Нещодавно один приятель запитав мене, чи дійсно я дивлюся ці «блювотні» програми про світське життя. І я щиро відповів, що дійсно не поділяю думки, нібито ці проекти жахливі та шкідливі, бо, мовляв, формують в українського глядача виключно меркантильні схильності, підміняючи справжні духовні цінності матеріальними.

 

– От скажи мені, будь ласка, – звернувся я до критика, – із яких іще програм ми можемо так легко і просто пересвідчитись у посередніх інтелектуальних здібностях наших політиків і повтішатися з несмаку їхніх матрон, що із наївністю незайманих сільських дівчат розповідають про суто інтимні родинні речі?!

 

А відтак «Світське життя» (Перший національний) та «Світські хроніки» (ТОНІС) роблять добру справу, демонструючи так звану еліту країни у звичному для неї параді марнославства. Ведучі тут не винні, мов коні із класичного твору, вони лише виконують роль провідників із одного світу в інший, а який із цих світів кращий – вирішувати глядачеві. Якщо він у нашій політиці розбирається, то й у світських перипетіях розбереться.

 

Загалом, що тут діяти, коли людині властиво найбільше цікавитися представниками свого виду, особливо «больовими точками» та «фішками» об’єкта. Також людині властиве наслідування – і не обов’язково чогось гарного. Саме тут, себто на цьому етапі, мало би підключитися телебачення із його могутніми можливостями впливу на свідомість українця розумного. Але за криміналом у найдовершеніших формах, який, за словами продюсерів, є найрейтенгішовим, телебаченню не до сентиментів. За винятком таких слізно-щемливих проектів, як «Ключовий момент» («Інтер»). Обізнані люди подейкують, що у селах господарочки навіть корів не доять і свиней не пильнують, коли пані Наталія Сумська глибоко досліджує психологічні мотивації вчинків своїх героїв. Виходить ну майже «Жди меня», лише по-фастівськи.

 

Позитивне не обов’язково має бути жалісливим. Наприклад, «Правила життя» на СТБ. Програма, у котрій без сюсюкання та залицяння до глядача досліджують людські долі, демонструючи приклади сили людського духу. Позитивні в усіх раніше згаданих сенсах «Неймовірні історії кохання» на каналах СТБ та «Сіті». Віддаючи належне ведучій Надії Мейхер, котра досить елегантно читає свій текст, відзначу все ж працю безпосередніх творців. По-перше, ніколи не нудно. Правда, й тематика не нудна. Завжди квінтесенція життєвих подій, грамотна побудова сюжету – від чіткої зав’язки до яскравої кульмінації. Словом, аніскілечки не поступається розпіареним «Жіночим історіям» Оксани Пушкіної. Правда є суттєвий нюанс: Оксана Пушкіна – авторка.

 

Тож позитив може бути різним, найголовніше, щоб після нього хотілося жити, творити, вірити у завтрашній день, а не думати лише про те, як можуть потягнути твій гаманець чи збити тебе автівкою.