У Києві триває 52-й міжнародний кінофестиваль «Молодість». Цьогоріч фестиваль уперше від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну проходить у довоєнному форматі: міжнародний, національний і документальний конкурси, дитячий Molodist Teen Screen і насичена позаконкурсна програма. Основним фестивальним майданчиком є кінотеатр «Жовтень». Повний перелік українських фільмів, які беруть участь у цьогорічних програмах, читайте тут. Повну позаконкурсну програму — тут. Перелік українських фільмів, які представлені в рамках цьогорічних конкурсних і позаконкурсних програм, можна побачити тут, а перелік фільмів — учасників повнометражного міжнародного конкурсу — тут. Про попередній день фестивалю ми писали тут.

«Молодість» серед іншого важлива тим, що на ній можна познайомитися навіть із відносно невідомими кінематографіями. Так, зокрема, ми нічого не знаємо про кіно Монголії. Між тим «Місто вітру» (режисерка — Лхаґвадулам Пурев-Очір, повнометражний конкурс) — гідний зразок тамтешньої режисури.

Головний герой — 17-річний підліток, зразковий старшокласник, а за сумісництвом — шаман, за порадами до якого йдуть люди з усієї громади. Все ще більше заплутується, коли з хлопцем трапляється перше кохання. Фільм прекрасно зіграний і знятий, без намагань поспекулювати східною екзотикою. В Пурев-Очір вийшов не просто «роман виховання», а й детальний портрет сучасної Монголії — з усіма її контрастами й не до кінця подоланими наслідками комуністичного правління.

Звісно, важливою подією для синефілів став позаконкурсний показ нового фільму культового японського режисера Рюске Хамаґучі «Зла не існує», відзначеного Гран-прі журі у Венеції.

«Зла не існує»

Головний герой фільму — відлюдник Такумі, що з донькою Ханою живе в селищі неподалік від Токіо. Усамітнення та гармонія з природою допомагають йому впоратися зі смертю дружини. Проте одного дня мешканці села дізнаються, що в тихій околиці планують побудувати глемпінг (поєднання слів «гламур» і «кемпінг» — комфортний відпочинок із «готельними» послугами, але на природі, в наметах, шатрах, екзотичних будиночках. — «ДМ») заради можливості для містян відпочити з комфортом. Звісно, починається конфлікт із забудовником, але розвивається він у дуже несподіваний спосіб. Як завжди в Хамаґучі, навіть найменші акторські роботи промальовані ідеально, а живописність кожного кадру має просто гіпнотичну силу.

Але, звісно, центральною подією дня стала фестивальна прем’єра драми Марини Вроди «Степне».

Робота над проєктом зайняла понад десять років. Вкладені зусилля окупилися: на фестивалі в Локарно «Степне» відзначили за найкращу режисуру і дали приз ФІПРЕССІ.

«Степне»

Головний герой «Степного» приїжджає до села, щоб доглядати матір. В основу авторської оптики Врода кладе спостереження: довгі кадри, статична камера, неквапливий ритм. Такий підхід дає вдосталь простору для розвитку всіх ліній. Сімейна розповідь побудована на напівтонах, недомовленостях — інколи болісних, інколи сповнених ніжності. Паралельний сюжет — про громаду Степного. Масові сцени — одна з найсильніших сторін фільму. Те, як ці діди й баби їдять, п’ють, сміються, як згадують про Другу світову і про Голод — наратив великої історії, пережитий на глибоко емоційному рівні. Стриманий, меланхолійний реалізм Вроди дає той погляд на Україну, якого бракувало в кіно.

Головне фото: кадр фільму «Місто вітру»