Медіагрупи відмовилися виконувати норму щодо 100% української мови при показі кіно й серіалів на телебаченні, бо вважають, що вона прискорила би падіння лінійного телебачення як категорії. Але скасувати цю норму навряд чи можливо, бо для політиків це доволі дражлива тема.

Медіагрупи об’єдналися з Міністерством культури та інформаційної політики, щоби разом лобіювати виділення на наступний рік 2,5 мільярда гривень на державну підтримку кіно, в тому числі й на виробництво україномовних серіалів. Але поки що в проєкті бюджету-2022 видатки міністерства скоротили на 2,9 мільярда гривень, а міністр Олександр Ткаченко однозначно сказав, що кіноіндустрії потрібно визначитися: або вона й далі розраховує на продаж своєї продукції в Росію, або шукає нові підходи до виробництва й дистрибуції контенту та інвестує в них разом із державою. Бо без такої консолідованої позиції «важко шукати кошти для виробництва».

Цього року на пітчингах Держкіно медіагрупи практично залишилися ні з чим (якщо не рахувати проєктів у співпраці з окремими продакшенами). А ще вони ледь уникнули запровадження вже з нового року мораторію на рекламу ліків, який, знову ж таки, прискорив би падіння лінійного телебачення як категорії.

Про виклики, з якими медіагрупи увійшли в осінній бізнес-сезон, перехід на трирічне планування та кількість форсмажорів при цьому, а також про готовність продакшен-підрозділів «1+1 media» виробляти контент навіть для прямих конкурентів «Детектор медіа» поговорив із генеральним директором медіагрупи Ярославом Пахольчуком.

– Ярославе, розкажіть, будь ласка, як пройшла зустріч медіагруп із РНБО з приводу мораторію на рекламу ліків (відбулася 10 вересня. — Авт.)?

– Ми почули важливий для всієї індустрії меседж: що без детального опрацювання проблематики експертами з боку держави, медіа, бізнесу жодні кардинальні заходи прийматися не будуть. Ми раді, що розпочався діалог, що медіахолдинги відкрито висловили свої побоювання та озвучили наслідки необдуманих рішень для нашої сфери. Звісно, ми не претендуємо на експертність щодо медичної частини: тут абсолютно підтримуємо тезу про шкідливість самолікування. І цю проблему потрібно розв’язувати комплексно. Заборона якогось одного інформаційного майданчика не є виходом, і, власне, сама заборона не завжди є дієвим інструментом.

– Під час церемонії нагородження Pluses Partners Awards ви сказали, що ваша група перейшла на трирічне планування своєї роботи. Наскільки реалістично планувати щось на три роки наперед, якщо може зібратися РНБО й заборонити рекламу величезної категорії?

– Подібні ситуації — це форсмажор, а робота компанії — це стабільність. Щоби бути стабільними, потрібно бути далекоглядними. Сьогодні нереально дивитися далі, ніж на два-три роки. Але, з іншого боку, цикл виробництва якісного контенту становить півтора-два роки, тому ми мусимо все ретельно планувати: є черги на артистів, яких мало, особливо україномовних. Треба придумати історію, скоординувати команду, реалізувати задумане. Є винятки, коли ми робимо продукт за шість місяців, але на створення серіалу стандартно потрібно півтора-два роки.

Трирічне планування — не наше ноу-хау. Ми зробили перехід за дуже короткий період. Для цього нам знадобилося сильно напружитися: розрахувати своє перспективне позиціонування, передбачити зрушення, які будуть в аудиторії, розвести канали, знайти команди, з якими це втілюватиметься. За рахунок чого цей перехід відбувся? Раніше «1+1 media» концентрувалася на співпраці з «1+1 production» і виробництво переважної більшості контенту проходило через цей один підрозділ. Сьогодні ми маємо відкритий ринок і п'ять власних продакшенів «1+1 media» працюють на таких самих ринкових умовах, як і всі інші. Якщо продакшен приходить до нас зі своєю ідеєю, він має більше переваг. Приходить на нашу готову ідею — бере участь у відкритому тендері.

Наш напрямок продакшену конкурує із зовнішніми продакшенами так само, як телебачення конкурує з телеканалами з-за меж групи. За рахунок цього можливості розширилися.

– Володимир Завадюк нещодавно сказав мені, що його департамент зацікавлений надавати продакшен-сервіс. Наскільки це великий для вас напрямок зараз чи в перспективі?

– Комерційно це не дуже великий напрямок. Але тут йдеться про інші переваги. Зокрема, творчу команду треба тримати в тонусі, надаючи можливість реалізовувати себе та свої ідеї. Тому, коли є проєкти, в яких працівники департаменту великих розважальних проєктів можуть себе проявити як креативна команда, то чому б цим не скористатися? Ми відпрацьовуємо свої навички, реалізуємо свіжі ідеї і на цьому ще й заробляємо. Плюс це імідж і піар для продакшену. Тобто я не бачу проблеми, коли наші продакшен-підрозділи роблять контент для наших партнерів, конкурентів, навіть коли б це були ICTV чи «Україна».

– Якою ви бачите компанію за три роки, якщо можете це публічно озвучити?

– Я бачу компанію щасливою, стабільною, успішною. (Усміхається.) Люди на позитиві, заряджені на результат і успіх. Вони є щасливими українцями, створюють контент і працюють невпинно не тільки для фінансового результату, але й для самореалізації і для України.

– Це телевізійна компанія?

– Ні, це велика медійна структура. Телебачення — це ядро. Але самого лише телебачення замало. Наші успіхи в цьому сезоні відбулися, в тому числі, за рахунок грамотно вибудованої дистрибуції. Це важко виміряти, але я думаю, що в нас найкраща дистрибуція серед українських медіагруп. Системна співпраця із платформами, операторами, провайдерами — це важливо. Ми працюємо з ними багато років, і коли маємо справу з надійним партнером, завжди це враховуємо. Контент теж суперважливий, але найважливішими все-таки є люди, які все роблять.

– Раніше ви покладали багато надій на напрямок супутникового телебачення. Чи досі ви бачите його перспективним, ураховуючи, що він почав стагнувати?

– Він не стагнує. У нього немає такого об'єму зростання, який ми прогнозували. Але ми точно не планували, що настане COVID-19, гаманці українців зменшаться, вони не зможуть переміщатися навіть у межах країни, а інсталятори не матимуть змоги до них доїжджати. І враховуючи тривалість цього процесу, на жаль, замість того стрибка, який міг би відбутися, стався короткий спринтерський забіг. Ми очікували, що дистанція буде довшою, хоча б на півтора-два роки активних продажів, а вони тривали два місяці. Але це не стагнація, це великий форсмажор.

– Тобто ви все ще думаєте, що ситуація може змінитися на краще?

– Супутникові оператори сьогодні стоять на місці. Але наступає осінній високий сезон back to school, іде пожвавлення і подивимося, яким воно виявиться. Торік літо було мертве, але осінь — суперова. Повторюся: це ще точно не стагнація, а стабілізація. Просто ми не хотіли цю стабілізацію так рано. Бо коли в компанії є пів мільйона абонентів, у неї значно більший запас міцності, ніж коли їх до двохсот тисяч.

– Коли ми з вами за лаштунками церемонії обговорювали питання 100% української мови для серіалів, я побачила, що неправильно вас розумію. Я у вас запитала: «Хіба це дорого — дублювати?» А ви відповіли: «Ні, не дорого (10 доларів за хвилину. — Авт.), проблема не в цьому». А в чому проблема і як ви бачите її ідеальне вирішення?

– Проблема не в дублюванні і не у виробництві. Проблема в самій проблемі української мови, якщо так можна сказати. Наша група є однією з найбільш патріотичних і орієнтованих на українські цінності й національні інтереси. Я особисто і команда наших менеджерів є дуже проактивними й патріотичними людьми. Мені небайдужа Україна. Але враховуючи те, яким є суспільство, технологічний розвиток, виклики й можливості для громадян, впроваджувати рішення «в лоб» — це неефективно і не дає результату.

Коли на початку 2000-х кінотеатри перевели на українську мову, альтернативи великому екрану не було. У кінотеатрах показували прем'єрні продукти і якісна картинка була тільки там — у нас тоді ще були кінескопні телевізори. Українська мова могла подобатися чи не подобатися відвідувачам кінотеатрів, але відмовитися від них вони не могли. І врешті-решт, було приємно спостерігати, як пізніше люди говорили: «Я обираю переклад українською, бо він прикольний, яскравий, якісний і більш емоційний».

Однак сьогодні, 15 років потому, існує таке різноманіття технологій і варіативність рішень, коли контент, який ми наче ексклюзивно купили для телепоказу, паралельно іде на якихось платформах чи порталах, є у вільному доступі в інтернеті і все це створює альтернативу для глядачів. І якщо одну частину ринку держава обмежує ста відсотками української мови, це призводить тільки до дискримінації телебачення, але аж ніяк не до популяризації мови.

Наводжу вам кілька практичних, але потужних, як на мене, прикладів. У 2016 році впровадили законодавчу вимогу щодо не менше 50% національного аудіовізуального продукту. Дитячий канал «ПлюсПлюс», у якого було лідерство в сегменті, миттєво припинив бути конкурентоздатним. Бо скільки мультиків виробляється в Україні? Години, максимум — десятки годин на рік, бо це дорого, немає фахівців тощо. І канал почав показувати те саме, що і його конкурент «Піксель»: «Ескімоску», «Тітоньку Сову» крутили по 55 разів на тиждень. Діти припинили його дивитися і натомість переключилися на російськомовні канали, яких сьогодні в Україні понад сто із загальної кількості 170 адаптованих мовників. А ще — до блогерів на ютубі. Скільки ви знаєте україномовних дитячих блогерів? Я не знаю жодного. Моя молодша донька, зростаючи в україномовній сім'ї, почала розмовляти російською мовою! Це був шок! А чому? Бо споживала ютуб, а він російськомовний, і на нього ніхто не дивиться і не приділяє часу.

Інший приклад — музична індустрія. Чому останні альбоми наших провідних артистів вийшли російською? Тому що вони працюють у тому числі на російськомовну аудиторію, яка доступна в інтернеті. Їм не треба їхати в Москву, Петербург, Алмати, щоби ті люди і ті гроші приходили сюди, в Україну. Їм просто потрібно викласти свої пісні на ютуб та інші платформи, щоби прекрасно на них заробити. Що має зробити держава, аби мова ставала популярною? Де наші круті виконавці, які є носіями мови і роблять її красивою, популярною, «смачною», придумуючи фразеологізми?

Якщо патріотичні сили дбають про мову і хвилюються за нашу державність — а з моєї точки зору, сьогодні вони радше займаються популізмом, — то нехай створюють мотивацію для українських виконавців писати класні пісні українською мовою, стимулюють авторів писати тексти українською мовою, блогерів — розмовляти нею. Але це має бути справді великий стимул, бо наш ринок малесенький у порівнянні з російськомовним.

Тому я називаю такі рішення, як 100% української мови серіалів, лобовими. Це не дасть жодного результату крім того, що аудиторія з телевізора піде далі в неконтрольований сегмент. Якщо треба обрубати телевізійний сегмент, підкосити значення медіагруп, так і кажіть. Якщо ж завдання — створити сильну націю, сучасну українську мову, це треба робити абсолютно інакше. Якщо державі треба підказати, як — ми готові, звертайтеся. Просто нас не чують.

– Що ви плануєте робити з цією вимогою? Спробуєте її відбивати?

– Ми не спробуємо відбивати, бо в нас немає можливості. Ми будемо обґрунтовувати свою позицію — не комерційну, а індустріально-патріотичну. Будь-яке складне рішення держава зараз аргументує інформаційною безпекою, але фактично робить небагато. При цьому факторів, які перешкоджають розвитку, навпаки, дуже багато.

Ще ми будемо доносити свою позицію щодо державної підтримки кіно. Ми не проти квот на українську мову, але давайте зробимо стимули. Бо коли держава каже, що виділяє мільярд гривень на держпідтримку, сума звучить класно. Фактично виділяються 600–700 мільйонів гривень, у тому числі 100 мільйонів гривень іде на проведення фестивалів і підтримку тих, хто робить першу пробу пера. Близько 200 мільйонів гривень дістаються фестивальним фільмам, які в нас майже не показують.

Насправді, сьогодні критерієм якісного та затребуваного контенту є вихід на національних телеканалах, бо тільки ми все оцінюємо з точки зору впливу на рейтинги. Кінотеатри сьогодні показують будь-який продукт, платформи теж. У порівнянні з тим, що було п'ять років тому, сьогодні держава надає підтримку, але цього недостатньо. Зробіть чіткі правила: хто може вигравати конкурси. Якщо у продюсера є заборгованість перед Держкіно або з усіх його проєктів жоден не вийшов на великому національному телеканалі чи не зібрав касу в кінотеатрі, то як він може подавати наступні проєкти?

Фестивальне, артхаусне кіно, звісно, має свою важливу мету та аудиторію, це культурна дипломатія в дії, але ж має бути підтримка та стимулювання великих екранів — кіно та телебачення. Щоби виробляти багато контенту і конкурувати з сусідами, українському телебаченню треба не так багато: 1000 годин серіалів на всю індустрію, які транслюватимуться на національних каналах і платформах, і це буде якісний контент українською мовою. Тобто від держави потрібен мільярд гривень на серіали за умови, що 50% фінансування дає канал/продакшен, а 50% — держава. Виділіть на всю індустрію 2,5 мільярди гривень, які підуть і на серіали, і на кінематограф на широку аудиторію, і на молодих виконавців — і державницька функція буде виконана. На рівні держави це не такі великі гроші. А з точки зору контенту, його впливу на суспільство і формування ідеології результат міг би бути грандіозним. І цей контент покажуть не один раз, а багато разів протягом багатьох років на різних носіях. Це міцна державницька позиція.

– Ви хочете сказати, що держава і гроші виділила на держпідтримку, і правила пітчингів змінила — а стало гірше?

– Стало не гірше, а краще, але недостатньо добре. Є позитивні зрушення, просто надолужувати своє відставання в розвитку ми повинні значно швидшими темпами. Ми скаржимося, що українці їдуть за кордон — давайте їх стримувати: відкривати тут робочі місця, вирощувати для них національну ідею.

Фото: «1+1 media»