Головний герой «Гамлета світла» (режисер Віктор Булига) — актор і режисер Іван Данілін. Він, здається, встигає всюди: керує дитячою студією й аматорською трупою в Чернівцях, грає Принца Данського в Рівненькому обласному театрі та влаштовує вуличні перформанси.

Іван Данілін (тут і далі кадри фільму «Гамлет світла»)

Фільми про людей театру в умовах війни — сталий мотив нашої документалістики. Можна згадати «Деміурга» (режисерка Ольга Семак), «Драм» (Юліан Улибін), «Короля Ліра: як ми шукали любов під час війни» (Дмитро Грешко), а також польсько-німецький «Синдром Гамлета» (Ельвіра Нєвєра, Пйотр Росоловський) про постановку за участі українських акторів. Ці історії зазвичай вибудовуються на зіставленні особистого життя героїнь чи героїв та їхньої театральної активності: артист(к)и на сцені та поза нею.

Булига частково дотримується цієї моделі. Ось Іван «проганяє» шекспірівські монологи з корком у роті; перебравшись разом із партнеркою на сажотрусів, вмикає світло в старомісті; репетирує з аматорами; декламує «Бути чи не бути» на кону; обговорює робочі моменти з художнім керівником і партнерами по спектаклю; розігрує з малечею в дитячому центрі «Вінні-Пуха» й казку про ріпку. При цьому жодних звернень у камеру, закадрових коментарів, новин із фронту. Режисер намагається максимально відсторонитися від героя й актуального контексту, навіть установлює камеру в глибині сцени, підглядає за Іваном з-за спин акторів: рідкісний ракурс. Постійне дистанціювання лишає глядачу можливість самому визначити ставлення до протагоніста.

Однак по-справжньому цікавим «Гамлет світла» стає на 49-й хвилині почасти завдяки тому, що можна назвати везінням документаліста. В ту мить, коли Булига фільмував підготовку до вистави за п’єсою Наталки Ворожбит «Зерносховище», в Палаці культури вимкнули світло через блекаут — тоді росіяни планомірно нищили нашу енергетичну інфраструктуру. Сюжет раптово і різко зламується; жодного театру, жодних розмов про мистецтво, натомість груба й жорстка конкретика — майже півгодинні пошуки генератора й кабелю, аби під’єднати дві лампи та колонку. Стандартний плин оповіді вибухає цією сирою, смиканою зйомкою, повною різких переходів між світлом і темрявою.

Звісно, в ефектного загострення сюжету є свій етос, цілком виправданий назвою: спектакль до річниці Голодомору, показується раз на рік, зіграти його — значить символічно перемогти окупантів тощо.  Але тут є ще одна, глибша особливість.

Театр — це мистецтво принципу «тут і зараз», це дійсність, що створюється одномоментно перед очима публіки. Зафіксований на камеру, театр втрачає цю іманентну якість, поглинається кінематографічним потоком образів. Однак, лишивши в кадрі довжелезний епізод аварії та ліквідації її наслідків, Булига наближає свій фільм до позаекранної реальності настільки близько, наскільки це можливо, пропонує ту правду, заради якої ми йдемо саме в кінозал. Інакше кажучи, театральному моменту гри, актуальність якого зникає перед камерою, протиставляється кінематографічне «тут і зараз»: неочікувана подія фіксується в режимі реального часу так, як фіксується, наприклад, бій на передовій. І отакий сутнісний контраст виправдовує назву фільму, котра інакше здавалася б занадто пафосною: це дійсно — бути чи не бути.

• Читайте також: Коли говорять гармати, музи не мовчать. Наскрізною темою четвертого дня Одеського кінофестивалю стала участь митців у війні

Віктор Булига, пряма мова:

— Спочатку я зняв тизер  фільму «Український Гамлет». І там був закадровий голос, Іван розповідав про свої проблеми, як його звільнили з театру. Але документальне відрізняється від ігрового тим, що в ігровому вже є сценарій, і від нього не сильно відхиляються. А куди заведуть документальні зйомки — ніхто до пуття не знає. І з цим блекаутом, я вважаю, нам творчо пощастило. Саме тоді я вирішив відмовитися від закадрового голосу, який спочатку планувався, тому що це ніби підказка, милиці для глядачів. Глядач має сам для себе вирішити, що це за герой перед ним. Я лишив головну лінію: боротьба світла проти темряви, добра проти зла.

Головне фото: кадр із фільму «Гамлета світла»