Отже, сталося. Зловісне слово вимовлено. Отар Довженко, розмірковуючи у статті «Тотальна стабілізація медіа» про перспективи розвитку ситуації в країні, написав: «В серцях співгромадян знаходять відгук ідеї наведення ладу та припинення "бардаку", тож вони не заперечуватимуть, якщо влада - руками власників, звісно, - нарешті уніфікує картину світу в новинах та під благовидним приводом комерційної доцільності закриє рота "усіляким шустерам". Коли ж вони схаменуться, справу пробивання вікон до об'єктивної реальності доведеться знову починати з чистого аркуша».

Те слово, про яке йдеться, - «уніфікація». Позначає воно явище, яке може стати наступним етапом трансформації мас-медійного простору України. Вже після того, як відбудеться тотальна стабілізація медіа. І коли стане фактом перетворення політичного простору з «хаотичного» та «некерованого» на «реформований» та «прогнозований». Точніше, така уніфікація виявиться однією з найважливіших складових формування українського варіанту «керованої демократії».

Якщо, звісно, до цього дійде справа. А дійти вона за певних обставин може.

Тож не зайве придивитися - а як же свого часу влада однієї демократичної держави зуміла досить швидко уніфікувати картину світу, яку ЗМІ давали громадянам цієї держави, і що з того всього вийшло.

... Невдовзі після здобуття нацистами всієї повноти влади (до речі, на останніх багатопартійних парламентських виборах у ваймарській Німеччині 5 березня 1933 року NSDAP не змогла домогтися абсолютної більшості й одержала 43,9% голосів; ліва опозиція сумарно набрала 30,6%, що не завадило партії Гітлера, Геринга і Геббельса крок за кроком підпорядкувати собі всі державні інституції та знищити опозицію) почалася уніфікація преси та всіх інших мас-медіа. Чудово розуміючи значення пропаганди, яка була покликана «пронизати ідеями націонал-соціалізму всі сторони життя німецької нації», фюрер урядовим декретом від 30 червня 1933 року створив міністерство народної просвіти і пропаганди на чолі з уже згаданим доктором філософії Паулем Йозефом Геббельсом.

Усі сфери діяльності цієї потужної державної структури в цій статті охопити неможливо, та вони нас і цікавлять тільки у зв'язку з його головним завданням - зробити так, щоб настанови фюрера і його команди сприйняли всі німці, оскільки націю треба виховати в «правильному річищі», тож «пропаганда повинна доходити до кожного».

І доходила - завдяки вжитим сильнодіючим засобам.

Очолюване Геббельсом міністерство діяло за принципами, сформульованими його шефом: простота, розмах, концентрація. Правдива інформація у ЗМІ ставала лише одним із пропагандистських знарядь; напівправда та відверта неправда використовувалися нарівні з нею. Тотальна пропаганда не маніпулювала громадською думкою, як це нерідко трапляється і в країнах із парламентською демократією; вона формувала цю думку, виступаючи, за твердженням однієї з міністерських інструкцій, «центральним інструментом соціального контролю» нацистського режиму.

Слід сказати, що в міністерстві Геббельса було зібрано справді найкращі пропагандистські кадри нацистів. Середній вік працівників становив 39 років, більшість із них належала до верхніх прошарків середнього класу, половина мала університетські дипломи. Крім преси, радіо, кіно, театру, новонародженого телебачення, міністерство контролювало видавничу справу: 2800 видавництв і 27 тисяч книготоргових закладів, здебільшого номінально приватних. Що ж стосується радіо, то в руках міністерства перебувала Німецька радіомовна корпорація - 26 мільйонів слухачів, 40% дорослого населення країни. 1934 року в межах «уніфікації» було об'єднано дві найбільших інформагенції: агенцію Вольфа і Телеграфну спілку, що входила в газетний концерн Гуґенберґа. В результаті об'єднання виникла офіційна агенція «Німецьке інформаційне бюро».

Зразково-показовою, втім, «уніфікація» була у сфері преси. У Ваймарській республіці виходило друком близько 10 тисяч газет і журналів різного ґатунку - партійних, незалежних, загальнонімецьких, регіональних, місцевих, дорослих, дитячих тощо. У квітні 1933 року головою Імперського союзу німецької преси (а саме від нього залежали дозвіл на вихід у світ того чи іншого видання) став прес-шеф NSDAP Отто Дитріх; головою ж Спілки видавців став керівник партійного видавництва Макс Аманн. Невдовзі було заборонено комуністичні, соціал-демократичні та майже всі ліберально-демократичні видання. 4 жовтня було ухвалено «Закон про редакторів», за яким редакторську посаду міг обійняти лише арієць за походженням; за цим законом, 1300 журналістів (не лише євреїв, але і «марксистів», тобто осіб лівих поглядів) утратили роботу. Закон установив, що всі журналісти мають стати членами Імперської спілки німецької преси (й одночасно Імперської палати преси). Остаточно уніфікацію було довершено у квітні 1935 року, коли Аманн впровадив низку нових правил щодо преси, в тому числі «одне видавництво - одна газета» (що не стосувалося партійних чи військових видань); «нерентабельні», тобто нелояльні видавництва закривалися.

Отож раніше незалежна ліберальна преса стала складовою нацистської системи пропаганди; при цьому добре знані за кордоном Frankfurter Zeitung, Kolnische Zeitung, Deutsche Allgemeine Zeitung та низка інших видань продовжили своє існування, їм навіть дозволялася певна фронда, але їхню політичну лояльність (і фронду також) контролювало міністерство пропаганди. Геббельс наказав продовжити видання деяких популярних комуністичних газет та журналів під тими самими чи дещо зміненими назвами, але із відчутно іншим змістом. Скажімо, ілюстрований тижневик AIZ - Arbeiter Illustrierte Zeitung - стали випускати під назвою ABZ - Arbeit und Zeit. Але загалом, зрозуміло, число видань зменшилося.

Загалом нацистська пропаганда керувалася максимою фюрера: «Здебільшого маса не знає, що їй робити з ліберальними свободами, і навіть почувається при цьому полишеною напризволяще». Отже, стабільність і певний добробут в обмін на свободу - але не тільки це...

Коли «уніфікація» як у сфері ЗМІ, так й у всьому суспільному житті стала доконаним фактом, нацисти санкціонували створення тижневика Das Reich, перше число якого з'явилося 26 травня 1940 року (якраз під час напружених боїв на Західному фронті). Формат такого квазіліберального видання було з часом запозичено радянським керівництвом у середині 1960-х років і втілено в «Литературной газете», яка була далеко не тільки літературною і публікувала чимало досить ґрунтовних аналітичних і критичних розвідок на різні теми. Так от, близько половини обсягу Das Reich (а цей обсяг становив до 30 аркушів великого формату) присвячувалося серйозним проблемам літератури, науки, малярства, театру; регулярно друкувалися літературні твори. У газеті було зібрано найкращих журналісти Німеччини, чимало з яких зовсім не вирізнялися пронацистськими поглядами - головним критерієм був професіоналізм. Тон газети був в основному нейтральним, - але при цьому партійні контролери вставляли щономера два-три матеріали, які не вибивалися із загальної стилістики і при цьому несли «правильне» ідейне навантаження. Популярність тижневика була колосальною: у жовтні 1940 року він виходив накладом у півмільйона примірників, а в березні 1944 року цей наклад сягнув 1,4 мільйонf. Видання із задоволенням читали і за кордоном Німеччини - лише у Швейцарії було близько 50 тисяч його передплатників. Так що «уніфікація» зовсім не була банальним утіленням ідеї фюрера про те, що «пропаганда завжди повинна звертатися тільки до маси», до «величезної маси малоосвічених людей», а зовсім не до «освіченої інтелігенції»; Геббельс дещо виправив свого шефа і вміло диференціював пропагандистські засоби. Тож уніфікованим став загальний напрям преси, а не методи подачі матеріалів, не журналістські підходи до тем. Відтак, скажімо, офіційний партійний орган, ранкова Volkischer Beobachter, наприкінці 1930-х виходила великими накладами у берлінському, мюнхенському і віденському виданнях, хоча рівнем журналістики вона поступалася значно менш тиражним «елітарним» газетам; але перед нею і не стояло іншого завдання, ніж бути «масовим агітатором та організатором».

А щоб усі видання - і масові, й елітарні, і дитячі, й жіночі - працювали як єдиний механізм, було розроблено спеціальну систему заходів. Щодня в міністерстві пропаганди високі чиновники, нерідко сам Геббельс, проводили закриті прес-конференції, явка на які представників центральних ЗМІ була обов'язкова. Зазвичай збиралося близько 200 осіб. На прес-конференціях (які фактично були інструктивними нарадами) повідомлялося про найважливіші внутрішні та міжнародні події, про їхню оцінку нацистським керівництвом, давалися вказівки про необхідні коментарі, визначалися стратегічні й основні тактичні завдання пропагандистських кампаній. Адже після «уніфікації» такі кампанії не тільки супроводжували, а й випереджали принципові внутрішньо- і зовнішньополітичні дії керівництва ІІІ Райху. Матеріали закритих прес-конференцій спеціальними телефонними каналами передавалися у 32 місцевих відділення міністерства. Всі вказівки мало бути виконано в обов'язковому порядку, йшлося про партійну чи про «незалежну» пресу. Міністерство мало спеціальні служи, які готували зведення і матеріали для різноманітних пропагандистських кампаній, а також із термінових політично гострих питань. Ці матеріали телеграфом відправлялися у місцеві видання та на радіостанції. З початком Другої світової війни міністерство впровадило систему «гасел дня», які визначали об'єкт, мову і стиль конкретних акцій.

При цьому однією з наскрізних ліній всієї нацистської пропаганди - й «уніфікованої» преси зокрема - стало те, що можна визначити як «єдність партії та народу», політичної еліти й рядових німців. Гітлер цілує дитинчат, Геринг за загальним довгим столом серед робітників хлепче густий суп (що заміняє собою і першу, і другу страви), Геббельс на різдвяній ялинці роздає подарунки... Утім, дуже схожих кадрів вистачало і в тодішній, і в пізнішій радянській пресі. Але от на що нездатні були радянські вожді - так це, подібно до Геринга, піднести в кадрі кухоль із пивом, узятим із рук опасистої тірольської дівчини, чи, подібно до Гітлера, власноруч попрацювати лопатою на будівництві автобазу (за прикладом свого вождя, і всі дрібніші «-фюрери» і «-ляйтери» натирали собі мозолі в таких вправах, що незмінно фіксували фото- й кіножурналісти) - бо ж самих слів для ефективної пропаганди замало, навіть у тоталітарному суспільстві.

«Націонал-соціалістична держава не знає класів, - писав Гітлер, - і робітники націонал-соціалісти, і роботодавці націонал-соціалісти однаково є тільки слугами суспільства і виконують його доручення». Замість суспільства слід було б написати «партійної верхівки» - адже не один істинний арієць із числа «неправильних» капіталістів відправився до концтабору або просто зник...

Але «уніфіковані» ЗМІ про це або мовчали, або розповідали у «вірному» тоні.

Загалом же «уніфікація» ЗМІ дозволила нацистам створити надзвичайно ефективний пропагандистський апарат та забезпечити підтримку курсу влади з боку абсолютної більшості німців. Із добре відомим кінцевим результатом.