Теленекрологами, епітафіями та «віршами на жалосний погреб» В'ячеслава Тихонова значна частина російських каналів відреагувала ще в грудні. Знімались нові стрічки і показувались старі: «Професія ‑ кіноактор» (1979 рік, реж. Станіслав Ростоцький),«Миттєвості В'ячеслава Тихонова» (1998 рік, реж. Юрій Малюгін),«Сімнадцять миттєвостей Слави» (2003 рік, реж. Світлана Ніколаєва), «Останній герой епохи, що відходить» (2006 рік, реж. Сергій Садовський),«Повітря натхнення» (2008 рік, реж. Олена Ніколаєва), «В гості до В'ячеслава Тихонова» (2008).

Їхній молодший брат «Інтер» вирішив вплести власну кінострічку у поховальний вінок автора з деяким запізненням, приурочивши ефірну прем'єру картини на 40 днів з дня його смерті.

Я чекав цього фільму понад тиждень. Як історика мене приваблювала згадка у назві фільму агентурного імені героя одного з найпотужніших радянських епосів. Мені здавалось, що саме на образі Штірліца режисер стрічки зробить основний акцент. Налаштовуючись на перегляд, я сподівався почути розповіді агентів ГРУ та воєнних істориків, побачити архівні кінодокументи та фотографії, загорнутись у тіні реальних прототипів аристократичного шпигуна... Але про діяльність радянської розвідки авторка фільму Олена Єлагіна згадала лише у вступному слові. До того ж мимохіть і з відчутним нальотом жовтизни. Мова йшла про завербованого Вільгельма Лемана, якого працювати на СРСР примусили борги гравця та купа голодних коханок. Ані слова не було сказано про легендарного Ріхарда Зорге, Мартіна Бормана, Ісая Борового, Михайла Михалкова та напівміфічного Ісаєва, про якого згадували старі викладачі воєнної академії імені Фрунзе.

Я нервово сіпнувся, але проковтнув, очікуючи на шпигунські пристрасті далі. Втім, за кілька хвилин з екрану пролунала нарізка фраз відомих акторок, загальна тональність якої не залишала сумнівів - творці фільму будуть шпигувати переважно в спальні В'ячеслава Васильовича. Приємним винятком був фрагмент інтерв'ю з дитячим другом Тихонова, який відкрив секрет, чому руки Штірліца грав дублер: на пальцях актора красувалося татуювання «СЛАВА». Протягом наступних двадцяти хвилин Наталя Варлей, Світлана Свєтлічная, Раїса Недашківська наперебій смакували плейбойські якості Тихонова. Згадували красу, поставу, харизму та магнетичний вплив на слабку стать, який кожна з них переживала на собі. Все це було дбайливо приправлено інтимними подробицями його шлюбу з Нонною Мордюковою. З особливим азартом діставала скелет із шафи однокурсниця Тетяна Конюхова, обсмоктуючи то подружню зраду, то незгоди акторів під час вагітності. Спогади жінок розбавлялися незначними вкрапленнями про вступ Тихонова в театральне училище, кастинг на «17 миттєвостей...». Ці миттєві зупинки на біографічних віхах нагадували вирвані сторінки з кіноенциклопедії. Голі загальновідомі факти. Аж тут - знову перчинка! Наталя Варлей розповідає про святкування Нового року в московському Будинку актора, на якому її кавалером був (увага!) вже розлучений Тихонов. Але вона (хі-хі-хі) подумала, що секс-символ для неї застарий, і того ж року доля звела її з сином Нонни і В'ячеслава. Далі - розповідь про сина. Причому арсенал художніх засобів розповіді зокрема та фільму загалом доволі обмежений: інтерв'ю у студії, нарізка художніх фільмів і фотоархів. Жодного документального кадру за участі фігуранта, жодних походів із камерою місцями бойової слави. Синхрон - фото ‑ уривок фільму ‑ закадровий голос - аксіома «інтерівської» документалістики.

Під час перегляду виникали запитання: чому з розлогих розповідей талановитих акторок режисер фільму вибрала фрази із яскраво вираженим сексуальним присмаком? Ті, які для них ще двадцять років тому були неетичними, табуйованими. Якому глядачу адресований цей телекод із прицілом нижче пояса? Врешті-решт, хіба шлюбні та позашлюбні стосунки - це найцікавіші моменти акторської біографії? І потім, чому в нас звикли робити так, ніби ми живемо в інформаційному вакуумі? Ніби зараз люди не дивляться ВВС, Discovery, History. Ніби Парфьонов ніколи не знімав своє «Намедни». Ніби в журналістів немає зразків, на яких можна і треба вчитися? Мої роздуми перервав логотип улюбленого горілчаного друга «Інтера», а за ним - стадо квікаючих свинобісів у вигляді рекламних кричалок. Вищали вони в рази гучніше закадрової начитки авторки фільму, не зважаючи на жодні закони про масс-медіа.

Фото - www.rusactors.ru