Не виконувати передвиборні обіцянки - звичка, притаманна тепер не лише політикам, але й телеканалам. До президентських виборів лишилося сім тижнів, а обіцяні передвиборні спеціальні проекти запустили тільки ТРК «Україна» і Перший канал. Щодо проекту ТРК «України» «Готовий відповідати» вже йшлося - відтоді програма, принаймні, не стала гіршою, підтвердила відносну незаангажованість і вийшла за рамки власне передвиборного проекту, запросивши в якості героїв Леоніда Черновецького і навіть президента Грузії Михаїла Саакашвілі.

Про теледебати чомусь поки що не чути, хоча кандидатів менше, ніж 5 років тому, і непогані формати, успішно обкатані перед парламентськими виборами IСTV і 5-м каналом, є.  А політичні ток-шоу в форматі «свободи слова», на жаль, на замінник дебатів аж ніяк не тягнуть. Ось і виходить, що політики на телебаченні ніби й вдосталь, а відповідей на важливі виборцеві запитання - обмаль.

На цьому тлі Перший Національний приємно здивував. Після моторошного бурлеску «Золотої булави» вже майже не лишалося сподівань на те, що в ефірі державного телебачення може з'явитись повноцінний передвиборний проект. Але нову програму «Українська рулетка» справді є за що похвалити.

По-перше, за те, що від неї не тхне «УТ-1». За рівнем дизайну, технічного забезпечення та стилем ведення програма цілком гідна будь-якого з каналів першого ешелону, й викликає асоціації з «1+1», яким він був до «відомих подій». Тут, либонь, причина у використанні формату прес-клубу, який свого часу успішно застосовувався саме на «плюсах». Після останнього переформатування «Епіцентру» В'ячеслава Піховшека хіба що елементи цього, в ідеалі, дуже продуктивного (з погляду глядача передусім) формату з'являлись в окремих політичних ток-шоу. Проте зараз це якраз на часі: в ситуації, коли записні експерти зазвичай заангажовані, а політики неспроможні навіть на мить вийти зі стану трибунного камлання, саме журналісти часто рятують програму, ставлячи потрібні запитання та акценти.

Крім того, Вахтанг Кіпіані, який заради роботи в цьому проекті призупинив свій контракт із каналом ТВі на час виборчої кампанії (і сам не виключає, що назавжди), - ведучий, який  почувається в ефірі впевнено, «витягує», можливо, подекуди не досить динамічне шоу й додає йому незвичної для УТ-1 респектабельності. А також виступає своєрідним гарантом прозорості: належачи до когорти «незручних» журналістів і бувши звільненим чи витісненим не з однієї редакції через свою безкомпромісність, Вахтанг не схожий на того, хто диригуватиме зрежисованою телевиставою й озвучуватиме запитання зі складеного в штабі папірця.

Неприємною, як на мій погляд, обставиною, що «ріднить» «Українську рулетку» з «Готовим відповідати», є вихід програми в записі. Творці проекту пояснюють це необхідністю обкатати формат і обіцяють із часом перейти на прямий ефір, однак коли це планується - невідомо (а часу до виборів, знов-таки, лише сім тижнів). Поки що у зміст програми ніхто не втручається, але чи може хтось гарантувати, що цього не станеться, якщо на ефір завітає кандидат, який має вплив на керівництво Національної телекомпанії? Згадаймо хоча б історію з закриттям «Толоки» - хоч відтоді розстановка політичних впливів на НТКУ дещо змінилась, з «олівця» до високих кабінетів тягнеться ще чимало ниточок, за які в разі потреби починають смикати політики.

Похвалити творців «Української рулетки» варто ще й за повагу до аудиторії: тут вона виконує активну роль, демонструючи на початку та наприкінці програми червоними, жовтими й зеленими картками своє ставлення до героя, а декільком щасливцям під завісу навіть удається висловитись на камеру. Поширене в інших шоу використання людей у студії в ролі статистів, яким дозволено лише плескати, видається мені не лише моветоном, але й своєрідним відображенням зневажливо-споживацького ставлення наших політиків до народу. Хоча, з іншого боку, переплетення двох малозрозумілих графіків ставлення «тих, хто за» і «тих, хто проти» чогось там, до висловлювань політиків у студії - не набагато конструктивніший варіант. Просте і зрозуміле голосування картками має на цьому тлі незаперечні переваги.

Щоправда, зрозуміти мудровану систему з рулеткою, двома «електоратами», глядацьким і журналістським, а також подвійною системою балів, удалося не відразу. Вся ця арифметика, відверто кажучи, трохи відволікає від змісту запитань і відповідей - церемонія голосування та обговорення його результатів займає чи не більше часу, ніж сама розмова по суті. Й навіть результати голосування картками (які ведучий назвав «виборчими бюлетенями»), як засвідчила програма від 26 листопада з Анатолієм Гриценком, слід трактувати обережно - трибуна показала кандидатові ліс зелених карток, високо оцінивши його відповіді, однак така позитивна одностайність може означати відсутність антипатії, але не активну симпатію й тим більше не готовність голосувати «за». Що ж, подібні закручені концепції, здається, стали обов'язковим атрибутом політичних ток-шоу: звичайний формат «запитання-відповіді» телепродюсерів не влаштовує. А елемент змагальності - кожен кандидат за підсумками голосування журналістів отримує певну кількість балів, - додає героям програми азарту і стимулює їх предметніше відповідати на запитання.

Щодо змістовності, вивіреності і доречності запитань, які ставляться героєві, порівняння з «Готовим відповідати» явно на користь «Української рулетки» - все-таки, хоч якою привабливою виглядає ідея дати пересічним громадянам самим формулювати запитання до кандидатів, у журналістів, за умови їхньої незаангажованості, це виходить трохи краще.

Добір журналістів до «розстрільної команди» в першу мить здивував відсутністю «розкручених» облич, однак і в цьому є свої переваги: у рядових кореспондентів і редакторів, у тому числі не найпопулярніших видань, також чимало запитань до політиків. Надто ж зважаючи на те, що журналісти в програмі виконують роль виборців, їхня відносно більша, ніж у «білої кістки» медійного цеху, близькість до народу є цілком доречною.

У першому випуску журналісти не мали нагоди показати зуби, позаяк жертва була невідповідна - Василь Противсіх. До речі, його представники стали завсідниками й «Золотої булави» - програми, учасники якої визначаються віртуальним голосуванням на сумнозвісному сайті. Відсутність справді серйозних, дошкульних запитань до Василя Васильовича можна було передбачити, оскільки в передвиборній грі він є фігурою бутафорською, і єдине, що справді цікаво було б дізнатись про нього - це справжні мотиви участі у виборах, яких він, звісно, не розголошуватиме.

Втім, герой справив несподіване враження: якщо раніше його медійний образ був цілком комічний, тепер, принаймні, всім стало очевидно, що Василь Противсіх - не юродивий і не людина з вулиці, що він певною мірою причетний до політики й, попри весь свій явно награний популізм і повторення загальновживаних мітингових шаблонів, добре свідомий своєї ролі у виборчій виставі. Можливо, не найкращий герой для першого ефіру, адже програмі потрібен поштовх і розгін, а пана Противсіха не назвеш ні популярним, ні скандальним (чимало таких технічних кандидатів і партій ми бачили на минулих виборах). Але, зважаючи на те, що навіть запис програми на НТКУ - процес непередбачуваний, пана Противсіха у першому випуску можна розглядати як додаткову страховку.

Натомість програма з Анатолієм Гриценком пройшла у серйозному тоні: з доволі гострими запитаннями (наскільки їх можливо поставити Анатолію Степановичу, який серед нинішніх кандидатів у президенти пишається чи не найменшою кількістю «чорних плям» у минулому), нищівними оцінками, які журналісти давали відповідям героя на їхні запитання, а також і несподіваними розбіжностями між загальною оцінкою аудиторії та особистою - автора запитання.

На жаль, неможливість використовувати домашні заготовки штабів, на якій наголосив на початку програми Вахтанг Кіпіані, не рятує від демагогії. Анатолій Гриценко у програмі використовував добре знайомий журналістам і телеглядачам набір дрібненьких риторичних прийомчиків, який є в арсеналі більшості його колег-політиків. І «зараз не час називати імена», і «варто говорити не про це, а...», і лірично-біографічні відступи, і навіть «ось виберете мене - тоді побачите, я вам покажу», чим дотепер грішив серед чинних кандидатів у президенти тільки Арсеній Яценюк. Чимало було й красивих, але порожніх фраз, що пасували б до агітаційного виступу, але не відвертої розмови з журналістами.

Вже на одне з перших запитань - Єгора Чечеринди («Лівий берег») про депутатську недоторканність, ліквідацію якої у рекламних роликах 2007 року гарантував особисто Гриценко, - герой відповів абсолютно казуїстично, у стилі «я зробив усе, що від мене залежало, але мені не дали». Без конкретної відповіді залишилось запитання кореспондента «Детектор медіа» Світлани Остапи, яка попросила Гриценка відкрито назвати засоби масової інформації, які, згідно з його заявою, вимагали гроші за публікації чи присутність в ефірі. Відповідь кандидата зводилась до того, що це ЗМІ й так усі впізнали, а з проблемою продажності і сервільності медіа він рекомендував боротись, створюючи умови для того, щоб ЗМІ були прибутковими, а медіавласність - прозорою. (Анатолію Степановичу, якщо ви раптом це читаєте, просто візьміть, будь ласка, до відома - за результатами всіх моніторингів найбільше замовних матеріалів та політичного піару з'являється якраз у найприбутковіших медіа, яким зовсім не потрібно «годувати голодних дітей» на отримані за джинсу гроші, і чиї власники ні від кого не криються). Провальною була відповідь на запитання про персоналії, яких Гриценко планує призначити на ключові посади - тут він виявив дивну суголосність із Василем Противсіхом, сказавши приблизно те саме, що й той: ці прізвища, мовляв, вам нічого не скажуть, знати їх вам не треба, але я гарантую, що це професіонали і патріоти. Хоча на деякі запитання-пастки йому вдавалось знайти влучні відповіді - наприклад, на запитання Марії Старожицької («Профіль») про те, чому він працював на державних посадах у «їхній» державі, ворогом якої тепер себе оголошує.

Розставляння «музичних акцентів» наприкінці програми - непогана ідея: виступ Сашка Положинського з його іронічним передвиборним шлягером у першому випуску блискуче пасував до розмови з Василем Противсіхом, та й пісня варта того, щоб лунати у всеукраїнському ефірі. А ось Едуард Драч, хоча його пісня «Україна - владичиця морів» тематично відповідала постаті Гриценка, не справив такого позитивного враження. Чи напасуться творці програми пісень і виконавців на кожне шоу? До того ж телеглядачам дають можливість послухати лише половину пісні, після чого на фоні музики починають виступати люди з залу. Чи не варто хоча б із поваги до виконавців дослуховувати до кінця?

Тепер головна інтрига - чи включаться у змагання «президент-шоу» кандидати, яким соціологічні опитування пророкують перші місця на виборах. Це серйозний виклик для Юлії Тимошенко і Віктора Януковича - несподівані запитання, незнайомі журналісти в ролі опонентів і суддів, суворе обмеження у часі для відповіді - одна хвилина... Боюся, що статусна шиза зайшла так далеко, що навіть якщо вони матимуть сміливість пройти таке випробування, порівняно невисокі (поки що, принаймні) показники програми та необхідність спілкуватися з журналістами видань не першого ешелону будуть достатньою підставою для відмови. І все ж - без надії сподіваюсь побачити Юлію Володимирівну й Віктора Федоровича у студії «Української рулетки», бажано вже у прямому ефірі.

Фото - 1tv.com.ua