Виявляється, що непростий перебіг як виборчої кампанії, так і самого процесу голосування, - ознака не лише молодих демократій на кшталт України. Найстаріша демократія у світі провела безсонну ніч, намагаючись вирахувати, хто ж очолить наступний уряд.

Відповіді поки що немає, позаяк консерватори, які розраховували на беззаперечну перемогу, не отримали її, і наступний уряд, яким би він не був, стане коаліційним. Головне питання в тому, за кого погодяться «заміж» ліберал-демократи, партія, яка набрала невелику, але в даному випадку вирішальну кількість голосів. Наразі виглядає, що лібдеми вирішили на бруднити себе жодними альянсами: вони твердять, що уряд має формувати та партія, яка набрала найбільше голосів, навіть якщо це не є абсолютною більшістю. Тому цілком можливо, що лідер консерваторів Девід Камерон таки потрапить в обітований 10-й номер на Даунінг стріт у якості господаря. Але то вже справи політичних домовленостей, на які, на відміну від усього того, що відбувалося до цього моменту, ЗМІ матимуть менше впливу. А саме ЗМІ «напружилися» під час усієї кампанії як ніколи.

Ці парламентські вибори у Великобританії були найбільш «медіалізованими»: вперше за довгу політичну історію тут відбулися телевізійні дебати та вперше соціальні інтернет-мережі взялися відігравати істотну роль у процесі. Обидва фактори, як розраховували політичні фахівці й аналітики, привернуть більшу увагу широкого загалу до процесу виборів, а це, у свою чергу, перекладеться в активнішу громадянську позицію. Цього не сталося.

Теледебати: чому аж тепер?

На запитання, чому у Великобританії, до абсурдного відкритому і прозорому суспільстві, де підзвітність політиків є притчею во язицех, телевізійні дебати між лідерами партій, що йдуть на вибори, не відбувалися до 2010 року, можна відповідати довго, посилаючись передовсім на національні особливості.

Британські політичні оглядачі й кореспонденти завжди стежили за теледебатами інших країн - від США до України. У нещодавніх дискусіях у ЗМІ про те, чи варто і Британії перебирати досвід інших країн, згадували про дебати Ющенка і Януковича 2004 року як про цікаве і корисне ТБ, яке пустило коріння навіть за непростих пострадянських умов. Ну, а про історичний уплив тих, найперших, дебатів між Кеннеді і Ніксоном, знали і говорили навіть не тому, що вони фігурували в культовому серіалі Madmen.

А те, що Британія так пізно дійшла до очевидного, пояснювали стриманістю, притаманною британцям, та відсутністю звички у політичних лідерів говорити легкоперетравлюваними саундбайтами. Як написав один оглядач - будь-який американський турист, який випадково опинився у зоні природного лиха і виходить в прямий ефір на Сі-ен-ен, здатен сформулювати думку набагато швидше і ємкіше за Гордона Брауна.

Але минулого року до дебатів дозріли всі - і мовники, і політики. Як новий і досі невипробуваний телеформат, дебати стали логічним кроком у стратегії партій, як іще здивувати і привабити виборців.

Долю дебатів вирішували місяцями: скільки партій має взяти участь, на яких каналах їх буде трансльовано, як довго, де братиметься аудиторія і так далі. Британія має гострі політичні програми Question Time та Newsnight, які останніми місяцями і навіть більше того - тижнями, були присвячені виборчій тематиці. Але обидві передачі виходять в ефір на Бі-б-сі, тоді як однією з вимог до теледебатів було якраз зруйнувати статус кво - двох «головних» партій та одного «головного» мовника.

Урешті було узгоджено, що крім лейбористів та консерваторів у телевізійних дебатах візьмуть участь ще й ліберал-демократи, а в Шотландії, Північній Ірландії та Вельсі пройдуть додаткові дебати за участі місцевих націоналістичних партій. А платформою для дебатів стали Бі-бі-сі, Ай-ті-ві та «Скай Ньюз». Співвідношення партій і телеканалів було чимось схожим - такий собі легковаговик «Скай Ньюз» на тлі старих метрів був подібним до голодних до уваги ліберал-демократів.

Дебати відбулися в три етапи - по черзі на кожному з каналів і торкалися трьох масивів тем: внутрішня політика, міжнародна політика та економіка. У трьох студіях зібрали аудиторію (до 200 чоловік, щоразу різних), з якої 80% планувало голосувати за одну з трьох партій у такій пропорції - лейбористи:консерватори:ліберал-демократи - 7:7:5, а ще 20% на момент участі у програмі ще не прийняли для себе цього рішення.

Кожна програма починалася з дуже короткої заяви від лідерів партій, за якими слідували запитання від аудиторії - відібрані зарані, але (буцімто) невідомі політикам. Кожен політик відповідав, а потім мав шанс апелювати чи реагувати на відповіді опонентів.

Дебати були достатньо запальними, зібрали непогані рейтинги та продемонстрували, що Гордон Браун може жартувати, Девід Камерон - сердитися, а в Ніка Клеґґа - прекрасна короткотермінова пам'ять, бо лідер ліберал-демократів запам'ятав імені всіх учасників програми, які ставили запитання, і звертався до них під час відповіді: «От ви, Джоне, сказали таке-то, а ви, Ліндо...».

Дебати також викликали жваву реакцію в пресі та радикально відбилися на опитуваннях громадської думки: на певному етапі вони навіть поставили лібдемів на друге місце після консерваторів.

Під час реального голосування партія набрала менше однієї десятої місць у парламенті. Саме за цю одну десяту тепер і триває перетягування політичної ковдри між консерваторами й лейбористами.

Соціальні мережі: багато шуму з нічого

Твітер і Фейсбук також не на жарт взялися за вибори. Якщо комусь було мало читати новини, пов'язані з виборами, на вебсайті новин Бі-бі-сі, вони могли робити це ще й у двох найпопулярніших соціальних інтернет-мережах.

У Фейсбуку в день голосування можна було проголосувати. У Твітері можна (і далі) отримувати записочки від кореспондентів з різних місць подій.

Провайдери новин вдарили до політичній безграмотності молотом інтерактивності. «Пришліть нам ваші фото! Ваші відео! Ваші враження!» - волав британський інтернет. За вибори взявся Ґуґл, і не лише дотепними карикатурами на стартовій сторінці.

Охочих проаналізувати, повідомити і висвітлити стало у десятки разів більше, ніж у попередні вибори... Але що випало, так би мовити, в осад у цій мутній політичній карафці? А не дуже багато.

Активність виборців у день голосування 6 травня не була радикально вищою, ніж завжди. Власне, вона була такою ж - трохи сонні 65%, які британці демонструють на виборах, коли більшість вважає, що і так усе буде добре, або принципово неважливо, хто переможе. Цим виборам бракувало історичності 1979 року, коли до влади прийшла Тетчер, чи 1997-го, коли прийшов Тоні Блер.

Забагато інформації?

Якщо медіа і винесуть урок із цієї виборчої кампанії, то, можна сподіватися, він буде таким: парламентські вибори - це не смерть Майкла Джексона, і блискавична природа інтернету не впливає на те, як люди голосують. В Ютьюбі можна викласти відео, але це не означає, що найбільша кількість хітів перекладеться у найбільшу кількість голосів.

Також має бути враховано оманливий ефект теледебатів, які можуть виносити на хвилю одних політиків, а потім у день голосування виявляється, що виборці, які «зробили різницю» на дільницях, напевно, під час тих теледебатів, сиділи в пабі і не почули, як же добре Нік Клеґґ запам'ятав чи не всю аудиторію поіменно.

Але поки що до підбивання підсумків кампанії і винесення уроків на майбутнє, може, і не дійшло. Британські журналісти насолоджуються драмою «підвішеного» парламенту, спекулюють до упаду і вибудовують такі конспіративні теорії, яким позаздрили б і українські сайти.

Катерина Хінкулова, Лондон