Життя на цвинтарі. Репортаж зі знімального майданчика

Життя на цвинтарі. Репортаж зі знімального майданчика

27 Вересня 2019
3216
27 Вересня 2019
16:20

Життя на цвинтарі. Репортаж зі знімального майданчика

3216
У Києві почали втілювати один з проектів-лауреатів Українського культурного фонду, копродукційний драматичний українсько-польський фільм з елементами чорної комедії «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка.
Життя на цвинтарі. Репортаж зі знімального майданчика
Життя на цвинтарі. Репортаж зі знімального майданчика

Одна з локацій зйомок – третій павільйон на території Національної кінематеки. Колись це була дідизна «Укркінохроніки», легендарного місця, повного сонця і сонячних моментів. А на другому поверсі свої промені розповсюджували зірки з альма-матер української анімації, студії «Укранімафільм». Тепер навкруги – запустінь: порохи часу на частинах напіврозвалених чи недобудованих декорацій. Але саме зараз це дуже навіть доречно, бо зйомки «Я працюю на цвинтарі» потребують похмурої атмосфери.

У третьому павільйоні – туман, і доводиться сподіватися, що це не кінгівський туман з розлому в інший вимір, з якого так смертельно пролізли всілякі монстри, несучи остаточний присмерк всій цивілізації, а не тільки шпенглерівській Європі. Хоча що нам до цивілізації чи конкретно до Європи – у нас присмерк перманентний.

У павільйоні з ледь жевріючими жовтими лампочками щось чітко розгледіти важко. Аби не зашпортатися, доводиться ногами намацувати кабелі, що зміюками помережили підлогу, і намагатися не зачепити (напів)сплячих людей, застиглих у пластикових стільцях – серед них з подивом впізнаю Римму Зюбіну («Гніздо горлиці»), яка вбрана в капелюшок і чекає на роботу, професійно використовуючи можливість зайву хвилинку трохи собі покуняти. Позаду неї – «людина з дипломатом», актор Ігор Салімонов («2020. Безлюдна країна»). Ще далі – Віктор Жданов («Кіборги»), чий герой, колишній директор цвинтаря, більш шокуючий за інших: грим такий, що зрозуміло – його довго били, доки не вбили – весь у бутафорській крові, він сидить далі всіх, щоб нікого не заплямувати. А поруч із ним лежить пластикова клітка-переноска для кота – в її надрах тихо і невидимо сидить кіт, принаймні, так кажуть, бо в темряві нікого не видно, тільки цяточки вогників, як у тому епізоді «Чужого», коли пухнастик байдуже й відчужено спостерігає невидиму глядачеві сцену з монстром і його жертвою... Всі ці актори мають зіграти в аналогічному за похмурістю епізоді, де головний герой, Сашко (Віталій Салій), – як і зазначено в назві, працюючи на цвинтарі, – впадає в стан марення і бачить навкруги вмерлих.

Ні, «Я працюю на цвинтарі» задуманий не містикою. Це драма про доволі цинічного Сашка на розломі сорока років, який ховається за маскою байдужості від трагічного минулого, пов’язаного зі своєю колишньою сім’єю. Причому ховається навіть від власної доньки, яка несподівано виринає з темряви часу й вимагає до себе уваги. Паралельно із цим життя Сашка наповнене іншими обставинами. Поруч із ним з різною інтенсивністю й використанням криміналу точиться боротьба за крісло керівника цвинтаря, а він натомість щоденно займається наданням і продаванням місць на цвинтарі, виконанням замовлення з виготовлення трун, меморіальних дошок і пам’ятників, провадить розмови з клієнтами, що хочуть замовити труну своєму родичу, собі або місце на шість чоловік, анекдотично помиляючись набиранням номеру ресторану. Часом від такої роботи в нього глузд за розум завертає, у нього паморочиться в голові, він чує голоси з минулого, йому ввижаються померлі... Саме зараз у павільйоні кінематеки й хочуть зняти епізод про це.

Епізод складний, і щоб його відповідно до задуму похмуро-містично зняти, павільйоном бігає персонал, налагоджуючи всі потрібні технічні пристрої. «Має зніматися панорама в 360°, – пояснює ділову метушню друга режисерка Анастасія Атаманчук. – Разом мусять бути задіяні оператор, актори і світло. Головний персонаж перебуватиме весь час у світлі. Він повертається по колу, за ним рухається камера, і в кожній новій точці його повороту з’являється з темряви актор. Проблема якраз у тому, щоб об’єднати всю кількість комунікацій в одне. Сцена у фільмі триватиме менше хвилини, але вона одна з найскладніших, бо знімається одним кадром, тому й така важка синхронізація».

Анастасія Атаманчук

Загалом і весь проект нелегкий. З боку все виглядало так, що «яйцем» у цій історії стала однойменна книга Павла Белянського. Воно переросло в «курча» – ідею зробити на основі книги сценарій. Ідея була минулого року подана на перший конкурс новоутвореного Українського культурного фонду (УКФ), і її підтримали, давши фінансування на створення сценарію та першого тизеру. А вже цього року, маючи на руках і сценарій, і тизер, творці подали проєкт повнометражного фільму – і виграли знову: УКФ виділив 14 млн 980 тис, що становить значну частину загального бюджету в 21 млн 400 тис. грн. Тепер залишилося вигодувати курку, яка б знесла вже золоте яйце.

«28 жовтня 2017 року мені подзвонив продюсер Андрій Корнієнко і сказав: почитай книгу Я працюю на цвинтарі, – розказує режисер і співсценарист Олексій Тараненко. – Я прочитав, мені сподобалося. Відтоді я працюю над сценарієм. Сценаристів помінялось уже ціла купа. Але мене досі не все влаштовує: фактично ми запинилися в постійному переписуванні сценарію в ніч перед зйомками, хоча продовжуємо міняти деталі й посеред зйомок».

Складність пояснюється структурою книги – вона має новельну форму, де є одна центральна лінія, сім другорядних і ще вагон епізодів, де з’являються персонажі на одну сцену. Коли Олексій конструював історію, його надихав американський режисер Пол Томас Андерсон з його «Магнолією». «Той катарсис, який був у “Магнолії”, хотілося б отримати й тут – щоб на фінальній сцені, коли всі лінії сходяться й закінчуються, утворилася б надія», – каже режисер.

Олексій Тараненко

Він не встигає сказати ще щось – біжить до плейбеку, де відразу командує: «камера», «мотор». У кадрі з’являється частково висвітлене обличчя головного героя, Сашка, як світла пляма посеред мороку. Поруч виникає ще одна світла пляма – це героїня Зюбіної, вона каже: «Що ти тут забув?» Ніби як п’яний, Сашко крутиться, повертається правіше. Ще одна фігура, іншого персонажа: «П’ять днів, юначе, п’ять днів». І знову героїня Зюбіної: «Вам з людьми не можна працювати!». «Ідіть геть!» – кричить усім духам Сашко... «Стоп!» – командує режисер, і майданчик освітлюється білий сяйвом, нестерпно яскравим після темряви.

«Мене ще рік тому покликав Льоша Тараненко, – розказує виконавець ролі Сашка, Віталій Салій. – Він розказав загальну канву історії, і вона мені дуже сподобалася. І лише потім я прочитав книжку. І знайшов те, що було співзвучне моєму настрою, – як людина в екстремальних умовах, стикаючись зі смертю, знаходить способи порятунку. Плюс темний гумор, який мені імпонує. Хоча, говорячи про героя, я маю інший за темпераментом склад характеру – я можу його зрозуміти, але вчиняю в житті інакше. Ну, і містика мені в житті не траплялась. Окрім хіба що одного випадку. Якраз рік тому помер мій худрук з Театру драми і комедії, Едуард Митницький, з яким я мав дуже теплі стосунки. Тому мені було особливо прикро, що я не зміг прийти на його поховання. Я навіть не знав, де його поховали. Але за три дні після цього, коли на Байковому кладовищі ми знімали тизер до фільму, я просто офігів: за сто метрів від місця зйомок знайшов могилу Митницького... Ми потім жартували в дусі його, Митницького, гумору – мовляв, він покликав мене в свій кабінетик попрощатися».

Віталій Салій

Відповідно до всього цього оформлена і кімната героя «Я працюю на цвинтарі»: по периметру розставлені типи меморіальних плит, висять доречні оголошення («Нашенське похоронне бюро запрошує: Начальника відділу оптових продаж») чи заклики «Зберігайте тишу», на полицях над столом стоять фотографії Рудольфа Валентіно, ще когось із німого кіно і чомусь Брюса Вілліса, напевно, в пам'ять про «Смерть їй личить». А головне місце, навпроти столу, у розмірах метр на метр, займає картина, на якій три скелети поливають кактуси.

Художник-постановник Іван Тищенко пояснює: «Ми відштовхуємося від картини Хуго Сімберга Сад смерті, де смерть на вихідних вирощує квіточки. Тому й кімната героя виглядає як оранжерея, у якій ростуть пам’ятники. Герой ніби сховав себе за цими памятниками, сховав своє горе і горе інших людей. На цьому й побудована декорація, що виходить з колективного розуміння режисера, оператора і мене як художника-постановника».

Власне, весь фільм «Я працюю на цвинтарі» використовує кладовище в якості метафори «схову», втечі від реальності. Але режисер твердо заявляє, що не має наміру узагальнити історію до асоціації з ситуацією в країні й актуалізацією не буде займатися: «Хотілося б поговорити про сучасність, але в сенсі звичайних людських почуттів та емоцій. Ми говоримо про особисте, і нам би з цим розібратися, зважаючи на кількість інших сюжетних ліній, що оточують героя. До того ж, історія у Паши Белянського, хоч і про смерть та втрати, але має такий офігенний гуманістичний посил, який є по-хорошому пафосним, що дуже рідно буває: патетичний і водночас людяний. Особисто я тут побачив просту людську історію, яку хочеться бачити в нашому сучасному кіно і яких, власне, у нас у кіно й не вистачає. Не вистачає сучасних, живих героїв».

Можливо, вже потім, після виходу фільму, історію почнуть інтерпретувати якось інакше, узагальнювати чи шукати економічний символізм чи політичну метафоричність, асоціюючи героя з можновладцем, що розпродає життєвий простір українців. Але зараз, на момент зйомок, режисер Олексій Тараненко такі інсинуації відкидає.

Вже йдучи до виходу, знову намагаючись у тумані не завалитися, я побачив, як хтось таки розкрив клітку-переноску, і витяг з неї кота. Неймовірно великого чорного котиська, який тихенько-тихенько сидів на руках тендітної дівчинки, і тільки вогники в його очах видавали життя – вогники, подібні до того, хто споглядає за чужими і їхніми жертвами.

Фото: Майя Максимова, Анастасія Легонькова

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3216
Читайте також
08.11.2019 14:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 356
05.11.2019 12:02
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 579
29.10.2019 15:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 589
22.10.2019 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 602
23.07.2019 17:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
7 533
11.06.2019 16:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
5 171
09.04.2019 19:14
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
3 053
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду