8 травня закінчилася «споглядальна» частина проекту каналу СТБ «Україна має талант». Уже 15 травня ми з вами, телеглядачі, повинні перейти від пасивного спостереження за талантами, які живуть на сусідній вулиці, до активного. Досить обговорювати, взяли в руки мобільні телефони - й підтримуйте українські таланти своїми гривнями, витраченими на інтерактивне голосування.

Вже не буде образ на журі й персонально на адресу Ігоря Кондратюка, який не має серця і не ставиться по-людськи до тих, хто має талант (насправді Кондратюк просто трошки старший за своїх колег Славу Фролову та Влада Яму, а це зобов'язує ставитися до череди талантів, як доктор Хаус - до пацієнтів. - А.К.). Тепер фіналістів визначатимуть такі самі громадяни, які сидять по інший бік телевізора. Отже, критерій «професійно - бездарно» зміниться на «подобається - не подобається».

Можливо, це правильно: трійця ведучих намагається максимально наблизити таланти учасників до формату шоу-бізнесу, складовою частиною якого є телебачення. І, хоч як це прикро кандидатам філологічних та філософських наук, шоу - це те, що подобається більшості. Навіть суворий Ігор Кондратюк під час природного відбору талантів часом змушений був рахуватися з думкою глядачів у залах, допускаючи чергового самородка до «першої сотні». Щоби потім, коли треба було розполовинити цю строкату команду, не стримуватися від шпильок: «Тоді за вас був зал, тепер зал порожній, отже ви залишаєте проект». А всі разом - і журі, й ведуча Оксана Марченко, й народні таланти, визнані й невизнані, все одно успішно попрацювали на рейтинг СТБ. Проект стартував із небувалими для каналу показниками - прем'єру дивилася третина населення України, і кожної наступної п'ятниці цифра збільшувалася. Це успіх.

Але чий? Чергового купованого формату, адаптованого для українського глядача? Команди, яка втілює проект? Харизматичних ведучих? Зрештою, чи можна вважати успішним такий результат, у якому крупним планом показано розгублені обличчя дорослих людей (серед них - молодого мужчини в матроському костюмчику) та дитячі сльози?

Мені здається, - вибачте за невластивий вашому автору пафос, та інакше не скажеш, - що в цьому випадку успіх святкує насамперед Україна. Яка має не лише талант, ретрансльований у праймовий час певним телеканалом. Своїм успіхом «Україна має талант» завдячує передусім тим мільйонам глядачів, які налаштовували свої телевізори на СТБ, щоби побачити збоку себе чи, ще краще, родича, знайомого, колегу по роботі, сусіду.

Згаданий проект заведено ставити в один ряд із «Танцями з зірками», «Танцюю для тебе», «Фабрикою зірок» та «Шансом». Але в перших двох випадках професійні танцюристи, яких ви не зустрінете в метро, викомарювали колінця на естраді з «зірками» (коли - повноцінними, коли - так званими), яких ви тим більше не зустрінете в метро. Таким чином, в усьому цьому був і є елемент недосяжності. Два ж інших проекти орієнтовані здебільшого на молодих людей, переважно - дівчат пубертатного періоду, а ця вікова аудиторія має тенденцію підростати й змінювати смаки. Тоді як «Україна має талант» цікава і батькам, і дітям. Спрацьовує головна установка: «Я теж так можу!». Тобто на місці череди потенційних «талантів» себе здатен уявити кожен третій громадянин України. Рейтингові показники - яскраве підтвердження.

Значить, третина країни в принципі готова дивитися на себе і про себе. Через те традиційні заяви, мовляв, Україна в Україні - це неформат, від добродіїв, що приймають у телевізорі всі рішення, давно час оскаржити. Я згоден: всі телевізійні формати вже створено, як і всі літературні сюжети та музичні мелодії. Але пародист-аматор, він же - миколаївський міліціонер Валерій Юрченко, який зображує Фредді Меркюрі, нам уже набагато цікавіший, ніж професійний артист, громадянин Росії Максим Галкін. І не тому, що Галкін приївся: вже давно хочеться порівняти не російське з американським, а українське з українським.

Я не думаю, що «Україна має талант» сподвигнеться на другий сезон. Мої переконання ґрунтуються лише на побаченому протягом місяця щоп'ятниці: спочатку, монтуючи перші програми, режисер приділяв дивакам більше екранного часу й помітно жмакав кожен фінал - це стосується, зокрема, відбору талантів у Одесі й Харкові. Тоді як уже в Дніпропетровську концепція змінилася: режисера цікавлять уже заявки на серйозне видовище, провали показано лише в калейдоскопі загального огляду. Львівська процедура відбору взагалі вмістилася в годину, а київська - хоч і розтягнулася в часі на два телевізійних вечори, теж нагадувала скоромовку.

Причина очевидна: одноманітність та одноплановість заявок. Співаки з народу зміняли танцюристів звідти ж. Силові акробати були в кожному місті. Так само всюди виринали трансвестити, брейкери, пародисти, читці, велосипедисти-екстремали. Не було хіба новомодного паркуру, і то - через неможливість продемонструвати майстерність паркуру на звичайній театральній сцені. В кожному з шести міст-мільйонерів знервовані батьки тягнули на сцену своїх найталановитіших у світі дітей. Східні танці та стриптиз - узагалі окрема тема.

Працювати з годинами подібного відео цікаво раз, нехай - два. На третій раз усе це починає втомлювати. І я чудово розумію трійцю журі - вкотре дивитися на аматорський танцювальний колектив, де змінюються лише обличчя учасників, витримає лише справді залюблений у пошуки талантів професіонал. Ні, навряд чи ці люди згодяться увійти в цю ж саму ріку одноманітних талантів удруге.

Через те певної глядацької уваги заслуговували дві категорії громадян, які, за логікою парадоксу, найбільше дратували і мене, як глядача, і журі - як осудних людей із тонкою душевною організацією.

Перша - особи з, м'яко кажучи, певними психічними проблемами, завищеною самооцінкою чи просто неадекватні персонажі. Всі ці тітоньки з собачками-співаками, контактери з космосом, рокери з вулиць та підворіть, співочі касирки, типчики з ознаками алкогольної залежності на обличчі...

Друга - вже згадані вище диваки. Учасники, межу таланту яких було чітко сформульовано Ігорем Кондратюком на відбірковому турі в Донецьку: «Феноменально, але абсолютно безглуздо!». Ось одна може крутитися довкола своєї осі до безкінечності, інший - ковтає лампочки і випльовує їх на певну відстань, ще один пхає цвяхи в носа, ще один - виконує класичну арію Caruso на музику Лючіо Далла, повиснувши догори ногами, інший чіпляє себе за шкіру гачками, граючи на віолончелі, ну і таке інше.

Перші спочатку веселять, особливо Влада Яму, потім - утомлюють, зрештою - дратують, особливо Славу Фролову, та від них усе одно не відбитися. Проте другі попри безглуздості своїх талантів усі разом могли би при чиємусь бажанні об'єднатися в єдиний загін. Таке собі майданне шоу на зразок популярних колись мандрівних цирків. Де мирно й із успіхом співіснували Бородата Дама, Людина-Змія, Ковтач Шпаг, Людина-Магніт, словом - діячі, кожен із яких сам по собі зі своїми талантами й здібностями нічого не вартий, зате разом їх - багато. І їх не подолати. До речі, саме такі таланти свого часу були бажаними в телевізійних студіях ранкових розважальних програм у якості «другого гостя» чи в якості героїв телевізійних сюжетів розважально-пізнавального характеру хронометражем до двох хвилин кожен.

Все сказане - до того, що при бажанні Україна, люди, які тут живуть, та наше звичайне й незвичне життя мінус політика з футболом цілком може стати форматом в Україні. До бажання треба додати бюджет, котрий дозволить як мандрувати Україною, так і запрошувати Україну в Київ. Прописна істина: народ кожної країни хоче дивитися по телевізору на себе та впізнавати себе.

Нарешті, останнє - про сльози тих, хто має талант. У тому числі - дитячі. Пояснюючи успіх шоу «Україна має талант», шеф-редактор проекту Олексій Удовицький сказав: «Ми втілюємо мрію майже кожного глядача - потрапити в телевізор». Сльози та образи, не приховані операторами, довели: це не зовсім так. Щоби це відповідало дійсності на сто відсотків, дітвора та дорослі, потрапивши в телевізор під час відбіркового туру й отримавши, нехай навіть на тридцять секунд, свою частку слави, залишилися б цим фактом цілком задоволені. Мовляв, я досягнув мети, мене показали по телевізору, можна йти сапати картоплю. Проте більшості цього замало. Та й не за мільйон гривень усі ці діти й дорослі змагаються. Бо той, хто відчуває в собі талант, мусить бути хоч трошки реалістом і розуміти: зірвати джек-пот навряд чи вдасться отак, зайшовши в оперний театр із вулиці.

Громадяни України, ті самі «маленькі українці», відчули до себе увагу. Нехай ця увага доти, доки шоу триває. Нехай у будь-який момент члени журі можуть натиснути на кнопку «Х», зупинивши чергового претендента. Нехай результат - рейтингові показники. Зате на ці результати працюють не «зірки», імпортні та свої, і не політики, які навіть Савіка Шустера вже задовбали: всі ці позитивні результати досягаються лише за участю в проекті звичайних людей. Причому - не завжди ідеальних і навіть телегенічних. Ми стали цікаві самі собі. Це вже немало.