Фільм Бі-бі-сі про Бучу «Я звертаюся до нього на ім’я»: історія одного злочину

Фільм Бі-бі-сі про Бучу «Я звертаюся до нього на ім’я»: історія одного злочину

29 Серпня 2022
2154
29 Серпня 2022
10:00

Фільм Бі-бі-сі про Бучу «Я звертаюся до нього на ім’я»: історія одного злочину

2154
Зосередившись на конкретній історії, документалісти демонструють, що загибель кожної жертви російських окупантів важлива і варта уваги.
Фільм Бі-бі-сі про Бучу «Я звертаюся до нього на ім’я»: історія одного злочину
Фільм Бі-бі-сі про Бучу «Я звертаюся до нього на ім’я»: історія одного злочину

Я маю всі підстави вважати себе досвідченим глядачем документальних стрічок. Тому можу впевнено сказати: документалісти Бі-бі-сі своїм фільмом «Я звертаюся до нього на ім'я» ввели мене в оману. В хорошому розумінні цього слова.

Від стрічки про березневі трагічні події в Бучі чекаєш якоїсь загальної розповіді, зруйнованих будинків у кадрі, свідчень заплаканих бабусь, дружин, матерів, дітей, почасти постановочних кадрів покладання квітів на свіжі могильні горбки, переліку скоєних злочинів. У підсумку – абстрактного засудження Росії та персонально Путіна, який усі ці воєнні злочини благословив. 

Попервах очікування ніби справджувалися. Автори стрічки розгортають оповідь відповідно до змодельованої вище схеми. Це не закид, не звинувачення в бажанні слідувати кон'юнктурі й оперативно реагувати на гарячу тему. Зафільмувати й у будь-який спосіб оприлюднити факти воєнних злочинів, скоєних росіянами в Україні, не зайве в будь-якому форматі. Аж до аматорського відео, знятого на телефон. Воно, за великим рахунком, виглядає найчеснішим, бо не чищене, не монтоване, максимально реалістичне — живі болісні свідчення.

Ще важливіше, коли подібну історію розповідають під перевіреним брендом Бі-бі-сі. Це автоматично гарантує широкий розголос та додаткову увагу західної аудиторії. Звісно, за бажання можна доколупатися і до легендарних стандартів Бі-бі-сі, знайти приклади непослідовності... Проте загалом Бі-бі-сі як виробнику документального кіно заведено довіряти. Ось чому інтерес Бі-бі-сі до Бучі дуже важливий.

Наша влада від перших днів визволення Бучі та відкриття шокуючих злочинів — катувань, зґвалтувань, масових убивств — і дотепер регулярно возить туди західних високопосадовців. Потрапивши в Бучу як волонтер на початку квітня, я бачив щонайменше чотири іноземні знімальних групи лише на вулиці Яблунській — в одному з осередків трагедії.

Перша моя реакція — обурення: теж мені, знайшли місце екстремального туризму. Проте дуже швидко поміняв думку й погодився: все правильно. Це робиться саме для ширшого розголосу й залучення на наш бік потенційних обвинувачів Росії, які водночас є і можуть бути адвокатами України. Припускаю, що серед побачених іноземних журналістів цілком могли бути члени  знімальної групи фільму «Я звертаюся до нього на ім'я». Серед яких є оскароносці.

Це не перша і не остання західна група, яка зняла й випустила стрічки про українські міста, що потерпають від російської агресії. Раніше були, наприклад, «Україна. Життя під ударом», озвучена голлівудською зіркою Кейт Бланшетт, та польський репортаж «Залишаючи Ірпінь». Проте в обох випадках формат оповіді попри жанрові нюанси передбачуваний. Загальне тло коментують різні свідки та безпосередні учасники подій: лікарі, волонтери, потерпілі, пересічні громадяни. Все відбувається під гуркіт вибухів російських ракет та на фоні чорного диму від палаючих будівель.

На перший погляд, історія Бі-бі-сі про Бучу має схожий формат. На таку думку наштовхує, зокрема, використання не раз і не два поширеного кадру з камери спостереження, який є однією з найбільш показових ілюстрацій російської окупації. Солдати виводять із двору та ведуть через вулицю бранців, які зігнуті й тримаються один за одного, паровозиком. Бачив кадр чимало разів у різних сюжетах. Та ніколи не спадало на думку порахувати полонених. Виявляється, їх дев'ять. Восьмеро з них жорстоко вбиті росіянами. Один — Іван Скиба — дивом вижив. Ці люди — ті самі учасники територіальної оборони, яких катували та розстріляли у дворі будинку на вулиці Яблунській, 144, це приміщення установи «Агробудпостач».

Тому приблизно з п'ятнадцятої хвилини стрічки починаєш розуміти її жанр та структуру. Те, що на перший погляд могло здатися розгорнутим репортажем, у розвитку виявилося документальною драмою, яка розповідає історію одного конкретного злочину. Не окупація Бучі й чисельні масові вбивства як великий злочин, де нема персоніфікованих убивць та відсутня персоніфікація жертв. Йдеться про конкретних людей, чиї імена та прізвища вказують у фінальних титрах.

Звісно, ця історія вплетена в загальний контекст. Але тепер зрозуміло, чому серед заявлених кадрів з'являється той, на якому людей, чиї імена відомі і глядач знає, як вони виглядали живими, ведуть на заклання. Автори «Я звертаюся до нього на ім'я» використали психологічний прийом, дієвість якого детально описана навіть не в фільмі «Мовчання ягнят», а в однойменному романі Томаса Гарріса. Звертаючись із телекранів до викрадача її доньки, жінка за порадою психолога ФБР раз по раз повторює її ім'я. Так, за розрахунком фахівців, маніяк побачить у своїй жертві не об'єкт, а насамперед людину.  Тож є шанс, що лиходій ставитиметься до неї відповідно.

У теорії воно все добре. Практика їй здебільшого суперечить. У вигаданому «Мовчанні ягнят» маніяк не надто зважав на те, що в його жертви є ім'я, звертаючись до неї в третій особі однини — «воно». У реаліях російської окупації росіян не цікавило, як звати тих, кого вони катують, ґвалтують та розстрілюють. Хоча у згаданому випадку все ж таки було трошки інакше. Трагічна історія бучанської територіальної оборони вже звучала. Трагедія в тому, що чоловіки не встигли нічого зробити. Вони лише домовилися діяти разом — і їх швидко зрадили, повідомивши окупантам усі прізвища. Персоніфікація не допомогла. Їх убили не за опір, а за готовність давати відсіч.

Фільм «Я звертаюся до нього на ім'я» не лише оповідає історію одного конкретного злочину устами заплаканих вдів та єдиного, хто врятувався, з важким пораненням тікаючи дворами. До речі, Іван Скиба розповідає, що жоден із його товаришів не зображав героя перед лицем смерті. Кожен шукав нагоди втекти, і в цьому нема нічого ганебного. Тобто глорифікації загиблих немає, натомість завдяки дружинам і матерям бачимо олюднення загиблих.

За життя кожен був звичайною, не видатною людиною, що не заважало кожному любити й бути коханим, мати коло друзів і вирізнятися в своєму неширокому, проте цікавому колі. Зосередившись на особистих історіях частини жертв — усіх не потрібно, зіб'ється оптика, буде перенасичення, — автори відправляють аудиторії дуже важливе послання. А саме: навіть якби злочини росіян у Бучі обмежилися лише фактом страти дев'ятьох громадян, провина від того не була б меншою. Відповідати треба навіть за вбивство однієї людини. І не варто ставитися до кількості жертв як до сухої статистики: за кожним загиблим є окрема трагедія. Бо кожна жертва – це людина, в якої була родина, друзі, улюблена справа. Тож документалісти Бі-бі-сі певним чином дискутують із тими, хто вважає саме трагічну статистику першочерговою для визначення масштабів злочину.

Фото: «Сергій Нужненко/Радіо Свобода» (вулиця Вокзальна і спалена техніка російської армії, місто Буча, Київської області, 1 березня 2022 року)

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2154
Читайте також
22.09.2022 14:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
1 500
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду