За влучним спостереженням слюсаря Гоші з радянського кінохіта «Москва сльозам не вірить», жінка може носити хоч три обручки, все одно її незаміжній статус викаже погляд.

Цим же ключем дешифрується провал російського серіалу «Ісаєв», який стартував в ефірі «1+1» 7 червня (20.10). Тобто навіть якщо буде оприлюднено цифри, що підтвердять високий рейтинг цього видива, навіть якщо продюсерам вдалося запхати в 16 серій не просто кращих російських акторів, а й майже повністю відтворити основний акторський склад успішної «Ліквідації» (попередня робота цієї команди), навіть якщо це - розповідь про молодість Штірліца, все одно «Ісаєв» провалився.

Бо провал чи успіх не завжди вимірюється рейтингами, касовими зборами, тиражами. У СРСР друкували з року в рік сотні тисяч, навіть мільйони творів Леніна, коли в збірниках, коли окремо, одночасно перекладаючи їх українською і теж друкуючи сотнями тисяч. У моїй шкільній юності нас масово, класами, водили на фільми з логотипом «Всесоюзная премьера», і це були стрічки, які ніхто тепер не згадає, - «Європейська історія» та «Битва за Москву». Можна десять разів змусити конспектувати роботи Леніна. Можна примусово загнати на всесоюзну прем'єру чи на шефський концерт. Можна під страхом догани відправити на комуністичний суботник, а під страхом звільнення - на мітинг за Януковича (Тимошенко, Ющенка). Проте рапортом про потрібну масовість заходу репутацію цього заходу не підняти.

Дивитися серіал «Ісаєв» ніхто нікого не змушує. Проте вже саме рішення зняти таке телевізійне кіно стало початком краху проекту. Від 44-річного Ісаєва-Штірліца, якого зіграв В'ячеслав Тихонов, 21-річний Владіміров-Ісаєв, роль якого виконує Даніїл Страхов, відрізняється тим, що і сам Тихонов, і команда, котра робила першого, народного й головного «Штірліца», і Юліан Семенов, автор циклу романів про цього розвідника, з різною мірою щирості вірили в те, що роблять. Ця віра передавалася нам, читачам і глядачам. Навіть радянські дисиденти, борці з режимом та звичайні кухонні слухачі Бі-бі-сі визнавали, що «Сімнадцять миттєвостей весни» є якісним зразком ідеологічної пропаганди, упакованим у бездоганний, напружений, прорахований до дрібниць сюжет політичного детективу.

З 14 романів Юліана Семенова, в яких діє Владіміров-Ісаєв-Штірліц, екранізовано шість. Причому в одній із перших екранізацій - трисерійному телефільмі «Майор Вихор» - Штірліца як такого нема, хоча це єдина історія, в якій відомий реальний прототип Штірліца - українець Євген Березняк. А остання стрічка про цього розвідника вийшла 1980 року. Після того Ісаєва благополучно (точніше - не благополучно і про це - далі) згадали аж тепер, коли продюсери погодилися на пропозицію Сергія Урсуляка, режисера згаданої вище «Ліквідації», зняти серіал за ранніми творами Семенова і реанімувати Штірліца. А разом із ним, мабуть, і народну пам'ять та любов до цього персонажа.

Комерційний розрахунок очевидний - аудиторія 35+ прилипне до телеекранів. Мало того, що екранізується улюблений автор радянських видавців. Ще й покажуть улюбленого розвідника радянських часів та відтворять ранні радянські часи за допомогою улюблених сучасних акторів. Проте якщо вже припустити, що Штірліц - для певної частини наших співвітчизників як не Бог, то, принаймні ідол, у такому разі випадок з «Ісаєвим» зайвий раз доводить, як і чому не варто поминати святиню всує.  

Романи Семенова сьогодні можуть являти собою хіба підручник для таких, як я, - тих, кого цікавлять правила та закони побудови динамічного сюжету та бездоганної літературної драматургії. Їхня політична складова вашого автора втомлювала вже тоді, коли ще була актуальною. Наприклад, у «Сімнадцяти миттєвостях...» найнудніші епізоди для мене - власне зрив Штірліцем переговорів Вольфа з Далесом і показ переговорного процесу, тоді як найцікавіші - кадри хроніки, інформація для роздумів, спроби Мюллера загнати Штірліца на слизьке та порятунок радистки Кет. Відповідно, твори «Діаманти для диктатури пролетаріату» і «Пароль не потрібен», з яких складається серіал «Ісаєв», є по суті своїй радянськими політичними романами зразка кінця 1960-х - початку 1970-х років. Які сьогодні не читаються попри ностальгійне перевидання в дорогому серійному оформленні. Ілюзія того, що нечитабельне можна екранізувати, живе хіба в шанувальників Кафки та Джойса.

Якщо ідея, закладена в літературно основу сценарію, втратила актуальність, померла разом із країною, в якій народилася, жодний бюджет, прайм-тайм, класна операторська робота і зірковий склад її не оживлять. Режисер Сергій Урсуляк так пояснив свій намір: «Це фільм не про радянську владу і не про антирадянську владу. Це історія молодої людини, яка опинилася між двох воюючих сторін. Він приймає рішення, сумнівається і не знає, з ким йому бути». Можливо, саме так режисер і хотів зробити. Проте для цього треба було як мінімум переписати однойменні романи Семенова, тоді як першоджерела в готовому фільмі лише скорочено (скажімо, зник Ленін), проте все ж таки збережено.

Скажімо, відправляючи Ісаєва в Ревель шукати шпигуна в радянському посольстві, його куратор по ЧК Гліб Бокій запитує, за кого він, Максим Максимович, молодий дворянин, - за червоних чи за білих. На що отримує відповідь Ісаєва: «Максим Максимович розбирається», що нібито мусило символізувати неоднозначність персонажу. Проте Ісаєв - більшовик, чекіст, комуніст, якого не розстріляли в 1937-му, взагалі дали допрацювати до пенсії. З тими, хто не визначився і «розбирається», саме НКВД розбиралося досить швидко. Отже, той Ісаєв, якого грає Страхов, так само не сумнівається в тому, що радянську владу зробили джедаї та інші Воїни Світла, як і Штірліц, котрого зіграв Тихонов.

Цікаво, що в серіалі «Діти Арбату» Даніїл Страхов грав Юрія Шарока, теж чекіста, якого таки зачистили перед війною 1941 - 1945 років. А в серіалі «Звіздар» («Звездочет») той же Страхов зіграв офіцера ФСБ, який, на відміну від Ісаєва, хоч трошки намагався розібратися в тому, наскільки виправдані жорсткі методи розвідувально-диверсійної роботи зразка 1990-х років. Значить, варто поставити актору інше завдання - і він його виконає! Отже, провал «Ісаєву» забезпечив режисер Урсуляк, не зорієнтувавши, а точніше - не переорієнтувавши цього персонажа.

Наприклад, чим хороший підполковник Гоцман із «Ліквідації»? Тим, що чітко знає, на чиєму він боці та не боїться заперечувати самому маршалу Жукову. Чим хороша історія агента Апостола з однойменного серіалу? Тим, що один брат-близнюк став кримінальним злочинцем, інший - політичним, обоє конфліктували з радянською владою, і вчорашнього політзека НКВС ламало об коліно, змушуючи працювати на режим. Апостол, потрапивши між двох вогнів, почав свою гру. Обидві стрічки грішні: перша - повстанцями в лісах під Одесою, друга - явленням хорошого Берії в фіналі, та загалом позитивних моментів тут більше. Або - чим хороший Дарт Вейдер? Теж умінням робити чіткий вибір. Спочатку був кращим джедаєм Еннакіном Скайвокером, потім перейшов та Темний Бік, ставши монстром.

Ісаєв такого не робить. Він послідовно відстоює ідеали пролетарської революції, які виглядають смішними в своїй позитивній спрямованості, показаній в «Ісаєві». Це неправда, що нас повертають у СРСР. Можливо, повертають, але не повернуть. Ані нас, ані пересічних російських громадян: ми всі читали «Огоньок», і пам'ятник Сталіну може ставити сьогодні тільки клінічний ідіот. До монументу потрібна віра в Сталіна, Леніна, Бокія, Блюхера, Постишева та інших вождів, показаних в «Ісаєві». Віри, переконань уже немає. Серіал «Ісаєв» - штучно запліднений і мертвонароджений продукт невідомо якої епохи. Продюсерська, режисерська й акторська помилка.

Далі пройдемося по кастингу. Даніїл Страхов - красивий автор, котрий не дає експлуатувати свою зовнішність у повній мірі, граючи не лише в мелодрамах, а й справжніх чоловіків, про що згадується вище. Я навіть десь читав, що він намагався бути схожим на Тихонова-Штірліца, наслідуючи манеру носити пальто, плащ, говорити, курити сигарету. Проте в ролі, якою він помітно не живе, а яку лише виконує за гонорар, Страхов найбільш відповідає поняттю «кросавчєг». Його тата грає Юрій Соломін, і тут - подвійне ретро: глядачам заодно треба нагадати про «Ад'ютанта його превосходительства». Проте спроба оживити відразу двох популярних кіночекістів нічого, крім єхидної посмішки, не викликає.

Тепер про роль, яку грає Сергій Маковецький. У радянському фільмі «Діаманти для диктатури пролетаріату» роль не згодного з радянською владою письменника Нікандрова грає забутий тепер актор Микола Волков-молодший. Але стримана манера гри й тонке розуміння того, що своє внутрішнє дисидентство тоді, в 1970-х, можна проявити ось у такому образі (Семенов, до речі, цікавий тим, що розкидав у своїх радянських по формі творах подібні дулі в кишенях), доводить: той письменник, якого грав Волков, справді міг бути культовою особистістю, володарем умів, авторитетом, якого бажано повернути на службу диктатурі. Тоді як Нікандров у Маковецького - юродивий, неврастенік, ображений анархіст, невизнаний геній, схожий на попа-розстригу. Актор, чесне слово, краще виглядає в фільмі «Піп» - там пропаганда російського православ'я бодай неприхована і кимось затребувана. Коли дивишся на Нікандрова в «Ісаєві», то ставиш себе на місце керівництва пролетарської республіки і думаєш: на який ляд потрібне таке диктатурі пролетаріату, хай би собі їхало, ну чиїми умами та серцями такий патлатий кликуша може всерйоз заволодіти...

Окрема розмова - про Михайла Пореченкова, який грає графа. Уявили собі Льоху Ніколаєва чи прапорщика Дегало з «9-ї роти» графом? Розумію, акторам треба пробувати різні амплуа, проте не просто графа, а графа Воронцова, нащадка одного з найвідоміших російських дворянських родів, міг би зіграти не такий «хлопець з нашого двору». У фільмі 1975 року цю роль виконував Олександр Кайдановський. Йому грати нічого не треба, він - «біла кістка» навіть без гриму.

Далі, в частині серіалу під назвою «Пароль не потрібен», ми побачимо лише двох акторів, цілком адекватних своїм персонажам, - Володимира Ілліна у ролі єдиного на весь фільм та два романи справді неоднозначного героя, талановитого політичного журналіста Ванюшина, який спивається, бо розчарувався в усьому, та Романа Мадянова, котрий втілює отамана Григорія Семенова, забайкальського сепаратиста.

Повертати культ чекіста навіть у путінсько-медведевській Росії - справа марна. Бо в цій країні, як, до речі, і в нас, кілька років тому тріумфально відбувся «Адмірал», який чітко показав перевагу білих над червоними. Ми не будемо зараз згадувати фразу з цього фільму про те, як Колчака зрадили українці. Бо «Ісаєв» починається зі знайомства з командиром на прізвисько Гомнюк, національність якого, думаю, сумнівів у творців стрічки не викликала. Проте «Адмірал» - це справді якісний зразок патріотичного кіно, де білий адмірал - позитивний персонаж, бо ворог радянської влади. Радянська ж влада - погана, бо бунтівні матроси та солдати вбивають багнетами дворян-офіцерів, а розстріл чекістами Колчака навертає сльози навіть на мої чоловічі очі. Так само здригалися глядачі, коли куркулі вбивали комуніста Губанова в стрічці «Комуніст», а перед тим цей комуніст сам валив дерева, щоби запрацювала залізниця. В «Ісаєві» ж більшовики нібито зачищають якогось свого агента-ренегата, проте це хилить на сон. Ми вже не віримо будь-кому, хто намагається показати хороших більшовиків, взагалі - хорошу радянську владу та її становлення. Тому «Ісаєв» провалився - розвідник виконував наперед безглузде завдання.

Наостанок - ще два приклади цієї невдачі. Перший: російська прем'єра відбулася минулого жовтня, у нас же фільм показали фактично через 8 місяців, тоді як успішні покази в нас і в Росії йдуть майже одночасно. Хоч і прайм (20.10), але - літо, коли ударні рейтингові продукти приберігають до осені. Другий: взимку до мене приїздили гості з Москви. Один із них тримає оптово-роздрібний склад DVD. З його слів я дізнався: «Ісаєва» вперто не хочуть брати. Ані оптом, ані вроздріб. Це при акторському сузір'ї, широкій рекламі та обіцянці показати молодість Штірліца. Отже, російський глядач теж не хоче назад в СРСР. Чи, принаймні, не вірить у ті ідеали, якими жила та країна.