«Глядач любить детективні фільми. Приємно дивитися фільм, наперед знаючи, чим він закінчиться», - такою фразою починається класична вже соціальна комедія Ельдара Рязанова «Стережись автомобіля!». Якщо в ній замість словосполучення «детективні фільми» поставити словосполучення «фільми про війну», можна зрозуміти, чим керувалася українська компанія «Про-ТБ», беручись за 12-серійний проект «1941». Фільм режисера Валерія Шалиги з такою назвою демонструвався три тижні поспіль на каналі «Інтер» по буднях о 21.20.

У цього проекту для успіху було, здається, все. Передусім - любов глядацької аудиторії 50+ до фільмів про війну, яку вони щотравня активно виявляють. А це означає - фільм матиме гарантований рейтинг. Якщо до цієї любові додати, вибачте за вимушену тавтологію, любов цієї ж аудиторії до історій «про любов», можна прогнозувати впевнене зростання рейтингових показників «1941-го» від серії до серії.

Нарешті, такий серйозний, хоч і недоступний для українських телеманів партнер, напевне, допоміг збільшити не лише рейтинг фільму, а і його бюджет. Мені прикро, що відомий український продюсер Віктор Мирський має рацію, визначаючи смаки українського телеглядача: він, глядач, чомусь надає перевагу недорогим простеньким мелодрамам. Такі історії компанія «Про-ТБ» навчилася не лише виробляти, але й розтягувати на десятки серій. Але якщо любовні клубки переплітаються не просто в селі, а в селі, окупованому німцями в перші дні війни, треба ж хоч трошки показати і війну. Війни без пострілів не буває. Стрілянина не вписується в бюджет більшості сучасних кінопректів, реалізованих українськими виробниками. А значить, гроші на «постріляти», ймовірно, прийшли від партнерів із російської сторони.

Хоча в цьому нічого поганого насправді немає. Он Франція з Італією займаються копродукцією більш як півстоліття, і нічого. Проте кіновиробники цих та інших країн, де практикується співпраця та реалізація спільних проектів, ставляться і до обраної теми, і до глядача з більшою повагою, ніж команда, котра зробила кіно «1941».

Отже, успіх ніби прорахували. Але, прораховуючи стратегію перемоги, якось забули про те, що грамотна стратегія і реальний результат - речі різні. Чим далі від серії до серії, тим частіше я ловив себе на думці: мене не просто розважають мелодрамою, гостроти якій додає екстрим перших днів і тижнів війни й окупації. Мені запропонували розвагу в чистому вигляді. Кіно, яке викликає сміх. Тобто кінокомедію на кшталт класичної «Великої прогулянки» з Луї де Фюнесом у головній ролі. Але кінокомедії від проекту «1941» явно не чекали. Ось у чому стратегічний прорахунок.

Та спочатку - про речі, які, без жартів, таки варті поваги. На офіційному сайті телеканалу «Інтер» можна прочитати, в яких умовах доводилося працювати акторам та всій знімальній групі. Прочитавши цю інформацію, я спокійно ставився до того факту, що влітку 1941 року герої ходять по селу в шинелях, куфайках, теплих хустках та валянках. А червневий (за сюжетом так!) ліс через відсутність листя на деревах та кущах схожий на декорацію фільму з розряду футурологічної фантастики.

Правда, я й далі не можу до кінця зрозуміти, для чого червень треба було знімати в грудні. Але нехай - непередбачуваний процес кіновиробництва в Україні може змушувати людей, які хочуть і вміють працювати, робити свою роботу ще гнучкіше, пристосовуючись до таких речей, до яких, здається, і пристосуватися неможливо.

Хоча, за сюжетом, осінь настає в цій історії лише в сьомій серії. До того часу уважний і прискіпливий глядач може при бажанні висловити авторам серіалу цілком справедливі претензії. Дивіться самі: починається історія з того, що сільський голова і його фронтовий побратим (Анатолій Котенев і Сергій Романюк) вирішили породичатися. Для цього вони одружити своїх доньку і сина одне з одним. Проте хлопець Григорій не любить дівчину Олену (Ольга Олексій). Зате її любить брат Григорія - Іван. Гриша любить іншу - Дарину. А в Дарини є мама, яка любить батька Олени. А саму маму любить підлий рахівник Архип (Володимир Горянський). Але перераховувати всі любовні колізії тут не варто, бо нас цікавить винесена в назву фільму дата - 1941 рік. Весілля грають 21 червня, в суботу. 22 червня, в неділю, вже починається війна і під обід у селі - не лише німці, а й поліцаї з місцевих, якими керує зрадник Архип. Стосунки з окупаційною владою розтягуються на чотири наступні серії. І вже в третій, дія якої відбувається, за моїми підрахунками, протягом першого тижня (!) від початку війни, тобто в спекотному (це відомо з історії!) червні 1941 року, на вулицях села з'являються люди в тілогрійках. Як на мене, ситуацію з невідповідністю погодних умов та пір року можна було вирішити досить просто: трошки виправивши сценарій. Достатньо навіть вкласти в діалоги кілька фраз про те, що на дворі осінь.

Наступна проблема: яку територію окупували німці в фільмі «1941»? Так, вони вторглися в Радянський Союз, але навіть та країна мала адміністративно-територіальний поділ. І чому німці по-хазяйськи, так, наче в глибокому тилу, розташовувалися в селі вже під вечір 22 червня? Червона армія тікала, та без бою все одно не здавалася. Особливо в перші години війни, коли ще хтось сподівався на допомогу. Тим не менше, за сценарієм не стріляють, а лише пострілюють. Згоден, село, назва якого так і лишилася за кадром, розташоване на кордоні, як і зазначено в анотації. Але це, очевидно, білорусько-польський кордон. Хоча, за сюжетом, живуть там питомі росіяни. Білоруським духом і не пахне. Це що, якась російська колонія?

Далі: і німці, і зрадники-поліцаї поводяться аж надто спокійно. Вбитий собака та розстріляний похмільний юнак - не той рівень жорстокості, що його, як відомо навіть із радянської історії, виявляли німці на території окупованої Білорусії в перші та подальші дні війни й окупації. Ба більше: німецький солдат дозволяє пораненому полоненому червоноармійцеві практично на очах у товаришів сховатися в клуні Олени лише тому, що дівчина його про це попросила. Не знаючи, до всього, німецької мови.

Згоден: ці та інші речі, які можна назвати сюжетними огріхами та провалами, насправді працюють не на історію «про війну», а на любовні багатокутники. Війна війною, а в фільмі практично не лишається не закоханих одне в одного головних героїв. Хоч «наших», хоч «німців». З якогось моменту я зрозумів і прийняв для себе істину: насправді «1941» - це комікс, мальована історія за воєнними мотивами. А вимагати від коміксу дотримання якоїсь там логіки чи, Боже збав, історичної достовірності може хіба питомий кандидат історико-філософських наук. Глядач стежить за сердечними драмами дійових осіб, а коли такі пристрасті - кому яке діло, в що вдягнені герої і де відбувається дія.

Отже, 1941 рік тут - не історія, а лише декорація. Старанно намальований задник, як це буває в театральних постановках. Проте сприймати події серіалу навіть як повноцінну серйозну мелодраму заважає саме це: ставлення до перших воєнних тижнів і місяців лише як до декорації, яку можна відсунути.

Боже збав, я не вимагаю від цієї мелодрами історичної правди чи логіки! Але ж не треба перетворювати драму на комедію... Ось лише кілька епізодів для ілюстрації.

Епізод 1: двоє радянських солдатів, перевдягнених у жінок, заманюють німців у засідку. Німці активно ведуться, хоча закутані в теплі хустки «спокусниці» явно не молоді.

Епізод 2: герой Сергія Романюка виживає, заховавшись у погріб, коли його будинок вибухає. Вилізши з погреба, він ховається в лісі. Майструє опудало. Приторочує до опудала рушницю, прив'язує до спуску мотузочку, за яку смикає, коли бачить кількох німців на возі. Постріл не влучний, зате потім можна прицілитися і вбити одного ворога з інших кущів, поки обдурені поліцаї роздивляються опудало. Отака багатоходова стратегія полювання на ворога.

Епізод 3. Боєць Червоної армії, товстий сержант Бондаренко, мчить на виручку товаришам, осідлавши німецький мотоцикл і стріляючи на ходу зі «шмайсера», котрий тримає так, як це роблять у бойовиках Джона Ву.

Епізод 4. Закоханий поліцай забуває рушницю в хаті дівчини, яка, до всього, його не любить.

Епізод 5. Олена приносить пораненому червоноармійцю Ігорю води в глечику і запитує: «Вам стакан принести или так будете?». На що тяжко поранений благородно відповідає: «Да какой стакан!» - після чого починає пити з горла.

Взагалі, діалоги героїв - окрема тема. Поліцаї, розглядаючи згадане вище опудало, дивуються: «Что это за хрень!». Григорій, командир партизанського загону, промовляє до своїх бійців тоном гопника з Троєщини: «Кто не хочет воевать - валите!». Ну, а поранений червоноармієць Ігор обіцяє Олені піти з її клуні, користуючись універсальною термінологією сучасних менеджерів середньої ланки: «Да не проблема! Я уйду!». Недбале ставлення до мови та інтонацій виглядає тим більше дивно, що до форми німецьких та радянських солдатів декларувалося особливо уважне та дбайливе ставлення, і це, до речі, помітно.

Висновок напрошується один: загальний тон деяким найновішим стрічкам «про війну» задають навіть не «Сімнадцять миттєвостей весни», не «Чотири танкісти й собака» та інші якісні зразки серіальної культури, а російська комедія «Гітлер капут!», де справді не проблема, в якому році відбувається дія. Головне - наші перемогли німців, і всім весело.