22 серпня на різних українських ресурсах, серед яких «НВ», 24 канал, Sweet.tv, почали показ документального циклу про війну під загальною назвою «А потім прийшли “братья”». Він створений Об'єднанням українських продюсерів (ОУП) і складається з чотирьох документальних фільмів: «Маріуполь. Невтрачена надія», «Дев’ять життів», «Вокзал надії» та «Втрачений дім».

Об’єднання українських продюсерів засноване під час війни — в березні 2022 року— сімома теле- та кінопродюсерами задля зйомок кіно про передумови, хід та наслідки російської агресії проти України. «Ми святкуємо річницю незалежності у момент, коли проти нашої незалежності, проти нас розв’язана повномасштабна війна ядерною країною. Країною, що веде з нами цю війну вже сотні років. Зараз у цій війні ми всі — поряд із ЗСУ. Наш внесок — це фільми про українців, які своєю силою, волею та любов’ю обов’язково переможуть», — сказала одна з засновниць ОУП Алла Липовецька. Інші засновники — Володимир Бородянський, Дарія Легоні-Фіалко, Марина Квасова, Ігор Сторчак, Віктор Мірський та Ірина Заря.

Кожен із чотирьох фільмів циклу знімає окрема група продюсерів, кожна стрічка присвячена окремій темі, тому вони дуже різні.

Ми писали про фільми «Втрачений дім», «Маріуполь. Невтрачена надія» і «Дев’ять життів». Лєна Чиченіна підбила суб’єктивні підсумки цього циклу, шукаючи відповідь на питання, чи зможе така документалістика пробитися на Netflix. На черзі матеріал письменника і телекіносценариста Андрія Кокотюхи.

Так сталося, що про плани українських продюсерів об`єднатися і знімати документалістику я знав ще до офіційного оголошення цих намірів наприкінці березня.  Коли — це важливо! — Київщина ще була під російською окупацією. А ідея та розмови почалися на початку березня, і тоді ще ніхто не знав, у якому напрямі треба рухатися.

Мені як утаємниченій у залаштунки багатьох кінотелевиробничих планів та процесів людині були відомо лише про два наміри. Перший — знімати про наших біженців у Європі (втілено в стрічці «Вокзал надії»). Другий — спочатку зробити, щоб було, як на Netflix. З оцінкою результатів тут складніше, і, як на мене, вживати слово Netflix було, є і буде помилкою. Українським продюсерам із їхніми бюджетами — ну як пояснити, що від 24 лютого нема й тих, які урізав підступний ковід, а до ковіду урізало майже повне, за окремими винятками, закриття російського телеринку, —  логічніше наголошувати на самодостатності й відсутності іншого результату, крім того, який отримали в нинішніх умовах. І це дуже добрий результат.

Проте заявка на аналог Netflix чи НВО — були й такі амбіції в часи панування «Гри престолів» — відразу забирає на виході щонайменше одну силу з можливих у цій небезпечній грі за престол форматів із сталою репутацію якості. Адже порівняння не на свою користь уже не уникнути, що й сталося з чотирма з п`яти анонсованих Об`єднанням українських продюсерів стрічок після прем`єри. Хоча окремі переглянуті стрічки й оцінені поглядом звичайного глядача, се одно є бажання збити пиху. Ну не Netflix ви, шановні продюсери, ну погодьтеся!

Ще одним загальним слабким місцем проєкту — принаймні, цю ахіллесову п`яту знайшла Лєна Чиченіна, — вважається факт, що всі згуртовані продюсери ще зовсім недавно знімали серіали з росіянами в головних ролях для російського ринку та для умовних українських «антонін». Моментально згадується одна зі знаменитих фраз героїні Шерон Стоун із культового «Основного інстинкту»: «Ви хочете висунути мені звинувачення в курінні?» Так, курити – погана звичка. Така сама погана, як робота на Росію і для Росії. Проте куріння водночас — залежність. Виробництво контенту для російських потреб — така сама залежність від постійної зайнятості та від фінансового результату.

Якби замовником контенту була Україна, якби цей контент можна було капіталізувати всередині країни, на внутрішньому ринку, звинувачені в лукавстві продюсери заробляли б гроші й репутацію тут. Наведений Лєною Чиченіною приклад серіалу «Нюхач», формат якого справді купив Netflix, теж знімався на два ринки. Один із них — російський. І він — не другорядний. Де в справді якісному серіалі Київ, Україна, українські реалії і українська мова — питання риторичне. А отже, «Нюхач» як приклад для наслідування саме в контексті проекту «А потім прийшли “братья”» — такий собі.

Натомість слід звернути увагу й виділити окремо, жирним шрифтом і підкресленням: колектив продюсерів об`єднався не для того, аби заробити грошей на продажі кінцевого продукту. Бажання стати актуальним тут і тепер, бути в перших лавах тих, хто фіксує реалії війни, й працювати, не покладаючись на запоребрикові ефіри, переважило меркантильні інтереси.

У зароблянні грошей нічого поганого нема. І, повторюся, лише небажання багатьох впливових людей на багатьох рівнях розвивати власний, внутрішній продукт та рухатися з ним на Захід, хай здебільшого безуспішно, стримувало ініціативу професійних людей. Які, до речі, мають прямий доступ до технічного ресурсу. Тому у виробництві й задіяні переважно телевізійники з набитими руками, а не таланти, які нема часу й змоги відкривати. Та які, до всього, мріють про міжнародні фестивалі незалежного кіно, а не про швидкість виробництва й актуальність контенту.

Повнометражне документальне кіно, з яким і на користь якого порівнює стрічки від ОУП Лєна Чиченіна, знімається навіть довше, ніж кіно художнє. Для прикладу, «Жива ватра» Остапа Костюка фільмувалася п`ять років. А «Іванофранківськтеплокомуненерго співає» Надії Парфан – близько трьох. Подібні стрічки справді мають інший формат, інший підхід виробників, іншу мету. І оцінювати будь-яке кіно лише фестивальною перспективою — точніше, її відсутністю, — все одно, що вимагати від кондитера не випікати банальні еклери щодня, а зачинитися в пекарні й працювати над шедевром кулінарного мистецтва.

Тому кожен із чотирьох фільмів проекту «А потім прийшли “братья”» є зробленим нашвидкуруч, але не на коліні, не на відчепися і не на тяп-ляп телевізійним документальним фільмом. Який актуальний сьогодні і нічим якісно не відрізняється від уже показаних іноземних стрічок «Я звертаюся до нього на ім`я», «Залишаючи Ірпінь» та «Україна. Життя під ударом».  Лишається звернути увагу на кілька моментів, які об`єднують фільми і які варто проговорити.

Перший — мова. Ні, озвучено все українською. Але у трьох стрічках із чотирьох — «Маріуполь. Невтрачена надія», «Дев`ять життів» і «Вокзал надії» — чути оригінальну російську. Складається дивне враження, що потерпілими від російської агресії є переважно російськомовні українці. Також саме вони є основною масою біженців. І, як наслідок, саме до них потрібна більша увага і особливе ставлення. Звичайно, героїв не вибирають. Точніше, не так: вибирають із тих, хто погодився говорити. Мимоволі виглядає так, ніби російськомовним простіше поговорити про війну, проблеми та шляхи вирішення, аніж їхнім україномовним співгромадянам.

Далі — тематичний вибір. Хоч знімали фільми різні продюсери та різні групи, вкупі вони сприймаються як міні-серіал. Зрозуміло, що люди постійно говорять про одне й те саме: як почалися обстріли, як сиділи в підвалах, як тікали, як поневірялися, що втратили. Тут погоджуюсь із критичними зауваженнями Лєни Чиченіної: можливо, слід було витратити трохи більше часу й знайти когось із ексклюзивнішою навіть на фоні спільного горя історією.

Це вдалося в «Дев`яти життях», але лише тому, що сама стрічка тематично окрема — про врятованих тварин. І тут не обмежилися собаками-котиками, а знайшли хижаків. Що провокує додаткові питання вже до персонажів стрічки: навіщо тримати в себе левів, щоби що? Така історія є і в «Вокзалі надії». Власне, вона наскрізна: трансформація німецького бізнесмена Мішеля Трінчія у волонтера, готового спершу годувати українців, потім – оплачувати готель, а потім — їхати своїм авто за вісімсот кілометрів, аби забрати на кордоні чотирьох біженців.

Ще одна тема — подача матеріалу, формат. Завжди шукається не бездоганне, але інакше, ніж у попередників, рішення для початку оповіді. «Маріуполь. Невтрачена надія» стартує з мовного питання. У них, мовляв, завжди домінувала російська, «Азову» це не заважало, ніхто не утискував. «Втрачений дім» — єдиний фільм із закадровим текстом і досить банальним переходом від лелек, які повертаються в гнізда, до людей, які роблять те саме. «Вокзал надії» на початку подібний до рекламного звернення Сергія Притули, який закликає допомагати знедоленим. «Дев`ять життів» задає загальний настрій кадрами спершу з собакою, яка мирно лежить посеред людських могил, потім — таким самим вигулом коней, як далі буде ясно — вцілілих. Тобто, попри спільний знаменник, до якого підводять усі чотири оповіді, й не дуже велике тематичне поле для маневру, кожен автор намагається бути оригінальним.

У підсумку пропонується не фестивальна ексклюзивність для Netflix, але професійна, актуальна за змістом робота для ютуба та інших всеїдних, проте від того не гірших майданчиків. Вкупі маємо одну з багатьох спроб зафіксувати як злочини росіян, так і життя українців у найскладіший період нашої найновішої історії. За прогнозами, далі такого різного буде більше. І не один рік.