У подкасті «Медіуми» Світалана Свиридко, продюсерка «Радіо Культура», режисерка-постановниця, розповідає про створення вистави «Ненароджені для війни», пошук звучання війни без російської мови, реакцію європейської аудиторії та про те, чому саме мистецтво допомагає осмислити досвід війни.

00:00 «Народження радіодрами відбулося так, як виношують дитя»;

03:35 «Те, що було дозволено використати в театральній постановці, ми не могли використати на радіо»;

06:30 «У кожної вистави має бути манок, який зачепить і не дозволить слухачеві перемкнути канал»;

11:01 «Іноземці були вражені тим, як можна з гумором і водночас легко говорити про війну»;

16:21 «Те, що ви побачите на сцені, й те, що почуєте в радіоефірі, звучить зовсім по-іншому»;

18:25 «Я завжди перевіряю все на радійність: книжки, театральні вистави, різні заходи»;

22:24 «Найменше, що можемо робити — це реабілітуватися і давати собі можливість для виходу емоцій через мистецтво».

«Народження радіодрами відбулося так, як виношують дитя»

Наталка Соколенко: Поговорімо про виставу «Ненароджені для війни», про те, як вона здобула цей світовий резонанс і «радіо-Оскар». Почнімо з ідеї — як ця вистава народилася?

Світлана Свиридко: Народження відбулося так, як виношують дитя. Це тривалий процес, бо це не кон’юнктурна робота і не робота, де працює конвеєр. Ні, це досить кропітка праця. Ти отримуєш текст, отримуєш навіть гру актора, запис. Але запис — це лише запис. Усі можуть читати, усі можуть наговорити щось перед мікрофоном, але потрібно, щоб це склалося в радіодраму, перейшло в довершений радійний жанр, який не просто десь літатиме в ютубі чи в радіоефірі. А матиме свій попит, свого слухача, своє цікаве життя в ефірі, дійде до слухача і зацікавить його.

Наталка Соколенко: Але я недарма найперше запитала про ідею, тому що це дуже незвичайний проєкт співпраці. «Радіо Культура» спільно з Третім армійським корпусом зробило цей аудіопродукт, який здобув найвище визнання у світі (радіовистава здобула нагороду BBC Audio Drama Awards — «ДМ»). Тому я хотіла б, щоб ви розповіли саме про цей аспект співпраці: як він виник, кому спала на думку ця ідея.

Світлана Свиридко: Власне, почалося це у 2024 році. Тоді ця театральна вистава, така собі стендап-вистава, почала своє життя десь у серпні-вересні 2024 року. Я на той час, здається, була у відпустці, і мені Ірина Славінська надіслала інформацію та каже: «Гляньте, можливо, щось із цього може вийти. На ваш розсуд». Я повернулася на роботу, подивилася. Власне, на що подивилася? Почитала відгуки, бо це були лише перші пілотні виступи. Потім знайшла контакти Авдея — Євгена Авдєєнка, який є актором, що грає у виставі, та військовослужбовцем, хорунжим Третьої штурмової на той час. Ми з ним зв’язалися, і я кажу: «Є така ідея».

Наталка Соколенко: Ідея зробити саме радіоверсію?

Світлана Свиридко: Звичайно.

«Те, що було дозволено використати в театральній постановці, ми не могли використати на радіо»

Світлана Свиридко: Найперше, коли виникає така ідея, хочеться побачити, як це відбувається на сцені. Запросили нас із Катрусею Авраменко, редакторкою, з якою ми і створили цю радіоверсію. Ми пішли до кластера «Краків» і побачили це наживо. Як і будь-що нове, це спочатку викликає сумніви, а потім ти починаєш занурюватися в процес. Тоді ми й домовилися, що запис не відбудеться так швидко, тому що Євген — військовослужбовець, він несе службу. Ми домовилися на 15 листопада, у переддень сторіччя «Українського радіо», що зробимо запис. Це була єдина дата, коли Євген міг прийти і присвятити цьому багато годин, тому що такі речі не записуються відразу. Особливо коли йдеться про стендап-виставу, де багато імпровізації.

Ми дочекалися 15 листопада. Прийшов Євген Авдєєнко, а також автор сценарію, директор театру «Чорний квадрат», режисер-постановник і натхненник цієї ідеї Анатолій Нейолов. Усі спочатку були дещо розгублені, але ми виконували свою роботу.

У мене вже почали зароджуватися ідеї. Я розуміла, хоча ми ще не знали, як бути з шумами та музикою, тому що це абсолютно окрема частина від того, що записується, що є сценарієм і що буде озвучено. Потім ми були трохи розгублені, тому що те, що було дозволено використати в театральній постановці, ми не могли використати на радіо.

Ми записали матеріал. Це зайняло приблизно шість годин. У виставі зі сцени звучить російська мова, коли йдеться про орків, які наступають, коли герої чують їхні перемовини. Ми все це зупиняли, на ходу перекладали українською і знову записували. Тобто все відбувалося буквально з коліс.

«У кожної вистави має бути манок, який зачепить і не дозволить слухачеві перемкнути канал»

Наталка Соколенко: Я хочу відзначити: вийшло дуже класно. Нещодавно я говорила з відомим кінорежисером, у нього є ідея зняти художній фільм про долі дітей, яких Росія викрала і яких вдалося повернути. Він сумнівається, як передати ці діалоги з росіянами. Я тоді запропонувала: нехай вони у фільмі мовчать або тільки матюкаються.

Але ваш досвід показує, що діалоги наших ворогів цілком можна переконливо передати українською мовою. І це дуже цікаво. Мені здається, я вперше чую настільки переконливу версію.

Світлана Свиридко: Так, тому що ми десь робили суржиком, десь вкраплювали особливості місцевої говірки, діалекту. І все це спрацьовувало, тому що ми не можемо змінити жодного слова, ви ж розумієте. За Законом «Про медіа» ми не можемо озвучувати і навіть промовити хоча б слово російською. Але є такі моменти, де ми можемо скористатися говіркою, суржиком, діалектом і це додає виразності.

До третьої річниці повномасштабного вторгнення ми запланували зробити цю радіоверсію «Ненароджених для війни». І починаються внутрішні пошуки, внутрішній діалог із собою. Усе прокручується в голові. Ми з Катрусею починаємо шукати, наштовхувати одна одну на якісь думки, тому що музика не з’явиться нізвідки. У нас є своя база, і я почала планомірно, трек за треком, слухати всю свою музику. Була окрема папка і там: мілітарі-вистава — трек перший, музика до мілітарі-вистави — трек другий. Коли вже розумієш текст і чув його не раз, обирали те, що найбільше пасувало з того, що в нас було. Тому що, повторю, те, що було в театрі, й ті треки із «Зоряних війн», які використовувалися, ми взяти не могли. У Нейолова в «Дикому театрі», де ця вистава найперше ставилася, була угода з УААСП (Українська агенція з авторських та суміжних прав — «ДМ»), тому вони могли цим користуватися. Ми цієї можливості не мали, тому брали зі свого багажу, з того, що є в нашій радіоскринці, те, що за відчуттям могло підсилити певний момент.

Потім ми почали чистити запис. Спочатку це були всі шість годин матеріалу, але ніхто не витримає такої вистави в ефірі. Відповідно, там були повтори, перемовини, різні зайві моменти — ми почали все це чистити, робити свій сценарій, який уже відчували. Це був наш радіосценарій для радіоверсії. Ми почали відкидати все непотрібне, залишаючи чисту версію — те, що ми називаємо радіополотном.

І коли це радіополотно вже вимальовується, ти приблизно розумієш, із чого почати, як це закрутити, як довести до піку і як зачепити слухача. Я називаю це манком. У кожної вистави має бути манок, який зачепить і не дозволить слухачеві перемкнути канал, тому що йому буде цікаво, що далі.

Наталка Соколенко: Ваші «манки» справді спрацювали. Коли я слухала виставу на смартфоні, буквально залипла. Ніщо не могло мене відволікти. Я навіть скидала вхідні дзвінки, тому що розуміла: спершу хочу дослухати, а вже потім робити щось інше. Це дуже талановито зроблено.

«Іноземці були вражені тим, як можна з гумором і водночас легко говорити про війну»

Наталка Соколенко: Повертаючись до вашої нагороди — світового «радіо-Оскара». Саме вистава «Ненароджені для війни» від «Радіо Культура» і Третього армійського корпусу здобула цю відзнаку. Як її оцінювали? Це ж вистава українською мовою.

Світлана Свиридко: Так, вистава українською мовою, але була титрована англійською. Переклад зробила Катруся Авраменко. Вона провела дуже кропітку роботу над цим перекладом для європейського, іноземного слухача і для поважного журі.

Крім того, є мілітарна лексика: FPV-шки, БТР-чики, інші назви, зокрема зменшувальні форми щодо зброї та засобів ураження. Ми сприймаємо це в контексті й добре розуміємо. Але треба було перекласти так, щоб іноземна аудиторія також усе зрозуміла. Катруся працювала з багатьма мілітарними словниками, шукала відповідники, намагалася передати цей мілітарний колорит, який би спрацював на уяву іноземного слухача і водночас передав наші реалії. І це вдалося.

Ми зрозуміли це, коли наша продюсерка повернулася з конкурсу Prix Europa — міжнародного конкурсу радіодрам. Вона розповідала: «Я вперше була заскочена тим, що люди почали сміятися». Вони слухали українською, титри були англійською. А поважна аудиторія, журі почали сміятися. І вона була здивована, що їм усе зрозуміло. Воно потрапило саме туди, куди потрібно. І викликало емоцію — ту, яку ми хотіли викликати.

У результаті музичні треки, музика, інтершуми та звукове оформлення опинилися саме там, де треба. Вони підсилили реакцію і дали результат, який перевершив усі наші очікування. Як говорив сам пан Анатолій Нейолов: «Я такого не очікував». Він ставився до цього з певними сумнівами.

Спочатку я вітала його з тим, що на Prix Europa ми посіли друге місце, отримали спецвідзнаку, а також були відзначені за саунддизайн і гру актора. А потім, уже 1 березня, ми отримали повідомлення, що стали найкращою європейською радіодрамою.

Тому вся ця робота не була спонтанною. Вона була дуже насиченою. Вона народжувалася в емоціях, які мене особисто зачіпали, бо маю свої тригери на військову і воєнну тематику. У кожного з нас тоді був такий досвід. Ми переживали обстріли, бачили руйнування, втрати життів, втрати побратимів. Але це дало нам можливість вийти до європейської аудиторії і показати, що в Україні також можуть створювати такий цінний контент.

Сама тема була для них незвичною. Вони були вражені тим, як можна з гумором і водночас легко говорити про війну, про смерть, про екзистенційний вибір людей. Що можна одночасно боятися і водночас іти на прояви шаленої мужності, відкидаючи все і будучи готовим до самопожертви. Для них це було незрозуміло і водночас надзвичайно захопливо. Можна розбиратися в психології, шукати різні нейронні зв’язки, але тут була порушена вся звична логіка. Тому що як можна сміятися, коли помирають?

«Те, що ви побачите на сцені, й те, що почуєте в радіоефірі, звучить зовсім по-іншому»

Наталка Соколенко: Знаєте, я подумала, що навіть найкращі журналісти-репортажисти західних медіа не змогли б передати той духовний зміст війни, який вам вдалося передати разом з актором у такій незвичній співпраці «Радіо Культура» і Третього армійського корпусу. Але я ще подумала: який відгук має ця вистава в Україні? Яке вона має покриття саме серед української аудиторії? Чи ви вже досягли всіх тих груп аудиторії, яких хотіли, чи над цим ще працюєте?

Світлана Свиридко: Над цим, звичайно, треба працювати. Завдяки покриттю, яке нам забезпечує «Радіо Культура», ми виходили з цією радіовиставою в ефір не один раз. Вона повторювалася і має свого слухача.

Ми запустили її також у проєкті «Наша класика» та на платформі Megogo. Але хотілося б більшого поширення, більшої уваги, щоб люди просто знали про неї. «Ненароджені для війни» як театральна вистава часто гастролює різними містами. Третій армійський корпус і Євген Авдєєнко мандрують Україною, були і за кордоном, зокрема в Америці. Це бачили ті, хто міг прийти на виставу. Але радіоверсія — інша. Те, що ви побачите на сцені, й те, що почуєте в радіоефірі, хоча слова можуть бути ті самі, звучить зовсім по-іншому. Це інше наповнення.

Наталка Соколенко: І інше сприйняття, й інше осмислення цих образів, тому що включається тільки твоя уява — і більше нічия. Починаються рефлексії з самим собою. Це надзвичайно цікаво.

«Я завжди перевіряю все на радійність: книжки, театральні вистави, різні заходи»

Наталка Соколенко:  Я хотіла запитати загалом про те, які зміни відбуваються в жанрі радіодрами від початку повномасштабного вторгнення. Це надзвичайно яскравий прояв цих змін, але ви бачите ширшу картину. Розкажіть, будь ласка, про це.

Світлана Свиридко: Власне, у нас не одна така тематична радіодрама. До «Ненароджених для війни» в ефір до другої річниці повномасштабного вторгнення вийшла радіодрама «Колишні». Автор — Володимир Голосняк, актор, режисер, заслужений артист України. Це його твір. У 2023 році, у вересні, відбувався KyivBookFest, і мене запросили відвідати читання нової п’єси Володимира Голосняка. На той момент я ще не була знайома з автором.

Мене запросила акторка Наталія Ярошенко, яка брала участь у читанні, і я прийшла подивитися. Коли вистава завершилася, я зрозуміла, що це саме той матеріал, який можна адаптувати для радіо. Я завжди перевіряю все на радійність: книжки, театральні вистави, різні заходи. Бачу щось і розумію, що воно могло б звучати в ефірі. Звичайно, я підійшла з цією ідеєю до автора, Володимира Голосняка. Він був не проти й навіть здивований. Я сказала: «Ви знаєте, з цього може вийти дуже хороша радіоверсія цієї вистави». Ми загорілися цією ідеєю і вже у лютому 2024 року вона вийшла в ефір. Це теж історія про українців у війні. Вона про Харків, про Північну Салтівку, яку знищували. На тлі цієї історії розгортається історія кохання іноземця — польського студента ще радянських часів — та українки. Він випадково побачив її в одному з репортажів про розбомблений Харків. Покинув усе в Польщі й приїхав до Харкова шукати своє перше студентське кохання. І коли він її знайшов та запропонував урятуватися... Не буду спойлерити, але це трагічна історія кохання, водночас прекрасна у своєму прояві людяності. Поляк залишається у Харкові. Він пекар, пече хліб, бо для нього це і прояв любові, і символ життя. Він каже своєму другові в Польщі: «Я не можу звідси поїхати, бо маю тут берегти і давати життя. Я буду давати цей хліб як акт любові і життя». І він залишається тут, щоб нести свою ідею, свою емоцію та завершити свою історію.

Нещодавно в нас вийшла ще одна радіодрама Володимира Голосняка — «Батько». Вона про переселенців із Маріуполя. Ми також випустили її в ефір. Тобто ця тема не залишається осторонь. У нас також прозвучала радіоверсія вистави Аліни Сарнацької «Плем’я чекання», яку зробили колеги. Там є певні перегуки з «Одіссеєю». Вона також вийшла в ефір.

«Найменше, що можемо робити — це реабілітуватися і давати собі можливість для виходу емоцій через мистецтво»

Наталка Соколенко: Тобто, якщо я правильно зрозуміла, саме після початку повномасштабного вторгнення тема війни активно увійшла в жанр радіодрами. Як на це реагує аудиторія? Чи немає певного відторгнення теми війни через те, що її дуже багато в новинах, у відео на ютубі, в коментарях експертів тощо? Чи сприймає аудиторія цю тему в такому форматі? Адже це можна слухати і як подкасти. Що ви помітили?

Світлана Свиридко: Так, звичайно, є відгук і є свої слухачі, які передають інформацію далі, зацікавлюють інших, залучають родичів, розповідають, що це варто послухати. Це ще один погляд, ще одна можливість зазирнути в людські характери часів війни.

До повномасштабного вторгнення розвивалася і ветеранська драматургія. До речі, у мене був досвід співпраці з ветеранами і волонтерами АТО. У 2020 році мене знайшли ветерани й волонтери АТО, які співпрацювали з Британською радою. Вони створили ветеранський театр Project W. Вистави йшли англійською мовою і продовжують іти англійською. Зараз більшість із них долучилися до лав ЗСУ, воюють і захищають країну. Тоді вони звернулися до мене з пропозицією зробити для ефіру «Дванадцяту ніч» Шекспіра українською мовою — осучаснену версію тексту. Я не просто адаптувала «Дванадцяту ніч» у перекладі Максима Рильського, а ще написала дві вступні сцени, щоб пояснити, чому ветерани і волонтери АТО захотіли взяти участь у цьому проєкті. Це був аматорський театр, але водночас спільна робота в рамках «Радіо Культура».

Ще раніше в проєкті «Аудіокнижка» звучали твори Богдана Жолдака, зокрема «Укри», уривки інших книжок. Ми ніколи не обходили цю тему стороною. Навпаки, намагалися якнайбільше залучати слухача і не відсторонюватися від теми війни. Так само важливо, щоб і слухачі не відсторонювалися від неї, тому що ми всі живемо в цьому пеклі. Ми маємо шукати якесь світло. Маємо не просто посипати голову попелом, а щось робити. І найменше, що можемо робити — це реабілітуватися і давати собі можливість для виходу емоцій через мистецтво.