Група молодих людей із характерними патлами стукається в двері кабінету завідуючої (це навіть не завідувач) будинку культури. Шановна, наприклад, Жанно Тимофіївно, ми - музичний колектив, зібрались нещодавно, граємо сучасну музику, сповнені натхнення та ідей. Є у вашому будинку культури прекрасне підвальне приміщення, яке стоїть порожнім після того, як закрився гурток плетіння гачком. І так було б чудово, якби ви дозволили нам використовувати це приміщення як репетиційну базу, а ще брати дещо з вашої ветхої апаратури, а ще часом виступати на танцях, які ви влаштовуєте щомісяця після звітного концерту художньої самодіяльності. Завідуюча співчутливо дивиться на непрасовані футболки та неліковані прищі юних музикантів; вона вважає себе глибоко в душі прогресивною людиною, а підвал не можна здати кооператорам під склад через грибок на стінах... Взявши з музикантів урочисту обіцянку не розпивати в приміщенні будинку культури спиртні напої, не водити дівок і компенсувати в разі чого вартість зіпсованої апаратури, вона дає згоду.

Приблизно так починалась історія багатьох нині славетних українських музичних груп. Вони просиджували ночі в підвалі будинку культури, розпивали спиртні напої, водили дівок і розважали п'яну публіку, поки не засвічувалися на якому-небудь фестивалі й не привертали уваги продюсерів. Але все могло бути інакше.

Припустімо, що завідуюча, яка до здобуття освіти організатора худсамодіяльності мріяла про консерваторію, відчула в собі нереалізований материнський інстинкт та потенціал музичного продюсера. Відвідавши пару репетицій підвальної групи, вона категорично заявляє, що стиль black metal, у якому намагаються виступати юні музиканти, нікуди не годиться, та й назву Necrocannibalistic Vomitorium непогано б змінити на щось зрозуміліше публіці. Побоюючись у разі незгоди бути викинутими на вулицю з комфортного підвалу, музиканти старанно виконують рекомендації завідуючої. З метою подолання когнітивного дисонансу вони самі переконують себе в тому, що для досягнення успіху в масового глядача слід шукати більш популярні форми музичного самовираження... Словом, на черговому звітному концерті художньої самодіяльності завідуюча представляє свою гордість - молодіжний вокально-інструментальний ансамбль «Зажурилася калина».

Навіщо така довга алегорична прелюдія до тексту про старт проекту «3108» на Першому національному, запитаєте ви? Причин є кілька.

По-перше, з Юлією Бурковською та Богданом Логвиненком, молодими, талановитими й гарними, хоча поки що й не дуже досвідченими і через це не досить упевненими в собі перед камерою, справді сталося щось подібне. Хоч як гіперболізовано виглядає історія про перетворення андеграундного проекту на совковий, різниця між початковою ідеєю проекту «3108» та тим, що було втілено, таки величезна. А оскільки я добре знаю Богдана і Юлію як культуртрегерів і митців, знайомий із їхньою діяльністю на царині просування найкращих зразків сучасного українського в культуру аборигенів, я впевнений, що без завідуючих із полум'яно-совковим серцем тут не обійшлося.

По-друге, те, що було в ефірі вранці 10 жовтня, гідне вбивчого пера Михайла Бриниха, а коли вже не йому, а мені в авторській конкурентній боротьбі дісталося право першим покритикувати «3108», то, принаймні, щось від Бринихової манери тут мусить бути. А що в армії українських блогерів і співчуваючих, яка з нетерпінням чекала програми з назвою, візуально схожою на слово blog, застигло на вустах німе запитання - «до чого тут, власне, блоги?» - то й уміння розпізнавати сюжетну метафоризацію буде нам украй необхідне. Подібно до класичної сцени з роману Сергія Жадана, де обговорення творчості групи «Депеш мод» у радіоефірі слугує підводками до композицій Степана Галябарди, тут годі шукати логічного зв'язку між тематикою та змістом програми. Бо замість проекту про блоги і блогерів «3108» виявилася програмою, де на початку звучить слово «блог», а далі відбувається щось дивне й не дуже розбірливе. Передивившись програму двічі, я так і не зміг до ладу розібратись із концепцією - довелось удатися до опції «дзвінок другу». Як пояснив Богдан Логвиненко, автори знаходять відеоблог цікавої людини, показують його глядачам, вишукують у ньому певне сумнівне твердження й вирушають на перевірку - «тест на справжність інтернет-зізнань».

Де ж, запитаєте ви, напастися цікавих людей із відеоблогами, якщо, звісно, не рахувати російського президента Дмитра Медведєва? Для першого разу знайшли відеоблог музичного продюсера Володимира Бебешка. А ось героїнею наступного випуску має стати Ірина Мерлені, яку в ролі відео-, та й звичайного, блогера уявити... кгм... важко. «Якщо у людини немає блога, ми заводимо їй його», - зізнається з цього приводу Богдан Логвиненко. No comments.

Так ось, Бебешко. Під час доволі вимученого діалогу на початку програми Богдан і Юлія притягують за вуха тему ремонту й переходять до відеоблога Бебешка, в якому він розмірковує про необхідність робити ремонт власноруч. Після чого Юлія зі своїми вражаюче оголеними плечима вирушає до Бебешкової оселі з ревізією.

Дзвінок, двері прочиняються і в них виникає щиро здивований візитом Бебешко. За його спиною повільно задкує вглиб квартири оператор із камерою. Тут би Юлі поцікавитися, чи не перепсувала вона людям інтим, може, вони хоум відео якесь знімали. Проте чарівна ревізорка, привітавшись із Бебешком, впевнено заходить до його помешкання.

З цього моменту програму можна вважати аматорською пародією на телепроекти, в яких усміхнена ведуча за кілька годин перетворює похмуру кімнату на шедевр інтер'єрно-дизайнерського мистецтва. Критичним оком роздивившись хату Бебешка, Бурковська запрошує продюсера та його підопічних із ґьорлз-бенду «Пающіє труси» до квартири Богдана Логвиненка. Стверджуючи, що Богдан про візит не здогадується, хоча, за словами Юлії, перебуває на відеозв'язку зі студії. Поки дівчата розмальовують голу стіну квартири якимись малохудожніми візерунками, Юлія з'ясовує в Богдана, які кольори йому подобаються, і юний ведучий зачитує їй тлумачення кольорів із інтернету (ось де сучасні технології зарито!). Після чого до дівчат незрозуміло для чого приєднується дизайнер, хоча їм і без того тісно в розмальовуваній стінній ніші. Коли роботу «Пающіх трусів» завершено, кмітливий Бебешко телефонує Логвиненкові (той сидить за ноутбуком у дивній кімнатці з вікном, на шибці якого написано чомусь «КОПИ ЦЕНТР») на мобільний від імені сусіда знизу й жаліється: «У вас шось капає». «Здивований» ведучий поспішає додому.

Вдома Богдана зустрічає Юля з операторами та проводить до розмальованої співачками ніші. Захват і подив ведучого втілюється у фразі «То це... то це моя квартира була?», після чого дівчата цікавляться, чи справді йому зовсім не подобається малюнок, і розпитують, що він бачить у візерунках. Попрощавшись із зірковими гостями, Богдан і Юля розігрують на ґанку ще одну сценку в стилі «тут мав бути невимушений діалог» і, сказавши глядачам «па-па», заходять разом до під'їзду. Ймовірно, йдуть здирати зі стінки папір, на якому насправді вправлялись у малярстві «Пающіє труси».

В тому, що ідея цього, на жаль, геть безпорадного капусника визріла в нетрях «Об'єднання програм для дітей і юнацтва» (так і хочеться написати «юннатства») Національної телекомпанії України, немає нічого дивного. Поєднання стилістики програми «Срібний апельсин» із пафосом мультфільму «Чудо-звірята» якраз і відображає уявлення завідуючих дитячо-молодіжного мовлення НТКУ про те, як робити програми для молоді. В яких завідуючі розбираються краще за всіх, навіть якщо програма має бути про цей, як його, блох чи блок.

Дивує, що інспіроване завідуючими (підтвердження - інтерв'ю пана Ткаченка в матеріалі Зіни Підалькіної) перетворення хоч і «сирого», але в цілому розумного й концептуального початкового проекту на оце ось Господнє непорозуміння, адресоване неіснуючим підліткам зі смаками пенсіонерів, влаштувало Богдана та Юлію. Він - журналіст, засновник порталу «Сумно» та супутньої навколокультурної тусовки, яку за масштабами та популярністю серед молоді вже можна порівнювати з «Територією А» 90-х. Вона - письменниця, видавець, успішна радіоведуча. Обоє - достатньо відомі у своєму середовищі люди, для яких засвітитися на екрані не могло бути самоціллю.

Пояснюючи в тій-таки розмові з Зіною Підалькіною свій аж занадто відвертий песимізм щодо грядущої програми, Богдан казав: «Я розумію, що телебачення попсове і тут неможливо проявитися інакше, ніж штампами». Твердження суперечливе, але навіть якщо з ним погодитися, то попсою те, що зробили наші герої під керівництвом завідуючих, ніяк не назвеш. Поки що це треш, причому до «Дякую, Руслано» чи «Белой стрекозы любви» йому все одно далеко. А в Богдановому прогнозі «все буде мегаущєрбно, поки ми не виростемо і не перейдемо на інший канал» закладено умову зростання. Звідки ж воно має взятися, якщо початковому формату «3108» професіонали з НТКУ прописали, навпаки, здитиніння і примітивізацію? А якщо молоді люди планують у майбутньому створення якіснішого продукту на іншому телеканалі, кілька випусків цього вочевидь провального проекту аж ніяк не прикрашатимуть їхнього послужного списку.

Успішне втілення будь-якої ідеї на телебаченні вимагає глибокого розуміння технології телевізійного виробництва, якого в ведучих-початківців бути не могло. Тож вони потребували допомоги фахівців, і не Богдан із Юлею винні в тому, що поради завідуючих призвели до знищення оригінальної задумки. Зрештою, незважаючи на те, що в «3108» тема блогів та блогерства концептуально не пов'язана зі змістом програми й виступає хіба що подразником для тієї мізерної частки аудиторії Першого національного, що обізнана з інтернетом, ініціатива Богдана та Юлі була апріорі непоганою й не заслуговує бути задушеною в зародку. Що ж до перспективи, то вчасно зупинитися, відчувши перетворення цього самого зародка на виродка, було б сильним і мудрим кроком із боку авторів і ведучих.