Телевізійна історія депортованих українців: чому це важливо

Телевізійна історія депортованих українців: чому це важливо

22 Жовтня 2019
2217
22 Жовтня 2019
11:00

Телевізійна історія депортованих українців: чому це важливо

2217
Авторка фільму «Три Івани. Історія українців у Казахстані» візуалізує історію масових страждань депортованих українців.
Телевізійна історія депортованих українців: чому це важливо
Телевізійна історія депортованих українців: чому це важливо

16 жовтня в кінотеатрі «Жовтень» і 20 жовтня на 5-му каналі показувався повнометражний документальний фільм «Три Івани. Історія українців у Казахстані» режисерки Марини Ткачук.

Це чергова історія про тотальний жах, який в ХХ сторіччі принесла Україні російська-радянська влада, жах, за який досі ніхто не відповів, хоча мусить – тисячі і тисячі невинно загиблих, замучених - зниклих з життя голів, сердець, рук, готових до ймовірного творення. Не даремно фільм закінчується масовим укладанням квітів попід кількома новими меморіальними пам’ятниками на величезному кладовищі українців у Казахстані, бо саме сюди депортували 78 тисяч «неугодних», бандерівців, оунівців та «просто українців» із Західної України під час сумнозвісної операції «Захід» 1947 року. І саме ці українці розбудували місто Караганда до того, що, як зазначено у Вікіпедії, тепер воно є «... найбільшим промисловим, економічним і культурним центром Казахстану».

Марина Ткачук візуалізує історію масових страждань українців зі слів трьох 80-90-річних Іванів (Бойка, Карпінського, Мамчура), кількох нащадків депортованих і тамтешньої журналістки Катерини Кузнецової. Разом це відкриває приголомшливу правду: виявляється, не тільки кримських татар совіти депортували 1944 року. Адже більшість людей віри не ймуть, як українці опинилися в Казахстані і чому досі мешкають там.

«Три Івани» заглиблюються в цей сумний сюжет за допомогою Ігоря Окуня, молодого 29-річного хлопця, який народився в сім’ї українців там, у Казахстані, а у 18 років вирішив повернутися на історичну батьківщину і вже 11 років живе та працює в Києві. На прохання Марини він став таким собі провідником і разом зі знімальною групою полетів назад, до Нур-Султана, і далі до Караганди, центрального кола пекла для засланих, так званого Карлага, міста-тюрми, найбільшого табору з системи ГУЛАГу, через який пройшло понад 1 мільйон засуджених.

Перший герой фільму – Іван Бойко з Карпат. Його батька забрали до Німеччини ще під час Другої світової, а його самого – депортували в Казахстан після війни за те, що сестра пішла до бандерівців, що боролися і проти нацистів, і проти совітів. Разом з ним у вагони запакували як худобу жінок, дітей, старих, і тиждень везли без їжі до Казахстану. Багато дітей померло в дорозі. А скільки дітей померло по приїзді, ніхто і підрахувати зараз не в змозі. Прикметно, що, за свідченням свідків, більшість депортованих були саме діти і старші жінки, і значно менше було молодих чоловіків та жінок.

Одна з депортованих розказує, як тоді, їдучи взимку в потязі, кричала випадковим людям на поодиноких зупинках: «Киньте снігу, киньте снігу!» – бо ж і води не мала. А потім, у кінці «щасливої» мандрівки, їх усіх викинули на голому полі і сказали, що тепер вони житимуть тут. І люди копали землянки посеред безкрайого-простору-невідомо-де-і-не-відомо-чого, користуючись лишень пальцями та мисками, кинутими їм раніше для їжі... У перші два роки від хвороб, голоду й холоду померло понад 10 тисяч із масово депортованих українців.

Другий герой фільму – Іван Карпінський з Львівської області, засуджений за книжку, яку він тримав у руках, а книжка видалася НКВеСнику, що йшов вулицею навпроти нього, «пропагандою буржуазного націоналізму». Його заслали в Казахстан в один з таборів ГУЛАГу, де він працював із сотнями засуджених на каторжних роботах. Журналістка Катерина Кузнецова одна з перших почала в 1980-х роках про це писати і досі продовжує правозахисницьку працю, витягуючи на світло темні сторінки сатанинської діяльності радянської влади, з фактами в руках показуючи, чим завдячував СРСР своїй величі – труду мільйонів рабів, що безоплатно і безправно працювали на молох системи, і так само безконтрольно і безжалісно помирали, невідомі, серед казахських каменоломень, шахт і мідних рудників.

Дивно, але спочатку, тільки-но почалася Перебудова, в це не хотіли вірити – у самому Казахстані про це або не говорили, або не знали. І тільки журналістські публікації збурювали ситуацію, врешті доводячи її до кипіння і погідно-зверхнього вирішення на висотах утомленої бездушної влади.

Третій Іван – Мамчур, зі Львова, отримав 10 років таборів, будував Беломорканал, потім, уже в Казахстані – місто Жезказган, Мідна Гора. Тут була мережа радянських концтаборів з нелюдськими умовами. Нари – суцільні дошки, навіть без соломи. Камера – три на два метри. Загратоване віконце під стелею з прямокутним шматочком неба і рідкісним радісним явищем – горобчиком, що сідав на дашок. Без жодного промінчика світла карцер, де підлога була завжди мокрою і де ні сидіти, ні тим паче лежати неможливо, а сюди закривали на кілька діб, лише у позі навстоячки... І це не згадуючи про тиранію адміністрації, про тортури і вбивства, про підступи кримінальних елементів, проти яких гуртувалися засуджені українські націоналісти. Тож не дивно, що саме тут, під Жезказганом, в ГУЛАГсьому таборі 1954 року відбулося відоме Кенгірське повстання, очолюване політичними в’язнями на чолі з групою бандерівців, що в результаті призвело до паралічу цілого економічного району, а він давав СРСР 30% міді.

З тих часів минуло вже багато води. Та навряд чи це можливо забути. І точно забувати елементарно не варто. Попри це Іван Мамчук каже: «Я не нарікаю... Каждий несе свій хрест». Куди вже далі, куди більше, якщо існує така щира і така сильна християнська позиція, здатна утворювати, а не руйнувати.

«Вони заслуговують, щоби про них пам’ятали і щоб про них згадували» – це головна теза фільму, ледь не його теглайн. Саме для цього, власне, «Три Івани. Історія українців у Казахстані», і знімалися. Покладений на зйомки рік дав важливий інформаційний матеріал, без потреби оцінки його художньої якості – це кіно мало інші завдання, принаймні, поінформувати, дати матеріал про закопане під пластами історії. І, між іншим, зовсім не малого об’єму закопане, якщо зважити на те, що наразі в Казахстані проживає 300 тисяч українців, а це одна з найчисельніших наших діаспор у світі. Який бекграунд у цих тисяч людей, уявіть лишень!

Фото: Фейсбук

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2217
Читайте також
08.11.2019 14:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 865
05.11.2019 12:02
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 139
29.10.2019 15:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 696
18.10.2019 10:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 657
27.09.2019 16:20
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 631
21.09.2019 12:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
5 072
11.09.2019 15:42
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 799
07.09.2019 10:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 857
30.08.2019 13:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 818
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду