Видається, ці вибори і всі події, які розгортатимуться навколо них, істотно відрізнятимуться від того, що коїлося і п'ять, і десять років тому. І найбільше відрізнятимуться, очевидно, для професійних журналістів та всієї пишучої братії.

Далекого вже 1999 року система олігархічного капіталізму ще не встоялася настільки, щоб вигадати темники. Тому щоб зірвати оплачені Фондом «Відродження» дебати кандидатів у президенти в прямому ефірі «Плюсів», довелося посилатися на раптовий серцевий напад у ведучого цих ефірів Піховшека. Мотивація, звісно, крута: в тележурналіста заболіло серце, тому країна не матиме теледебатів під час президентських виборів... Реготали всі кому не ліньки. Але як трагедію це не сприймали: ну, хіба вплинуть істотно ті дебати на підсумки виборів? Ну, матиме Леонід Кучма менше на кілька відсотків, ну, й надалі президентська адміністрація намагатиметься керувати напівавторитарними методами. Проте все одно залишиться чимало шпарин для того, щоби писати й друкуватися, виходити до радійного мікрофону чи ставати перед телекамерою. Досить сказати, що Сергій Набока з його поглядами та біографією мав тоді колонку (українською мовою!) у «Столичных ведомостях» та дві години нічного прямого ефіру на телеканалі «Ера». Тому пишуча братія в ті часи воювала з «антинародним режимом» чи підтримувала його (хто мав які погляди і хто яких грошей хотів), але все це здебільшого відбувалося без того «розриву аорти», про який колись писав поет.

2004 року все було вже інакше. Після брутальних убивств Ґонґадзе й Александрова, після наочної демонстрації невміння й небажання української Феміди покарати виконавців та замовників цих акцій, після унаочнення відвертої нехоті правоохоронців ворухнути пальцем для захисту журналістів від сваволі з боку можновладців та олігархів, після загадкових смертей низки знаних демократичних політиків, зрештою, після появи темників більшість журналістів - хто відверто, хто приховано - виступила на боці помаранчевого табору. Ситуацію майже вичерпно охарактеризував у приватній розмові один високооплачуваний найманець відомого тоді геть усім «князя темряви й темників» із майже золотим пером: «Якщо моя команда переможе, я зберу всі гроші, які мені винні за роботу, продам будинок й емігрую з України».

Тоді все здавалося дуже простим: невже ж політики, які зазнали реальних переслідувань, які, за їхніми власними словами, «рачки повзали на барикадах», яких відлучали від телеефіру і від преси, яких постійно брутально оббріхували, - невже ці політики раптом виявляться нездатними вбити драконів у самих собі? Тож невже стосунки мас-медіа й політеліти не можна перебудувати на засадах взаємоповаги й партнерства? Це ж так просто - і так вигідно, якщо дивитися на речі зі стратегічної перспективи!

Проте, як відомо, події в Україні, як свого часу казав Володя Ульянов, пішли іншим шляхом...

І тепер справді маємо те, що маємо. По-перше, розвинену систему олігархічного капіталізму, яка за час президентства Ющенка тільки стабілізувалася. По-друге, глобальну й національну економічну кризу. По-третє, значно менш сприятливу для Української держави як такої та для демократії в ній геополітичну ситуацію. По-четверте, помітне скорочення як довіри населення до ЗМІ, так і числа самих цих ЗМІ. Нарешті, репутація провідних політиків і політичних сил стала настільки забрудненою, що цей бруд неодмінно заляпає будь-кого (головне - небезпідставно!), хто всерйоз спробує ототожнити себе з тією чи іншою провідною політичною силою. Проте й відсиджуватися якось не випадає - адже тенденції до швидкого скорочення обсягів свободи слова виглядають радше чимось очевидним, ніж неймовірним.

Одне слово, якщо десять років тому розігрувалися такі собі «великі маневри», якщо п'ять років тому то була «наша війна» за загальну демократію, то тепер ідеться, очевидно, про принципово різні війни - у політиків своя, за владу, а в пишучої братії - своя, за свободу слова в усіх вимірах цього поняття. І найперший ворог тут - владна конструкція олігархічного капіталізму (власне, напівкапіталізму-напівфеодалізму), яка останнім часом намагається різко обмежити не лише можливості щось сказати, написати, намалювати тощо, а й можливості споживати медіапродукцію (чого вартий у цьому сенсі лише «порнографічний закон», за яким можна відправити за ґрати ледь не всіх українських громадян від 14 до 60 з гаком років)...

Тож у журналістів - «своя війна». Утім, краще це словосполучення вжити без лапок, щоби краще усвідомити його серйозність: своя війна. Бо переможці рахуватимуться тільки з тим, хто продемонструє свою реальну силу, чи не так? Звісно, можна перейти на ролі пахолків та попихачів, але ж, як казав Остап Бендер, Заратустра не дозволяє...

Стратегічна мета цієї своєї війни - забезпечити можливості для якнайшвидшого переходу України до цивілізованого ринку і стійкої демократії. Оперативно-тактичні цілі найрізноманітніші: від скасування всіх ідіотських законів та підзаконних актів, які прямо чи опосередковано обмежують свободу мас-медіа та їхньої аудиторії, до точкового вилучення з політичного процесу найбільш одіозних персонажів. І, ясна річ, серед цих цілей - виживання журналістської спільноти не просто як конгломерату найманців, а як групи з певним внутрішнім етосом та здатністю до скоординованих дій.

А на війні - як на війні. Діяти варто рішуче і розставляти всі крапки над «і». Поясню, що я маю на увазі, на прикладі. Після невдалої спроби створити мегакоаліцію на 5-му каналі Роман Чайка та Мирослава Барчук «викликали» до себе народних депутатів Сергія Міщенка (БЮТ) і Ярослава Сухого (Партія регіонів). Ті щосили запевняли, що жодних спроб домовлятися про узурпацію влади, про скасування всенародних виборів Президента під час переговорів про широку коаліцію не було. Окей, припустимо, що було так, - але вмикаються кадри синхрону третього співучасника процесу невдалого створення «ширки», а саме Володимира Литвина. Голова Верховної Ради розповідає, що йому принесли проект Конституції, узгоджений між БЮТ і ПР, причому настільки узгоджений, що спікерові сказали: він там не має права виправити жодної коми ані титли, може лише ознайомитися. А далі Литвин заявляє: в проекті Конституції була норма про вибори Президента в парламенті, про продовження повноважень нинішнього складу Верховної Ради тощо.

Вбивчий аргумент? Так, якщо забути, що академіка Володимира Литвина не раз ловили на плагіаті такі поважні науковці, як Олексій Гарань, Олексій Толочко та Наталя Яковенко, що в підручнику з історії України, на якому стоїть його прізвище, у викладі теми про Другу світову війну пропущено 1942 рік, що парламент під орудою цього спікера вільно займається антиконституційним голосуванням чужими депутатськими картками, і багато чого іншого. Тож де гарантія, що третій лідер так і не створеної мегакоаліції говорить правду і що його слово можна використати як вагомий аргумент?

І таких прикладів можна навести безліч - просто я взяв той, що був «під рукою» і стосувався журналістів, які не продукують джинси.

Іншими словами, роль Deus ex machina у подібних випадках навряд чи варто відводити провідним українським політикам. Бо ж коли ті вкотре гучно оприлюднять на всю країну чергову «правду», хтось із аудиторії таки згадає журналістів, що відвели свого часу цим політиканам роль носіїв світлої істини...

А натомість варто згадати, скільки розумних людей має Україна. Чому, скажімо, наразі Микола Рябчук, презентація чиїх нових книг відбулася днями в Києві та Львові, більше знаний західніше за Буг та Сян, аніж східніше? І варто подумати, чому ці люди не є для української журналістики поважними експертами - чи не тому, що вона донині не повернулася з чужої війни і не готова дбати про власні (а в стратегічному плані - й усієї країни) інтереси?