Вівторок, 20 лютого 2024

Новини і дайджест матеріалів «Детектора медіа».

Привіт. На зв’язку Марина Леончук, комунікаційна менеджерка «ДМ».

По-справжньому шлях до змін починається з дій, самоаналізу, самопізнання та саморефлексії (це якщо ви раптом забули, хто такий Капітан Очевидність, здрастуйте). Щоб змінитися, потрібно діяти, ставити собі важкі запитання та чесно на них давати відповідь.

Ось і Дмитро Десятерик написав для «Детектора медіа» спогади про лютий. «Направду, мало хто з моїх знайомих був там у ранок 20-го. Мало хто бачив, як знесилені хлопчиська зі щитами й палицями кинулися на ще більш, як виявилося, знесилених і цілковито вже деморалізованих ментів, як погнали їх світ за очі, геть із Майдану, геть із Європейської, геть з Інститутської, погнали Януковича в небуття — і як їх у відповідь, від безсилля почали розстрілювати просто на вулиці. Рівно 10 років тому (20.02.14) в Києві сталося те, що здавалося немислимим. І навіть тоді ми й уявити не могли, що то лише початок пекельного шляху, який триває по сьогодні».

Змінюватися кожному з нас важко, але краще зараз … і навіть тому, щоб розповісти світу про війну й українську історію вголос. Документування історичних подій є важливою справою сьогодні — коли ворог займається спотворенням інформації та намагається переписати історію.  А от як документалісти фіксують сучасні події та допомагають привернути увагу міжнародної спільноти до України, Аліна Білоус запитала у представника організації Рost Bellum Мартіна Оцкнехтома і директорки ГО Post Bellum Ukraine Євгенії Нестерович. Post Bellum Ukraine — це сестринська громадська організація чеської міжнародної організації Post Bellum («Після війни»). Вона збирає спогади свідків, які пережили нацистський і комуністичний режими, для одного з найбільших європейських онлайн-архівів усної історії Memory of Nations. Рost Bellum Ukraine також веде ще кілька проєктів, один із яких  «Життя з чистого аркуша: історії інтеграції». Це документальна збірка інтерв’ю, записаних із людьми, які були вимушені залишити свої домівки в Донецькій, Луганській областях і Криму.

Пам’ятаєте, якось я обмовилася, що комунікативні навички — це метанавички 2024 року. Я помилилась. Виявляється, ми віддаємо великим платформам багато інформації про себе, а отримуємо лише той мінімум, який вони нам дозволяють бачити. Проте цьому можна протистояти, якщо знати (принаймні орієнтуватись) у «чотирьох хвилях» комунікаційних технологій. Про них, а також про асиметричний світ комунікацій та як бути з ним на рівних, із професором Болонського університету П’єром Чезаре Ріволтеллою розмовляла Тетяна Іванова, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету. Якщо коротко, комунікації — це ще більше, ніж метанавички, і не тільки у 2024-му. Але прочитайте, як, не будучи журналістом, ви можете формувати громадську думку і чому це не тільки відкриває великі можливості, але й несе великі ризики суспільству.

Артур Колдомасов разом із колегами проаналізували відкриті національні відбори країн-учасниць «Євробачення», що проходять цьогоріч. Ми вже писали про чеський, албанський, ірландський та люксембурзький національні конкурси, а цього разу пропонуємо порівняти відбір України з норвезьким, іспанським і мальтійським. Для чого це було зроблено? Рейтинги цьогорічного українського відбору на «Євробачення» були настільки високими, що голосування зламало «Дію». Але з високими рейтингами лунало і багато критики — мовляв, в інших країнах ставляться до конкурсу менш серйозно та більш відповідально. От «ДМ» узявся з’ясувати, чи так це. Робили це оглядаючи інші відкриті нацвідбори країн-учасниць, що проходять цьогоріч. Часто саме ці локальні шоу можуть бути навіть цікавішими за власне міжнародний Пісенний конкурс, чим саме — дослідили мої колеги в «Національних відборах на “Євробачення-2024”».

Не повторюйте такого вдома, цей «трюк» виконували професіонали. На  телеканалі «1+1» вийшов серіал, майже ідентичний тому, який показували на СТБ кілька років тому. Розбір серіалу зробила Лєна Чиченіна і буквально на картинках показала, як телевізійники крадуть у самих себе: «Ціна втечі» проти «Ціни спасіння» чи «Ціни справедливості»? Важко не переплутати, але ви постарайтеся. Хоча те, що автори такого контенту ставляться до своєї аудиторії, як до ідіотів, у тексті Лєни не головне. Головне — чи припинять вони романтизувати у своїх шедеврах тему насилля над жінкою за гроші від Міністерства культури? Так, ідеться саме про той літній скандальний конкурс.

І одразу ще одне посилання на текст Лєни, який вам дуже сподобався, судячи з кількості переглядів (аж понад 29 тисяч), — про Оксану Забужко і Сергія Лозницю.

Тепер це все.

Дякую, що дочитали цього листа до кінця.

Більше текстів наших авторів у різних форматах ви можете читати у фейсбуці, інстаграмі, телеграмі та на сайті «Детектор медіа». Увесь зворотний зв'язок також пишіть сюди — мені на пошту. А ще всією командою ми будемо вдячні, якщо порекомендуєте підписатися на цю розсилку вашим колегам та друзям.

До зустрічі.

Ваша комунікаційна менеджерка «ДМ» Марина Леончук.