Можна припустити, що два українські телеканали за минулий вікенд зробили вагомий крок до  подолання наслідків фінансової кризи. Якщо ж це не так, то формат, обраний ТРК «Україна» та «Інтером» для так званих ток-шоу з першими особами української політики, взагалі не піддається раціональним поясненням :)

 

Стартовий постріл нового етапу інформаційної війни завдала Юлія Тимошенко. Одразу зауважу: українська політика, попри її інтенсивну активність у медійній сфері, мало чим відрізняється від радянсько-кремлівської політики «підкилимної боротьби ведмедів». Реальні, наголошую – реальні мотиви заяв, а тим більше практичних кроків точно визначити, сприймаючи публічні меседжі наших політиків, практично неможливо. Теоретичні побудови вітчизняних політологів базуються у кращому разі на чутках, у трохи гіршому – на організованих інформаційних «витоках», а частіше за все – на поверхових оцінках політичних інтересів, які і без аналітиків зрозумілі для кваліфікованих споживачів інформації типу блогерів «УП» чи форумчан «ТК».

 

Отже, нам не дано дізнатися, чому саме минулої п’ятниці Тимошенко вирішила натиснути на «спусковий гачок». Історичний досвід та банальна ерудиція дозволяють припустити, що прем’єр-міністр була достатньо поінформована про політичні обставини та економічні перспективи, щоби, згідно з ленінськими приписами, вирішити – «вчора було рано, а завтра буде пізно». Для потужної інформаційної атаки було обрано не найрейтинговіший канал країни, як бувало раніше, але його найголовнішу програму – «Шустер live».

 

Нам невідомо, які аргументи для виходу програми саме в такому вигляді були визначальними для її автора і ведучого. Власне, будь-який телепродукт тому й називається продуктом, що призначений для продажу, а який політичний телепродукт продаватиметься краще, ніж за участі харизматичної лідерки БЮТ? Хоча значно важливішим для появи такої програми, мабуть, була точка зору власника каналу. А Рінат Ахметов, схоже, вирішив черговий раз диверсифікувати свої ризики, виявивши лояльність до чинного прем’єр-міністра. Що частково підтверджує і тональність його інтерв’ю «Комсомольской правде в Украине».

 

Але тут постає інше питання: які аргументи змусили пана Шустера обмежитись скромною роллю незвичайно мовчазного диригента «оркестру», який злагоджено підігрував монологу Юлії Тимошенко? Не певен, що ми отримаємо на це питання щиру відповідь. А є ж іще й інші запитання. Наприклад, за яким принципом і ким добиралися учасники ток-шоу (не глядачі, а опоненти та експерти). Функціонерам Нацбанку, що не володіють «языком площадей», марно було апелювати до раціональних аргументів – їх фіаско в «дискусії» передбачалося і відбулося. Спробував дещо незручно розвернути розмову в бік економіки запрошений московський гість – Андрій Ілларіонов, але швидко відчув недоречність своєї ролі у цій виставі і задовольнився люб’язним запрошенням прем’єрки до майбутньої співпраці (до того ж, на відміну від прямих включень, наприклад, Володимира Жириновського, якими полюбляє оживлювати ефір свої програм Савік, час, відведений для Ілларіонова, був напрочуд коротким).

 

З інших залучених персонажів певне задоволення отримали хіба що Вадим Карасьов – за персональну рекламу з вуст Тимошенко, яка, відповідаючи на його питання, підвищила його статус аж до «головного політтехнолога президента», та Олександра Кужель, яка у прямому ефірі отримала запрошення повернутися у виконавчу владу.

 

Від опозиціонерів із лав регіоналів та комуністів, які часом таки здатні створювати незручності для публічної риторики Тимошенко (на зразок Шуфрича чи Герман), творці і замовники цього «спецвипуску» вирішили відмовитися. Мабуть, щоби створити ідеальні умови для «сеанса разоблачений». Лапки тут не для того, щоби висловити сумніви щодо змісту звинувачень – бо рівень моральності наших політиків дає підстави для будь-яких припущень. Просто не забуваймо, що свого часу одного з українських президентів звинувачували мало не в замовному вбивстві – і що?

 

Так чи інакше, але інформаційного удару було завдано й офіційно підкріплено наступного дня – на спеціальному брифінгу Юлії Тимошенко у Кабміні. Автор навіть встиг оцінити його ефективність (майже без іронії) – недільного ранку на базарі двоє літніх продавців високо оцінювали роль прем’єр-міністра у викритті «злочинної фінансової схеми під керівництвом президента». У розмові двох російськомовних дідків час від часу кумедно проскакувало слово «абарудка» і ще частіше звучало слово «миллиарды», навіюючи спогади про острів скарбів і папугу з піастрами.

 

Нескладно було передбачити, що удару у відповідь довго чекати не доведеться.

 

Інтерв’ю президента підсумковому тижневику каналу «Інтер» теж не здивувало змістом – як і виступ його опонентки. Зрозуміло, що за версією Ющенка «криза у нас сидить на Грушевського на 7-му поверсі, в кабінеті прем’єр-міністра». Не обійшлося (вже не вперше) без ностальгійних спогадів про часи президентської кампанії, коли по всій Україні громадяни запитували: «Вікторе Андрійовичу, чому ця воровка біля вас? Що вас заставило поставити, дозволити стати біля себе Тимошенко?». Пояснення, щоправда, як і тоді, були не дуже зрозумілими. Зате з технологічної точки зору доволі виразними – «Мій клич був один: давайте зараз не будемо робити самосуд над цією фігурою, давайте не будемо тлумачити, чому вона краде газ, давайте не будемо тлумачити, чому вона краде бюджет, давайте не будемо тлумачити – є тільки суд». Як полюбляє казати Леся Ромі у відомому телесеріалі, «технічно з’їхав».

 

Втім, зміст взаємних звинувачень немає особливого сенсу аналізувати – і «теорія змови» проти «хорошого» прем’єра, і тема «владолюбної і безвідповідальної авантюристки» звучали в різних варіаціях не один раз.

 

Для уважних глядачів швидше стала сюрпризом форма подачі. Якщо шоу Шустера, принаймні, хоч слабенько намагалося імітувати дискусійний формат, то програма «Подробиці тижня» на «Інтері», за відгуками на інтернет-тусовках, живо нагадала телекартинку 2000 – 2004 років – часів «єдності інтерпретацій». Тогочасну роль В’ячеслава Піховшека тепер приміряв на себе молодий і, очевидно, сповнений ентузіазму Андрій Данілевич, який взяв на себе тягар сервільного спілкування з усіма персонажами цього – відверто «спеціального» – випуску. (До речі, передбачливий Савік Шустер так і означив свою програму – «Спеціальний випуск із Юлією Тимошенко». Розумному досить). І якщо відмовити ведучому підсумкової програми у праві давати власні суб’єктивні оцінки подіям не можна, то запитання на кшталт «а чому інформаційні сюжети програми були так само пропагандистсько-однозначні, чому в них жодного разу не прозвучало синхрону тих, кого в них так беззастережно критикували, чому в ефірі програми не знайшлося місця не то щоб для інтерв’ю самої Тимошенко або її прибічників, а навіть для жодної їхньої цитати» для цього спецпроекту цілком риторичні. Всього цього у програмі «Подробиці тижня» не було – бо й не мало бути за задумом її творців.

 

Поява в ефірі «Подробиць» опозиційного лідера Віктора Януковича виглядала відверто ритуальною і слабко підготовленою. Схоже на те, що інтерв’ю записували нашвидкуруч – задля демонстрації плюралізму і об’єктивності. Втім, свою «заготовку» щодо необхідності одночасних виборів парламенту і президента Янукович видати в ефір встиг, і ця теза явно дисонувала з точкою зору Віктора Ющенка.

 

Для чого вирішив з’явитися в ефірі Дмитро Фірташ – незрозуміло. Адже очевидно, що намір мільярдера подавати в суд на Тимошенко за наклеп навряд чи може справити сильне враження на електорат. Очевидно, передбачалося зробити цей сюжет елементом кампанії з переорієнтації суспільної уваги на Тимошенко як винуватця економічного хаосу, падіння довіри до національної банківської системи і галопуючої інфляції. Однак із технологічної точки зору – відведення ролі викривача олігархові – рішення хоч і свіже, але програшне. Навіть таблиця з діаграмами, яку демонстрував по ходу програми Андрій Данилевич, виглядала трохи переконливіше...

 

(Ага, ще один технологічний «прикол» я оцінив – на екрані за спиною ведучого була назва сюжету про коаліційні проблеми парламенту. Перші п’ять букв назви були великими, решта – маленькими. Приблизно отак: ДЕ БІЛьшість. Марат Гельман позаздрить :)).

 

Повертаючись до суто телевізійного виміру цього чергового етапу політичного конфлікту, можна лише повторити досить банальні висновки:

 

- свобода слова в її сучасному українському (а може й світовому) варіанті – всього лише множинність інтересів власників ЗМІ та багатогранність і вигадливість їх інтересів – що дає глядачам і читачам, як писав колись Віктор Шкловський, можливість «хорошо разбираться в сортах дерьма»;

 

- фінансова криза, очевидно, стимулює медіаменеджерів та журналістів повертатися до класичної рецептури виготовлення замовних сюжетів і програм. Щоправда, ця «класика» мало що дає замовникам, бо у конкурента завжди залишається можливість «замовити» послуги іншому чи іншим мас-медіа;

 

- але навіть за умов низької ефективності телевізійного піару замовники однаково будуть його замовляти, принаймні до того часу, поки політиків не змусять повернутися з віртуального світу у реальність – хіба що, з огляду на кризу, за нижчими розцінками.

 

І наостанок, припущення щодо того, який розвиток матиме черговий раунд інформаційної війни Ющенко-Тимошенко. В нормальній країні взаємні звинувачення такого рівня майже однозначно б перейшли у судову площину, причому процес тривав би під пильною увагою громадськості і преси, в хід пішли б телефонні записи, номери рахунків, фото закордонних особняків і копії установчих документів. Вже під час процесу, а тим більше після нього, відбулася б серія відставок, а то і самогубств. Політична еліта зазнала би ґрунтовного очищення або, як мінімум, пройшла би відповідний ритуал, який би таке очищення засвідчив. Після цього розбурхане суспільство прийшло би до тями і заспокоїлося на тривалий час, а еліта переймалась би збереженням стабільності…

 

Але у нас навряд чи можна очікувати на щось подібне. Ті ж самі медіа у прагненні рейтингів за будь-яку ціну привчили громадян до того, що політики – учасники численних телевізійних ток-шоу обгиджують одне одного без жодної відповідальності за власні слова. Боротьба в українській політиці йде на знищення, і тому навіть важко прогнозувати, яких форм вона набуде і до яких методів вдаватимуться надалі сторони конфлікту. Перефразовуючи відомий вислів радянських часів – «війни не буде; але буде така боротьба за стабільність, що каменя на камені не залишиться».