лободи не менше, ніж про історичне значення Мазепи. Або ж інша прикрість, коли читача годують тільки тим, що йому приємне і миле - антимоскальськими памфлетами і гуманітарним народництвом. Тож часто український журнал існує за залишковим принципом і розвивається інерційно, до першої кризи, доки засновники не позбуваються баласту.