«Запитайте у Савіка, що нам робити», – прохають цементники Криму. «Як жити далі?» – майже безнадійно волають шахтарі Донбасу. «Дякуємо вам, Савіку, за все», – схиляючись у поклоні, стримано виголошують народні депутати.

 

Так, він уміє зачепити за живе, бо вправно маніпулює моментом, що завжди виникає в нас несподівано-доречно. Його останнє телевізійне творіння – «20» (відео), прихищене 5-м каналом, – яскраве підтвердження того.

 

Найтрагічніша сторінка недавньої радянської історії – Афганська війна, якої намагаються не чіпати державні мужі, бо в ній і досі більше запитань, ніж відповідей. Та все, як то кажуть, до пори й до часу…

 

Савік і тут виявився найспритнішим і влаштував щось на зразок старої радянської програми «От всей души», в якій дав можливість назгадуватися й наплакатися. Що ж це було насправді: зібрання ветеранів, блакитний вогник чи ще щось – визначити важко, просто настав слушний момент і кругла дата, а це хороший піар-хід, якого Савік просто не міг пропустити.

 

Насправді ж тема настільки делікатна, що мимоволі доводиться добирати слова до характеристики відверто слабкого, недопрацьованого проекту. Савік не бажав говорити серйозно і до кінця. Він шоумен і робив шоу, розраховуючи на те, що лише безсердечні люди можуть бути байдужими до щемливих розповідей його героїв. Але «шоу» не клеїлося з самого початку: вже з першої появи співачки-посла Камалії, яка перелякано-розгублено, із тремтінням у голосі читала вступні слова й перераховувала спонсорів, і аж до запитань самого метра: «вы были ранены?», «вы были контужены?», «вам помог медик?». Зловісна тиша й відповіді невлад вибивали з колії. Його стримані, небагатослівні візаві були так не схожі на балакучих депутатів.

 

Зовсім незрозуміла, принаймні, концептуально, роль ведучої співачки-посла. Мабуть, Шустеру подобаються яскраві блондинки, бо що з них візьмеш. Якщо насправді участь Камалії було обумовлено спонсором, то чесно було би відверто сказати про це, інакше серйозність проекту викликає, м’яко кажучи, певний сумнів, а саме «шоу» претендує на несмак.

 

Безперечно, Савік «витягнув», наскільки це було можливо, цей ефір і, зрештою, дав можливість бодай озвучити афганські проблеми, що роками не розв’язуються. Але тільки дав можливість озвучити, залишившись, як завжди, безстороннім слухачем. Так надійніше і безпечніше, адже він все одно став першим, проти цього не заперечиш. Люди, котрі роками не чули доброго слова, розуміння і співчуття, теж готові щиро сказати: «Спасибі, Савіку, за все!».

 

Отак, панове журналісти, вчімося, поки Савік ще не залишив нашої довірливо-наївної країни, як слід користаймося моментом, щоб завжди бути на вістрі, чи, радше, на плаву.